Ad fontes: культура проти Руїни

Унікальний освітній проект, породжений добою націо­нально-визвольних змага­­нь 1917–1920-го, – це найкоротша, проте цілком правдива історична оцінка 2-ї Української державної гімназії імені Кирило-Мефодіївського братства, яка проіснувала чотири роки, переживши божевільні часи, коли в «сторозтерзаному» Києві постій­­но змінювалася влада.

Острівець української освіти біля Сінного базару

Розміщувалася вона неподалік Сінного базару (нині там, у будинку № 2 по вулиці Воровського – дитяча школа мисте­­цтв ім. М. І. Вериківського). Відкриття гімназії стало можливим завдяки довготривалій боротьбі українства за власну національну школу і тим змінам, що їх знаменувала Лютнева революція 1917 року. Процес національного відроджен­­ня набирав сили; потреба в мережі освітніх закладів з українською мовою навчання стала незаперечною реальністю.

Виконувати обов’язки директора 2-ї Української гімназії попечитель навчальної округи Володимир Науменко доручив педагогові Феоктистові Сушицькому. Що ж до складу викладачів, то він сформувався швидко. Охочих працювати на українську освіту й виховання майбутньої еліти виявилося чимало. З Петрограда приїхали історик Олександр Грушевський та філолог Павло Зайцев. Математик і фізик Григорій Холодний заради викладання у Києві залишив московську 14-ту чоловічу гімназію. Зі Львова прибула викладати німецьку мову колиш­­ня студентка професора Михайла Грушевсь­­кого Ольга Вояновська. Погодив­­ся стати законовчителем священик (і композитор!) Кирило Стеценко із Кам’янця-Подільсь­кого. З Умансь­­кого комерційного училища перевівся математик Іван Крижанівський, а з Ольгопільської учительської семінарії – історик і географ Нестор Городовенко (у 1920–1937 роках він був художнім керівником і головним диригентом капели «Дум­­ка», згодом емігрував до Канади)…

Ясна річ, у колі педагогів 2-ї Української гімназії було й чимало киян. Французьку мову викладала Марія Прохорова, донька драматурга Івана Тобілевича. Премудрощів математики навчали гімназистів Вадим Шарко та Михайло Кравчук, майбутній академік. Художник Михайло Жук вів «лекції» із графічного мистецтва (слово «лекції» вживалося тоді в значенні «заняття»). Якийсь час у гімназії працювали історик Орест Левицький та викладач української літератури Олександр Дорошкевич.

Латину викладав Микола Костьович Зеров, який у 1914-му закінчив Київський університет Святого Володимира, а після того три роки працював у Златопільській гімназії на півдні Київської губернії. Саме його обрали секретарем педагогічної ради, отож Зерову випало бути літописцем бурхливих подій 1917–1920 років! На щастя, книга протоколів, сто з лишком сторінок якої списані акуратним зеровським почерком, збереглася. Читаючи її, можна зримо уявити острівець 2-ї гімназії в розбурханому морі подій, що дедалі більше нагадували велику історичну драму.

Гостра потреба молодої держави в кадрах стала причиною того, що частина викладачів не встигла «засидітися» в гімназії: їх покликали на різні управлінські посади. Зеров же ні політикою, ані адмініструванням не займав­­ся. Він викладав (24 год тижневого навантаження), виконував обов’язки гімназійного бібліотекаря, був класним наставником, входив до складу господарського комітету, брав участь у різноманітних засіданнях… На дозвіллі перекладав поезію давніх римлян, часом писав рецензії на книжкові новинки…

Мешкав він тоді на Великій Підвальній (нині Ярославів Вал) у будинку № 36 (кв. 17), що належав Українському науковому товариству. До гімназії звідти рукою подати. Та й узагалі, маршрут від Золотих воріт до Сінного базару виявився надзвичайно важливим у житті Миколи Зеро­­ва. І не тільки його: саме в цьому «топографічному» пункті, довкола Сінного й Золотих воріт, у приватних домівках, наукових та навчальних закладах, редакціях, невдовзі почне формуватися те інтелектуальне, культурне середо­вище, з яким пов’язано чимало важливих сторінок в історії українського мистецтва, літератури, книговидання.

