24 серпня 2024 року мені на думку спала цитата засновника World Central Kitchen, шеф-кухаря Хосе Андреса: «Продовольство — це національна безпека. Продовольство — це економіка. Це зайнятість, енергія, історія. Продовольство — це все». Здається, що останнім часом через загострення конфліктів в багатьох гарячих точках планети й через зростання рівня геополітичної нестабільності саме питання продовольчого суверенітету з погляду забезпечення незалежності або ж власновільності держави дедалі частіше виникає в тому чи іншому вигляді в порядку денному на всіх рівнях і всіх континентах, а початок офіційних перемовин про наш вступ до Європейського Союзу розгорнув цю тему у вимірах, на які ми не звикли звертати багато уваги (наприклад, екологічний складник і розвиток сільських територій).
Надзвичайно цікаво вивчати історію становлення українського аграрно-промислового комплексу в період новітньої незалежності після розвалу СРСР. Напевно, хтось скаже, що для аграрної політики цей відрізок історії можна було б назвати: «Тридцять три помилки, яких ми припустилися» або ж: «Тридцять три види граблів, на яких ми танцюємо». З початку 1990-х років, коли з’явилося так багато свободи й можливостей, що іноді було не зрозуміло, що з тим усім робити й у якому саме напрямку рухатись, українське село стало ареною розгортання масштабних реформ, які, на жаль, часто були не дуже продуманими, ще частіше — не скоординованими й майже завжди здійснювались за принципом ad hoc, тобто як реакція на той чи інший випадок або процес.
Якщо система управління агропромисловим комплексом у Радянському Союзі була надзвичайно розгалуженою, деталізованою та підпорядкованою інтересам планової економіки величезної країни, то аграрна політика періоду незалежності характеризується хаотичністю й часто недалекоглядністю. Те, що в країнах ЄС чи США формувалося десятиліттями чи навіть століттями (інституції в агро, стандартизація процесів розроблення й імплементації політичних механізмів регулювання сектору, наукове забезпечення й доказова політика), у нас мало відбутись експрес-курсом у стислих часових рамках.
Тут окремо варто зазначити, що багато проблем, які ми донині маємо в аграрній сфері держави, були закладені саме за СРСР через недолугі рішення щодо колективізації, силове переформатування регіональних екосистем, щоб підлаштувати їх під потреби радянського монстра. І кожне із цих рішень тягло за собою далекосяжні наслідки, і деякі з них ми й досі не можемо до кінця осягнути.
Повертаючись до незалежної України, можна точно сказати, що однією з найбільш показових реформ в агросфері, з півкроками й танцями на граблях, стала реформа ринку землі, яка досі триває. Перший крок з розпаювання земель, які належали колишнім державним колгоспам, зробили майже відразу після розпаду Радянського Союзу (Постанова ВРУ 1991 року «Про земельну реформу» і прийняття Земельного кодексу 1992 року), а от подальші кроки, які були б логічними для продовження формування цивілізованого ринку землі в країні, робили з великими часовими розривами й без потрібної системності.
Читайте також: Дбайливе володіння: п’ять історій землевласників-меценатів
Насправді нестача системності й далекоглядності політик в агропродовольчій сфері (та й інших секторах економіки теж) — це, на мою думку, одна з головних проблем нашого сектору за останні три декади, і стосується вона не лише ринку землі й земельних відносин. Земельна реформа від початку мала стати частиною аграрної політики, спрямованої на побудову національного аграрного сектору в нових реаліях відповідно до стратегічних цілей, які мали б бути сформовані ще в 1990-х роках. Адже розпад радянської системи планової економіки призвів до того, що напрацьовані ланцюги й економічні взаємозв’язки, коли вирощену й перероблену в Україні сировину централізовано закуповувала держава для її реалізації десь за умовним Полярним колом чи на Сахаліні, а нову систему економічних відносин без розуміння вектора руху будувати було надзвичайно важко. Деякі галузі, як-от виробництво цукру, пережили за останні тридцять років, без перебільшення, драматичні моменти й страшну ломку, коли з майже двох сотень цукрових заводів на території України донині працювати залишились приблизно три десятки.
Цей перший етап можна назвати періодом зламу старого й виживання для українських аграріїв, коли нові правила гри лише починали формуватись, а виклики були, дипломатично формулюючи, відповідними до історичного етапу первинного накопичення капіталу. Так склалося, що мій батько в 1990-х також фермерував, тому я дуже добре пам’ятаю цю важку працю й підйом о третій ночі, щоб о четвертій уже бути в полі, пам’ятаю бартерні розрахунки й спроби рейдерити (так-так, це явище не нове) з погрозами й усіма іншими атрибутами диких дев’яностих.
Земельне питання залишається донині одним з найгостріших і найболючіших в Україні, багато малих фермерів вважають, що формат запровадження ринку землі не відповідає інтересам українського фермерства й формує викривлену структуру власності на землю як основний виробничий ресурс у сільському господарстві, багато дискусій точиться в експертному середовищі про те, що і як потрібно робити у сфері земельних відносин далі, щоб зберігався баланс інтересів усіх зацікавлених сторін, дотичних до агропромислового комплексу.
Цей приклад зі сфери земельних відносин є, як на мене, показовим для всіх напрямків аграрної політики України часів незалежності: ми досі не навчились підходити до формування політик з погляду довгострокових державницьких інтересів і все ще вчимося (на жаль, на власних помилках), що кожна окрема реформа чи інструмент, що ми запроваджуємо для регулювання того чи іншого ринку, є лише одним з елементів більш комплексних політик і має відповідати на запитання: «Для чого? Чого ми хочемо досягти тією чи іншою дією?».
