Директор компанії — Євген Копатько, відомий в Україні соціолог, який проводив моніторинг практично всіх видів вітчизняних виборчих процесів.
Що ж до самих досліджень на окупованих територіях, то донедавна всі вони проводились у віртуальному режимі. Процес відбувався так: набирали певну кількість груп із місцевого населення (зазвичай 15–20 по шість осіб у кожній), які репрезентували б реальну соціологічну вибірку за віком, статтю, зайнятістю та іншими категоріями. В опитуванні зазвичай брали участь жителі Харцизька, Макіївки та Донецька, причому з обов’язковим включенням принаймні в одну з груп як колишніх, так і нинішніх «ополченців». Опитування відбувались у віртуальному режимі, тож учасники мали дати розгорнуті відповіді в чаті на цілий спектр запитань: від ставлення до українських ЗМІ та політиків до бачення того, як урегулювати конфлікт на Донбасі. Загалом усе анкетування умовно поділялося на дві великі групи: звичайних жителів і тих, хто постраждав від бойових дій, став калікою або втратив житло. Представникам першої платили 300 руб. на людину разово (буквально наступного дня ці гроші перераховували на зручну для респондента кредитну картку), тоді як у другої винагорода була трохи вища (точних даних про неї немає, бо вдалося поспілкуватися з людиною лише з першої категорії).
Читайте також: План «Б» для патріотів «Новоросії»
Нині працівники Research & Branding Group дістали негласний дозвіл працювати в Донецьку, відтак опитування стали усними й фіксуються на диктофон.
Поспілкувавшись з одним із учасників (він єдиний притримувався проукраїнських поглядів серед шістьох осіб у своїй групі), я почув доволі очікувану оцінку настроїв, які панують серед людей в окупації. Прикметно, що в групі був й «ополченець», який сидів у камуфляжі тут-таки, в одному з будинків на «Пожарці», щó зразу-таки й зауважила дівчина, яка проводила дослідження. Вона сказала, що форма цього учасника жодним чином не повинна впливати на решту людей і кожен може висловлювати свої думки, за що, власне, їм і збираються заплатити. Запитання були такі:
1. Яке ваше ставлення до політичної еліти української влади включно з прем’єром та президентом?
2. Як ви ставитеся до українських ЗМІ, чи вірите їм і чи дивитеся взагалі? Чому?
3. Ваше ставлення до Захарченка та Пушиліна.
4. Чи вважаєте Росію все ще братською країною?
5. Ваше бачення врегулювання конфлікту на Донбасі. Чи можливе примирення з Україною і як ви самі оцінили б такий хід?
Незважаючи на чіткість запитань (котрі я навів не всі), у відповідях на більшість із них була каша. Так, щодо українських ЗМІ всі респонденти (окрім мого знайомого) відповіли в дусі «мене від них нудить» або «не дивлюсь і не дивитимусь», при цьому в кожного вдома виявився діючим бодай один український канал (переважно «1+1»). Те саме пролунало й на запитання про українських політиків, уже традиційно названих «нацистськими» та «брехунами». Це з очікуваного. Але! Усі шість осіб однаковісінько спаплюжили й самого Захарченка включно з «ополченцем», який назвав його «злодієм, що зливає Україні Донбас». До найбільшої туманності призвело запитання про майбутнє регіону та владнання нинішнього конфлікту, коли варіанти різнилися від автономії у складі федерації (причому української) до об’єднання двох «республік» «у щось одне». У політичному сенсі загальним результатом опитування можна назвати позицію «не так за «ДНР», як проти Києва», котра, з’ясувалося, була характерна для більшості й в інших групах.
Читайте також: Прогулянка Луганськом
Але більше непокоїть інше. На тлі останніх повідомлень в українських ЗМІ (зокрема, у «Дзеркалі тижня») про негласні переговори, що нібито тривають між Порошенком, Медведчуком та Путіним, про призначення Ахметова керівником на окуповані території та заміну ним Захарченка дослідження, котрі вже півроку проводять ахметовські соціологи, більш ніж уписуються в цю картину. Адже сам Рінат Леонідович якнайкраще відповідає образу нової ікони місцевих «політичних атеїстів», не асоціюючись із Україною та її владою загалом, з одного боку, і маючи особистий авторитет, що загрожує перерости в культ Кім Чен Іра, — із другого.
Кажуть, кожній новині треба дати змогу відстоятися. Але якщо історія з одіссеєю Ахметова — правда й стане можливою, то єдиною дилемою буде те, проковтнемо ми наживку такого миру, який уже одного разу обернувся для нашої країни цією війною, чи все-таки доведемо донбаське питання до кінця.