Сізіфів камінь державності

7 листопада 1917 року Центральна Рада прийняла 3-й Універсал, яким проголошувала створення Української Народної Республіки, щоправда, у федеративному зв’язку з Росією. Зеров, як і сотні тисяч киян, не міг пропустити повз увагу таку історичну подію, як проголошення УНР. Її значимість Центральна Рада підкреслила тим, що 9 листопада на Софійській площі у присутності війська й закордонних місій було влаштовано урочистості з молебнем і зачитуванням тексту 3-го Універсалу. Цілком можливо, що серед присутніх на площі перед Софією того дня був і учитель Микола Костьович Зеров.

Однак скоро політична ситуація почала розвиватися за вкрай драматичним сценарієм. «Ми робимо міжнародну революцію, а Центральна Рада стоїть на перешкоді нам, і тому ми боремося з нею», – заявив
14 грудня 1917 року нарком у справах національностей РНК РСФРР Іосіф Сталін.

Для вихованців 2-ї Української гімназії саме наставав час зимових канікул. 2 грудня педра­­да ухвалила: «…на Різдвяні вакації розпустити учнів у вівторок, 19 декабря». Миколі Зерову доручалося «організувати видачу книжок у гімназійній бібліотеці»… Того самого дня кількох осіб звільнили від плати за навчання; серед них – і восьмикласника Миколу Ганкевича (хто міг знати, що жити йому залишилося мен­­ше ніж два місяці: Микола загине в бою під Крутами).

Ігор Лоський, колишній уче­­нь Зерова, згадував: «Сумно зустрічав український Київ новий 1918 рік. З півночі і сходу насувалися на Україну банди червоних завойовників. Цілий край в обіймах анархії. Нарешті, в самому Києві щодня можна було сподіватися повстання. Але що було найгір­­ше, то повна відсутність власного війська, відсутність хоч найменшої можливості поставити опір анархії»…

Правда була гіркою: в обставинах анархії, що наростала внаслідок більшовизації мас (зокрема, й солдатських), а також слабкості самої української влади, яку роздирали гострі суперечності, захищати УНР зі зброєю в руках у січні 1918-го було майже нікому. І тоді мобілізацію оголосила студентська й гімназійна молодь міста. До Студентського січового куреня приєдналися й учні сьомих-восьмих класів 2-ї Української гімназії, хоч як директор Козленко відмовляв їх від смертельно небезпечного кроку. Тиждень муштри на плацах – і поїзди повезли кілька сотень погано озброєних, абияк одягнених, не навчених військового мистецтва захисників УНР на схід, на фронт, де вже проходили бойове хрещення юнаки з Української військової школи та частини Вільного козацтва.

4-й Універсал Центральної Ради, терміново прийнятий 9 січ­­ня 1918 року, закликав уряд «твердо й рішуче взятись до боротьби» з «большевиками та іншими напасниками, що нищать та руйнують наш Край». Тільки ж як можна було «твердо й рішуче» боронити «наш Край», якщо армія вже фактично «саморозпустилась», а окремі її частини оголошували про свій «нейтралітет»?!

Студенти й гімназисти, які їхали на схід, щоб перегородити шлях «революційному війську» Бєрзіна – Муравьйова – Єґорова, були, по суті, приречені. 16 січня (за старим стилем) біля залізничної станції «Крути» вони прийняли бій із більшовиками й були розбиті. Врятуватися вдалося не всім: одні загинули в бою, інші потрапили в полон. Полонених муравьйовці розстріляли. Є свідчення, що перед тим, як дістати кулю, учень 2-ї гімназії Григорій Піпський заспівав «Ще не вмерла Україна»; його підтримали друзі…

