Ви знімалися у фільмах «Мамай», «Богдан-Зиновій Хмельницький» — уже з назв видно, що ці стрічки оперують концептами, важливими для історичного мислення українців. Ви самі знімали «Хайтарму» та «Чужу молитву» — фільми, у яких ідеться про важливі події кримськотатарської історії. Наскільки вливаєтеся в дискурс української історії в першому випадку? І які меседжі щодо кримських татар хотіли б донести в другому?
— По-перше, це ніяка не таємниця, що кримські татари, або киримли, — мені більше подобається ця назва, — та українці кілька сторіч живуть поруч і в історії в нас чимало спільних моментів. Та й не тільки: ми і в побуті, і в мові багато чого взяли одне від одного. По-друге, якщо казати про фільми та їхню тематику, то я ж український режисер кримськотатарського походження — й українець, і кримський татарин — і для мене нормально зніматися в кінокартинах про українські та кримськотатарські історичні події. Я дуже довго мріяв про фільм «Хайтарма». Коли ми знайшли кошти, зняли його. Те саме стосується стрічки «Чужа молитва» — це була моя данина, мене як киримли та як людини, якій Всевишній дав такий інструмент, як кіно. Я хотів прокричати про трагедію мого народу, але також і про фундаментальні людські цінності: про безпеку наших дітей, здоров’я наших батьків, про право на гідність, на власну мову й те, щоб жити на своїй Батьківщині. Тому ці фільми цікаві глядачам у багатьох країнах.
Чи багато доводиться пояснювати глядачам-іноземцям, коли «Хайтарму» або «Чужу молитву» показують за кордоном?
— Загалом ні, однак більшість глядачів запитують: «Невже так справді було?». Починаєш розповідати, мовляв, дивіться, за часів Радянського Союзу було депортовано близько 30 народів, 10 із них повністю, серед таких і киримли. Тоді сам ставиш запитання: «Ви розумієте, яка це була країна, якщо фундаментом свого існування вона закладала приниження або знищення цілих народів?». У Гаазі, де на перегляді було чимало дипломатів, посол США сказав, що чув про цю історію, але давно, а тепер, після перегляду фільму, розуміє масштаб трагедії. Я сподіваюся, що й стрічка «Кіборги», яку скоро покажуть у кількох країнах за кордоном, буде зрозуміла глядачам. Ми побудували архітектоніку нашої драматургії так, щоб і закордонній аудиторії було ясно, про що мова. Щоби стало зрозуміло, що в нас триває війна з Російською Федерацією та з деякими представниками окупованих територій теж, але це не громадянська війна, а між совковим минулим і цивілізованим майбутнім, принаймні я на це сподіваюся. Можливо, для «Кіборгів» треба буде зробити пролог, розширити титри, мовляв, ось із цього почалося, цим продовжилося й так, на жаль, зараз триває.
Читайте також: Фестиваль Doсudays UA: інклюзивність, війна, екзистенція
У яких країнах фільм покажуть найближчим часом?
— Уже розроблена програма Міністерством інформаційної політики, Міністерством закордонних справ, нашим продакшином та Комітетом Верховної Ради з питань євроінтеграції. Є плани показати «Кіборгів» у Туреччині, Польщі, країнах Балтії, у Нідерландах (Гаазі), у Франції (Страсбурзі), США й Канаді.
За роки незалежності на ситуацію в українському кіно не нарікав тільки лінивий. Коли вітчизняні фільми з’являлися по одному чи кілька на рік, було багато невдоволення і щодо їхньої якості, і щодо кількості. Мовляв, такий великий народ, а фактично не має сучасного кінематографа. Наразі ситуація змінюється: фільмів стає більше, і за якістю вони також виграють перед тими, які були, скажімо, у 2012-му. Зміни відбуваються суто через те, що держава почала фінансувати цю галузь, чи з інших причин?
— Комплекс проблем не давав змоги існувати українському кіно або бути йому якісним. І так само є комплекс речей, які допомагають відчувати, що вітчизняне кіно почало робити кроки до свого ренесансу. Звичайно, важливий фактор — фінансування. Людина (творча зокрема) живе щодня, постійно мусить вирішувати побутові питання. І не так багато осіб ішло в мистецтво, бо розуміли, що день у день треба щось їсти. Потроху з’являлися якісь проекти, виділялося певне фінансування. Та й на державному рівні починали розуміти, що культура — це хребет нації, те, на чому остання взагалі тримається. Серед тих речей, що стали випускати, є більш і менш якісні. І це природно. Навіть із Голлівуду ми з вами бачимо тільки те, що пройшло через певне сито, те, що виявилося цікавим глядачеві по всьому світу. Ніколи не буде так, що виходитимуть фільми лише супервисокої якості. Треба розуміти: з одного боку, дуже важливо, що держава підтримує кіно, але з другого, треба бути готовими до того, що кошти — це не єдине питання. У нас велика проблема з професіоналами: їх бракує, бо був великий провал в освіті. Тому для підйому українського кіно потрібен комплексний підхід: підготовка кадрів, також слід вирішувати проблему з кінозалами, яких необхідно щонайменше втричі більше, ніж є. Адже 60% українських глядачів не мають можливості подивитися фільми в кінотеатрах. Їх і у великих містах не вистачає, а от, скажімо, у такому, як Конотоп, де майже 90 тис. населення, немає жодного кінотеатру.