Можливо, саме непослідовні чи не зроблені вчасно кроки в земельній сфері й стали однією з причин такої структури виробництва й виробників у вітчизняному АПК, яку ми маємо сьогодні. Адже з 1990 до 2021 року поголів’я великої рогатої худоби в Україні скоротилось на 89 %, поголів’я кіз і овець — на 87 %, така ж невтішна тенденція є і у свинарстві. Галузь українського тваринництва зазнала дійсно відчутних втрат, і дехто з науковців вважає, що це сталось, зокрема, через відсутність повноцінного права власності на землю для можливості здійснення довгострокових інвестицій (а тваринництво в більшості випадків — це завжди довгі гроші й потреба планувати хоча б на 7–10 років наперед).
Окремо варто згадати аграрну освіту й науку, які, як мені здається, були всі ці три десятиліття такими собі падчерками державної політики чи то через нерозуміння їх важливості для економіки, чи то через небажання опікуватись занадто складними комплексними матеріями. І в цій сфері ми теж рухались півкроками й із відкатами назад у світле радянське майбутнє, через що вся система аграрної освіти й науки досі рясніє рудиментами радянських часів і ніяк не може повноцінно інтегруватись у світову наукову й освітянську спільноту.
Читайте також: Чи можуть фермери експортувати зерно без допомоги великих гравців ринку
Але годі про політику, хоч і аграрну. Згадаймо про наших агровиробників, які всі ці роки, попри всі виклики й складнощі, робили й роблять неймовірне: встають о третій ночі, коли потрібно, і без вихідних і свят працюють на землі, щоб годувати нас із вами. Якби мене спитали, що стало найбільшим надбанням українського АПК за тридцять три роки незалежності, я б напевно сказала: формування нового класу фермерів і фермерок, відповідальних у своїй справі, тих, хто дбайливо ставиться до своєї землі, тих, хто думає про майбутнє й намагається бути соціально й екологічно відповідальним не для галочки, а тому, що це є цінністю, а також розуміє, що він є частиною глобальних ринків. Саме ці люди будуть кістяком нашої наступної генерації фермерів, яка рухатиме нас у ЄС.
З моменту проголошення незалежності Україною наші агровиробники втрачали ринки (як ринок Росії 2014 року), втрачали землі (через окупацію чи замінування полів), втрачали кошти (через фінансову політику держави), але не втрачали надії та затятості, щоб займатися сільським господарством і виробництвом продовольства далі.
Наші фермери були достатньо сміливими, щоб почати працювати в органічному сільському господарстві, і так ми створили потужний органічний сектор, який задає тренди не лише в ЄС, а й у світі. Наші фермери, що працюють за технологіями мінімального й нульового обробітку ґрунту, створюють засади нових підходів у рослинництві, а ще й базу для карбонового сільського господарства.
Наші чудові пасічники навчилися не лише виробляти якісний і корисний мед, а й успішно продавати його на експорт (так-так, там ще є куди рости, але всьому свій час). Наші крафтові сировари створюють такі сири, які вже посідають призові місця на міжнародних конкурсах, і їхньою продукцією вже захоплюються споживачі не лише в Україні, та й загалом наша молочна галузь стає дедалі більш професійною, структурованою та ефективною. Наші винороби зросли просто неймовірно за цей час, і вітчизняне вино поступово завойовує серця й смакові рецептори сомельє в різних куточках світу. Наші садівники та ягідники довели, що якість, товарний вигляд і конкурентна ціна не суперечать одне одному. Українську олію я знаходила у В’єтнамі й ОАЕ. Наші виробники сільгосптехніки почали випускати широкий перелік малої та причіпної техніки, а також трактори й навіть трошки комбайни, і виходити із цим на зовнішні ринки. Українські малі, середні й великі виробники готових харчових продуктів, від приправ, соків, корисних солодощів і снеків до томатної пасти та м’ясних продуктів, дедалі впевненіше почуваються на поличках торгових мереж на всіх континентах і на провідних виставках світу. Вони почали об’єднуватися в альянси, кооперативи й кластери для досягнення спільної мети, а це величезний крок для нас, українців, зважаючи на «два українці, три отамани».
Читайте також: Юрій Лупенко: «Україна навіть зараз входить до десятки найбільших експортерів зернових»
Вітчизняні біотехнології допомагають фермерам не лише в Україні, а й уже й у ЄС знижувати рівень хімізації агровиробництва. Українські агротехнології та рівень цифровізації АПК без перебільшення викликають заздрість у наших колег за кордоном, а цей сектор дав поштовх розвитку мілітаритеху на початку повномасштабного вторгнення.
Після тридцяти трьох років випробувань, експериментів, пошуку власного місця й шляху, безперечних досягнень і визнання вітчизняний агросектор стоїть перед наступним великим викликом: вступом до Європейського Союзу. І наші наступні десять років аграрної історії будуть не менш насиченими й цікавими для нас всіх. Український АПК в цьому новому етапі своєї еволюції починає виходити за межі власне сільського господарства. Нині багато агровиробників знову потрапили в ситуацію, коли мають дбати про власне виживання. Але, і це не перебільшення, вони продовжують навіть у цих надскладних умовах розвиватися, інвестувати, шукати нові шляхи для диверсифікації ризиків і не здаватися.
Хай цей текст буде не просто коротким нарисом про історію українського АПК періоду новітньої незалежності, а й моїм особистим зізнанням у коханні агросектору й людям, які є його серцем. А нам усім — ще тридцять три рази по тридцять три в незалежній і успішній Україні.