Тепер на шляху до Києва більшовики вже не мали жодних перешкод…

Наприкінці березня, після повернення українського війська, Київ хоронив юнаків, забитих під Крутами. Прощалася зі своїми учнями й 2-га Українська гімназія імені Кирило-Мефодіївського братства. Педагогічна рада просила батьків полеглих у боях гімназистів «надіслати фотографічні портрети дітей»: «портрети бажано б збільшити і вивісити їх в помешканні гімназії». Вирішено було також «вдатися до Міністерства справ освітніх в справі заснування при гімназії стіпендії в пам’ять забитих в январських боях учениках гімназії».
Чи міг уявити «літописець» Зеров, скільки випробувань іще чекає на Київ?

Ad fontes!

За гетьмана Павла Скоропадського 2-га Українська державна гімназія імені Кирило-Мефо­діїв­­сь­­кого братства не зазнала потрясінь. Навіть навпаки: влада приділяла їй певну увагу. В урочистостях із нагоди першого випус­ку, що відбулися 2 червня 1918 року в клубі «Родина», взяли участь міністр освіти Микола Василенко, його заступник Петро Холодний, болгарський посол Іван Шишманов… «Офіційне справо­здання (звіт. – Ред.) за цілий рік відчитав секретар тієї ж гімназії Микола Зеров», – свідчить тогочасна хроніка.

Чиатйте також: Ціна незалежності. Як Україна боролася з агресією більшовиків

Для нього, Зерова, як і для реш­ти вчителів, починалася перша педагогічна відпустка, тож мож­­на було знову переключитися на справи «літерацькі». Тим паче, що в цю пору він уже був своєю людиною в середовищі київських інтелектуалів, які навіть серед веремії гострих політичних протистоянь камінь за каменем зводили споруду, без якої державне буття нації не має сенсу, – культуру.

Що то було за середовище? Першим варто назвати ім’я Пав­­ла Івановича Зайцева (1886–1965). У 1918-му 32-річний Зайцев уже мав за спиною неабиякий досвід наукової та громад­­­­­сько-політич­ної діяльності. У 1904–1913 роках він студіював у Петербурзькому університеті юриспруденцію, потім – славістику. У 1909-му взявся збирати й досліджувати матеріали, по­в’я­­зані з життям і творчістю Тараса Шевченка. Навесні 1917 року Павло Зайцев виїхав в Україну, де став членом Центральної Ради від Петроградської громади. А восени він уже очолював канцелярію Генераль­ного секретарства осві­­ти. І водночас викладав у 2-й Українській гімназії, де й зблизився із Зеровим. Це він, Зайцев, увів майбутнього «неокласика» до кола найближчих співробітників журналу «Книгар» та видавничого товариства «Друкар», яке восени 1917-го перебралося з Петрограда до Києва.

Із «Друкарем» активно спів­працював художник Георгій Нарбут, іще один «петроградський біженець», який, дізнавшись про події в Києві, залишив північну столицю й кинувся назустріч «культурній революції» в Украї­­­ні. Тут він займався створенням державного герба України, грошових знаків, поштових марок, печаток, офіційних урядових грамот, війсь­­кової форми. Відроджував шко­­­лу української графіки й книжкового мистецтва, розроб­ляв оригінальні шрифти, працював над «Українською абеткою»… Важливою точкою докладання сил для Нарбута стала Академія мистецтв, що відкрилася 22 листопада 1917 року, в обставинах «повного розпаду, повної дезорганізації громадського життя», коли тільки-но «припинились бої на вулицях Київа поміж козаками та юнкерами Керенського, військом Центральної Ради й робітниками-більшо­виками».

Київські ентузіасти з кола Зайцева та Нарбута мріяли, складали грандіозні плани й (contra spem spero!) відважно бралися за їх реалізацію. Задумали видати в «Друкарі» бібліотеку «Українсь­ке мистецтво», що мала налічувати 90 (!) томів. То мала бути велика культурна панорама України від давнини до сучасності.