Читайте також: У Бахмуті стартував всеукраїнський тур Фестивалю документального кіно
Чи можемо вже вести мову про унікальну рису сучасного українського кіно?
— Важко сказати. У 1960–1970 роках знімали фільми, які об’єднало поняття «українське поетичне кіно». Можливо, наш сучасний кінематограф має в собі щось від тієї традиції. Часом мені повідомляють, що у стрічках «Хайтарма» і «Чужа молитва» я нібито продовжую цю лінію. Якщо справді так, то для мене це честь. Я передивився багато українських фільмів, серед них є немало шедеврів світового рівня. Я українець кримськотатарського походження й це природно, що орієнтуюся — може, навіть несвідомо — на українську спадщину.
Ви позначаєте для себе межу, за якою в кіно починається пропаганда? Чи боїтеся її перейти?
— Звісно, боюся. Хтось сказав, що смак — це категорія моралі. І тому важко сказати, де починається пропаганда. Для себе я проводжу межу, за якою чесна розмова про непрості речі переходить у пропаганду. Я категорично не приймаю ура-патріотизму, бо він робить дуже погану справу для таких понять, як твій прапор, твоя Батьківщина й загалом для країни.
Читайте також: Ефект метелика: великі амбіції, дрібні кроки
У нас багато ура-патріотичних фільмів?
— Вони є. І це жахливо. Коли мене запитують: «Ви не вважаєте свій фільм пропагандою?», я відповідаю: «Якщо популяризація здорового глузду — це пропаганда, тоді так».
Чи вважаєте ви себе режисером патріотичного кіно?
— Я не хотів би так про себе казати. Мабуть, зараз такий мій внутрішній стан і така моя потреба: знімати стрічки на історичні теми або про важливі соціально-політичні події сучасності. Завдяки Всевишньому та моїй команді, останніми роками я знімаю тільки те, що мені цікаво й до чого маю бажання. Але прагну робити різне кіно. Я працював над фільмами всякого жанру. Надзвичайно люблю комедії, фентезі та просто якісне кіно. Кіно взагалі. Але так сталося, що підряд були стрічки «Чемпіони з підворіття» на соціальну тематику, потім «Хайтарма», «Чужа молитва», «Кіборги» — і це ті теми, що зараз найбільше відгукуються всередині мене. Наступний, дасть Бог, буде «Захар Беркут», мрію про «Конотопську битву». Але також дуже хочу зняти комедію.
Що, на ваш погляд, об’єднує сучасних киримли, на чому ґрунтується їхня ідентичність?
— Багато на чому. На спільній історії, я не хочу тут вживати слово «трагедія», але на всіх тих перипетіях, які доводилося та доводиться переживати. Також на спільній мові…
Читайте також: Ахтем Сеітаблаєв: «Фільм «Кіборги» присвячено кожному бійцю, кожному волонтеру, кожному лікарю… кожному, кому небайдуже»
Але, на жаль, далеко не всі кримські татари володіють кримськотатарською.
— Однак більшість її розуміє та багато хто розмовляє нею в побуті. Звичайно, якби навчання в садочках, школах, університетах відбувалося кримськотатарською мовою, то можна було б чекати й на повноцінне її функціонування, а без цього хіба що в побуті. Також об’єднує спільний звичай: у татар, якщо можна так висловитися, є добра традиція збереження традицій. І в повсякденному житті, наприклад, у кухні, і у святкуваннях, як релігійних, так і народних. Об’єднує й спільна боротьба: на жаль, так склалося, що вже кілька століть киримли доводять право жити на своїй Батьківщині, виборюють власну гідність. Цей бекграунд кримських татар доволі міцний. Він живе в кожній родині й кожному киримли.
Британська письменниця Лілі Гайд, яка написала роман про репатріацію кримських татар (назва в українському перекладі — «Омріяний край»), сказала якось в інтерв’ю, що їх тривалий час об’єднувала усна історія. Яку роль вона відігравала у вашій родині?
— Справді вагому роль. Я постійно чув про Крим і про те, як ми повернемося до нього. Ніколи в розмовах дідів або батьків не відчував сумнівів стосовно цього. Ніхто не казав: «Якщо ми повернемося», тільки: «Коли ми повернемося». Зараз я дивуюся: звідки була така впевненість? Але мої рідні в це вірили й ми повернулися.
