Я роздивлялася фото прапора «республіки» на аватарці й цей дивний, як на мене, підпис хвилин п’ять. Нормальна зовні юнка. Навіть красива. Звідки такий «патріотизм»? Нікого в неї не вбито, ніхто не пішов воювати в місцеву «армію». Відвідувати заняття в універі вона чи то не може, чи то не бажає: працює у страховій компанії, страхує автівки, які їдуть до Росії. У виші буває двічі щороку — на сесіях, хоча вчиться на денній формі зі стипендією. От і дивуюсь метаморфозам, які відбуваються з молоддю нині. Усі вважають за необхідне викласти фотографію в соцмережах «Я люблю Луганськ», зроблену біля серця з назвою міста. А відповісти на запитання, чому саме його, навряд чи зможуть. Сучасній місцевій молоді зазвичай тотально не вистачає грошей, бо стипендія становить 1445 руб., а підвищена на 200 руб. більша.
Найчастіше молодь мріє про подорожі й далекі краї. Як і скрізь, вона пришвидшує час, починаючи жити разом до шлюбу. Для цього знаходиться безліч можливостей, бо ж навколо сила-силенна порожніх помешкань, які можна зняти за 1000 руб. за місяць або навіть без грошей, лише наглядаючи й оплачуючи комунальні послуги. Чим місцева молодь відрізняється від однолітків з інших країн чи міст? Тим, що зміни сприймає як норму й неминучість. Хтось із батьків цих хлопців та дівчат поїхав на заробітки до Москви, хтось — далі, до Італії. Серед студентів багато таких, що на вимогу місцевого банку прийти з татом чи мамою, бо немає ще 18 років, знизують плечима: «Мої всі на заробітках, можу привести лише тітку або діда». Хоча із цими змінами викарбовується нова популяція молоді. Їм приблизно до 25 років. Це ті, хто спроможний робити власний вибір де жити, де працювати, що вважати батьківщиною.
Читайте також: Допомога
Маю кількох знайомих, які до всіх цих подій абсолютно нічим не відрізнялися від решти: ті самі смаки й амбітні плани. Але їм вистачило сміливості поїхати туди, де є шанси знайти роботу з конкурентоспроможною зарплатою, можливостями, перспективами. Дві мої приятельки вже кілька років працюють за кордоном, а відпочивати приїжджають в Україну: до батьків, гір, моря, друзів. Спостерігаю за їхнім життям через соцмережі: інші горизонти, інші плани. Навіть постійна усмішка відрізняє цих дівчат від місцевої молоді.
Приятелька, розповідаючи про щось, навела приклад: «Моя мама знає по всьому ринку, де на один рубль дешевше». Раніше то був жарт і щось на зразок зауваження, тепер норма. Мітинги — норма, мітинги за наказом — норма. Суботники, масовки, вистави, флешмоби — бо неможливо ухилитися, неможливо не піти. Списки «охочих» із навчальних закладів подають організаторам з адресами та контактними телефонами. Потім ці багатотисячні дійства показують на весь світ як прояв любові до нової «держави». До речі, з’явився в продажу ще один вид хліба — «Новоросійський» від ТМ «Добродія». Мабуть, це шах ТМ «Коровай» за сорт «Козацький» замість звичного десятиліттями «Українського». Теж прояв місцевого виховання, до речі. Хоча в горілчаних відділах повно «Української з перцем» поруч із «Путінками». Коштує 117 руб. за півлітра, випускає «Луга-Нова». Зловживання й молодь — це, мабуть, окрема тема. Алкоголь стає цілком нормальним способом проведення часу, відпочинку, невід’ємною частиною дозвілля.
Читайте також: Зрадницькі сни
Восени 2014-го запитала в наркозалежного з досвідом, як він планує жити далі, якщо кине зловживати (адже обіцяв на словах). «Піду в «ополчення», там усіх беруть». Сказати, що здивував, — не сказати нічого: у нього позаду кілька судимостей. Хоча адаптується найкраще справді таки молодь, вигадуючи неймовірні можливості заробітку, чимось торгуючи, звикаючи до всього. Знайомий студент почав робити масаж у саунах хлопцям з «армії», бо гроші на це є лише в них. Тоді як батьки рефлексують або ж їдуть кудись заробляти копійчину, юнаки та дівчата шукають можливостей, здійснюють щось, на що старшим людям бракує сміливості й винахідливості. А головне — молодші дуже легко асимілюються в будь-яких умовах, мігруючи між контрольованою Києвом територією та зоною АТО, придивляючись, де кращі можливості для життя й заробітку. До знайомого завітав син після двох років життя в іншій державі. І перше, про що попросив, — це показати йому зруйновані війною домівки: хотів на власні очі все побачити, аби мати що розповідати друзям. Син іншого приятеля, приїхавши до Луганська, мовби нічого й не трапилося, побіг співати з неформалами в місцевий сквер, як робив це до війни. Дивишся на нього — і справді здається, мовби ніщо не змінюється: гітара, розкритий футляр для грошей, дивні молодики. Іншим став час відповідно до комендантської години. А так, мабуть, майже все по-старому… Подивимося, що буде із цього втраченого покоління років через 20. Чи доведуть вони комусь, що в будь-яких умовах є найкращими.