Сталося це під кремлівськими мурами посеред білого дня. І хоча російська демократія (точніше ті владні структури, що народилися на пострадянському просторі) від початку свого існування дозволяла марші кому завгодно, тільки не сексменшинам, цього разу подія викликала особливо бурхливий резонанс – мітингувальників розкидали надто вже агресивно. Певна річ, наша місцева гниль на кшталт хоругвоносців потирала руці й навіть оголосила в інтернеті гру «Убий гея». Забавка зажила популярності.
Ті, хто сповідує одностатеве кохання, багато кого дратують, хтось відчуває огиду: мовляв, як це – чоловік з чоловіком? Пху! Але весь світ знає (я про культурний), що твої особисті емоції нікого не хвилюють, а терпимість до тих, хто на тебе не схожий, – ознака цивилізованості. І якщо тобі це невтямки, в тебе немає шансів залишатися із суспільством у добрих стосунках.
У Росії, однак, такого поняття, як «добрі стосунки», немає. Під цим словосполученням розуміють або пов’язаність грошима й послугами (тобто корупцію), або строге дотримання авторитарної ієрархії, вираженої тезою «я начальник – ти дурний». Дякуємо дідусеві Лєніну та його соратникам – одним залпом «Аврори» вони знищили поняття «особистість». Будь-яка особистість віднині ставала молекулою радянської влади. А опустивши довкола червоної Росії залізну завісу, кремлівські очільники взагалі примудрилися виростити кілька поколінь, які не підозрювали, що по той бік неї є життя. Громадянин був переповнений гордістю за себе самого, у вільний час він розмальовував плакати й гасла: «Хай живе великий радянський народ!» Як у розумово відсталого, в нього не було ворогів – людське існування надійно захищали стіни психлікарні з красивою назвою СРСР.
Потім одному з цих поколінь раптом пощастило – йому дали щось віддалено подібне до свободи. Та було вже пізно – скористатися з неї ніхто не зміг – якийсь необхідний ген, що відповідає за волю, атрофувався навіки. Разом з історичною пам’яттю. І поселився на плакатах Сталін, а в душі Путін. Мєдвєдєв – прищик, Путін зі Сталіним – метастази.
Нинішньому прем’єрові влада необхідна, як усім маленьким людям із комплексом Наполеона. Та він уже не може подібно до Бонапарта йти завойовувати світ – часи не ті. Чи, як Сталін, тупо знищувати людей мільйонами, перетворюючи півкраїни на табір, іншу половину – на братську могилу. Путіну залишилась одна ефективна модель: щоб управляти Росією, її слід знищити. Або довести до цілковитої недієздатності, що одне й те саме. І робити це треба поволі, руками самого народу.
Ось тут Путін не помилився. Росія – вона ж бо тільки на перший погляд могутня, а насправді слабенька, хвора. Ще дещицю вірусів – і накриється. І не з такими цивілізаціями траплялося… Найкращий, найбільш ефективний і руйнівний вірус – ненависть. Вона спроможна зрівняти із землею все, що зводили тисячоліттями. Нетерпимість – молодша сестра ненависті, тому-то її і почали культивувати насамперед. Людина повинна почуватися погано, і тоді рано чи пізно вона почне зганяти зло на інших. І тоді ніщо вже не завадить комфортному довгому правлінню Путіна.
Саме тому геїв розганяють, а хоругвоносців – ні. Від перших шкоди ніякісінької, а другі агресивні й нетерпимі. Те ж таки й зі скінхедами – вони працюють на путінську модель належним чином. Ну а щодо корупції, то якби її в Росії і не було, годилося б конче вигадати. Хто, як не наші злодюги, викличе таку класову ненависть навіть у тих, хто ніколи не був до неї схильний?
А вже як у Росії поставлено атеїстичне виховання – про це можна хіба що мріяти. Верхівка РПЦ, що зажерлась, одержавши гроші та владу, з її безмежно амбіційним патріархом Кіріллом, трагічно недоладним словоблудом Чапліним та цілою армією злодійкуватих блюдолизів-батюшок… Тільки ті, хто має святість глибоко в душі, вміють відділяти попів од Віри. Але таких мало, а люди середньої духовної міцності вже почали втікати в атеїзм тисячами.
І це чудово, бо ж віруючий не здатен на ненависть, нетерпимість, агресію. Отже, хай живе атеїзм! Точніше – безвір’я.
І, звісно ж, зовнішній ворог украй потрібен. Радянська людина звикла бути оточена чужоземними недругами. Раніше цю роль відігравала Америка. Нині перед Штатами надто не повикаблучуєшся, та без супротивника – нікуди. От є прекрасний варіант – Україна. У них мова – перекручена російська, через їхнього Бандеру ми війну мало не програли, вони нам цілий Крим винні, а ще газу накрали – росіянам заледве самим вистачає, та й Мазепа гад неабиякий.
Більше й не треба – вже кілька років Україна, згідно з опитуваннями громадян РФ, очолює список її головних ворогів поряд зі США і Грузією. Самі респонденти пояснити причин не можуть, туманно мовлячи щось про газ та антиросійські настрої в сусідній державі.
Та й узагалі щось надто вже Україна кирпу гне. Не слухається, заперечує, помаранчеві революції, диви он, влаштовує. За погану поведінку Путін поставив їй Януковича.
Тут головне – не заважати. Останній цього й не робить. А вже зробити з України маленьку Росію Путіну до снаги самому. Якщо, звісно, ніхто не заважатиме. І тоді одержить вона і своїх скінхедів, і хоругвоносців, і гей-паради зі сумними наслідками, й ненависть, і купу зовнішніх ворогів.