Ви очолюєте роботу державного підприємства «Кримський дім». Воно запрацювало вже після анексії, себто не так давно. Зрозуміло, для того, щоб були видимі результати, потрібен час. Яким ви хотіли би бачити Кримський дім у майбутньому?
— Хочу, щоб він став культурологічним хабом, у якому народжуються нові сенси, двері якого відкриті для будь-кого незалежно від національності та країни. Насамперед для молоді, і тут ми вже маємо напрацювання. У нас щотижня відбуваються презентації книжок, лекції, виставки, конференції. Іноді навіть театралізовані вистави. Усе це тут і народжується, а не прийшло ззовні. Крім того, маємо можливості для навчання дітей: вони можуть у нас займатися і хореографією, і англійською мовою. Коли закінчимо ремонт, функції Кримського дому стануть іще ширшими.
Читайте також: Фільм «Міф»: відлуння неіснуючого голосу
Кримський дім — інституція тільки для кримчан?
— Він був створений із метою задовольнити культурні потреби переселенців. Але я завжди наголошую, що двері Кримського дому відкриті для кожного. Він має всім розповідати про цей край, відкривати завісу, нагадувати про нього як тим, хто звідти походить, так і некримчанам. Уперше в історії на День незалежності торік у нас був кримський опен-ейр у центрі Києва, на Поштовій площі. Взагалі дуже дивно, що за 26 років це відбулося вперше. Така ситуація свідчить про те, як мало робилося, щоб ми знали одне про одного. Це взагалі проблема, бо навіть за часів незалежності, аж до другого Майдану, усе наче навмисне робилося для того, щоб ми нічого про себе не знали. Постійно продукувалися страхи, мовляв, у Криму живуть вічно незадоволені чимось кримські татари, що вони хочуть відпиляти ту територію, відійти до Туреччини, на Заході нашої країни живуть сепаратисти, бандерівці, а на Півночі — російськомовні, які разом зі Сходом прагнуть перейти до Росії.
Ми живемо в страху, це одна з найпотужніших емоцій, яка є в людини. І коли постійно перебуваємо в такому напруженні, дуже мало часу й сил лишається на те, щоб замислитися, якими дорогами їздимо, чи живемо в суспільстві, у якому панує верховенство права, чи є гідна старість для наших батьків. І на цьому тлі той, хто при владі, може робити свій ґешефт, не боячись, що суспільство почне ставити питання, чому ми так живемо.
Якщо ж ми нашим дітям, які змалечку живуть поруч одне з одним, ходять в одну школу, далі в один виш, кохають одне одного, будемо казати про те, що в Україні живе багато національностей, що кожен має почуватися частинкою цілого, якщо ми щодня робитимемо щось для того, щоб відкривалася краса цього розмаїття, то, мабуть, не виникне війна. Певно, Всевишньому так було треба, щоб ми пройшли ці трагічні події, щоби врешті навчилися розкривати очі, чути й пізнавати одне одного й розповідати про себе. Зокрема, для цього є тепер Кримський дім і ми ведемо всю нашу діяльність, творимо культуру, щоб це відкривалося. Культура — це загалом потужний інструментарій для того, аби зшивати країну й розповідати нам самим про нас самих.
Читайте також: «Війна химер»: Правда, яку ніхто не розповість
Скоро відкриється Кримський дім у Варшаві. Чи там він має бути тим самим, що й тут, культурологічним хабом?
— Так. Поляки мають великі інституційні знання, досвід розвитку організацій. Та й узагалі вони наші найближчі сусіди, чи не найважливіші, і в нас багато спільних планів. Я не раз представляв у Польщі «Хайтарму», зараз у полі кіно маємо деякі мрії, задуми з польськими колегами, а якщо з’явиться ще й спільна справа в контексті Кримського дому, це буде чудово.
Зараз, коли ви очолюєте державну структуру, наскільки складно поєднувати творчий бік особистості з чиновницькою діяльністю?
— Поєднувати непросто. Але це завжди питання команди. І в цьому сенсі я дуже щаслива людина, бо як у кіно, так і в Кримському домі я маю чудову команду. У людей горять очі, вони креативлять, але водночас знають, не тільки ЩО варто робити, а й ЯК.
————————
Ахтем Сеітаблаєв — український кінорежисер кримськотатарського походження. Народився 1972-го в Узбекистані. У 17 років переїхав до Криму, далі навчався в Києві, грав у театрі Сімферополя, 2003-го дебютував у кінематографі. Знімався у фільмах про важливих постатей української історії, як-от «Мамай», «Богдан-Зиновій Хмельницький». І сам знімав стрічки про події кримськотатарської минувшини, серед найвідоміших «Хайтарма» та «Чужа молитва». Теми, що нуртують у суспільстві, — історичні, соціальні, — те, що вже кілька років цікавить Ахтема найбільше. У грудні торік на екрани вийшла чергова робота цього режисера — фільм «Кіборги».