Читайте також: Невивчені уроки «світлого майбутнього»

Про винятково пильну ува­­гу до української минувшини свідчив і такий проект «Друкаря», як історично-літератур­ний часопис «Наше минуле» (перший номер цього «журналу історії, літератури і мистецтва» вийшов у середині 1918 року). Про зосередженість на історії, культурній спадщи­ні «сигналізувала» вже сама обкладинка «Нашого минулого», виконана Георгієм Нарбутом. На передньому плані художник зобразив колоритного «коза­­ка з рушницею» (того, що зі старих печаток, тільки значно величавішого!); на другому – жіночу постать в українському аристократичному вбранні ХVІІ чи ХVІІІ століття; гурт спудеїв Києво-Могилянсь­­кої академії; у глибині – церк­­ву, браму й фронтон барокового будинку. Важливим елементом малюнка є герб гетьмана Мазепи: він мав символізувати епоху бароко ХVІІ–ХVІІІ століть, до якої в середовищі «Друкаря» був особливий пієтет. Те «наше минуле», що його представив художник, залишало відчуття потуги й певності нації, причому не тільки мілітарної, а й інтелектуальної, культурної. Цій-таки ідеї відповідав і зміст журналу, редагованого Павлом Зайцевим. Ключовою темою його першого номера стала історія Кирило-Мефодіївського братства.

Загалом устигли побачити світ чотири випуски журналу (три в 1918 році, один у 1919-му).

В кожному з них друкувалися цінні матеріали й дослідження з української історії від часів Київської Русі й до ХІХ століття включно. По суті, Павло Зайцев і його друзі реалізували програму, сенс якої щонайточніше передавало відоме гасло: «Аd fontes!». Себто до джерел власного національного буття, культури передусім.

Українцям пропонувався шлях самопізнання й самоповаги…

Ідея культурної праці, отож, тісно об’єднала митців, літераторів та вчених нарбутівського кола 1918–1919 років – і хіба не цього духовного фундаменту триматимуться згодом київські «неокласики»?

Усупереч божевіллюі трагедіям

Коротка доба гетьманату змінилася ще коротшим правлінням Директорії. А вже 5 лютого 1919 року Київ знову, як і рік тому, зайняли більшовики. Почалася друга червона окупація, яка триватиме до кінця літа 1919-го.

У 2-й гімназії чергову зміну влади відчули досить швидко. Вже через тиждень більшовики заборонили «виконання релігійних обов’язків у школі і навчання релігії». Час, що вивільнився, відтепер належало використовувати для екскурсій і читання. Латинську мову визнано необов’язко­вим предметом. Скасовано шкіль­­­­ну форму і «всякі цифрові оцінки успіхів учнів»…

Запанувала атмосфера непевності. Мало не щодня викладачам і учням доводилося чекати якихось несподіванок. Наприкінці квітня з’явилося по­­­відом­­­лення Наркомату освіти «про припинення навчання в 2-й Українській гімназії і про негайне увільнення всіх приміщень» для розміщення в них… Наркомату освіти. Постійна смиканина розладнувала робочий ритм навчального закладу. Знизилося відвідування занять учнями, погіршилися справи з навчанням. «Особливо погані успіхи щодо мов», – звітував «класний господар VІ кл.» Микола Костьович Зеров.

Читайте також: Союз тризуба та зірки Давида

Лиховісні настрої посилювалися чекістськими репресіями, що докотилися й до 2-ї Української гімназії. Зеровські протоколи свідчать, що 15 липня 1919-го виникла «справа з покликанням учителів до загальної повинності військової науки». Серед тих, кого планувалося мобілізувати до більшовицького війська, був і Микола Зеров.

Педрада негайно взялася клопотатися перед «інстанціями» за свого вчителя: «Т[овариш] Зеров як секретарь гімназії несе відповідальність за біжучу роботу канцелярії, приймаючи в ній безпосередню участь в ранішні години (11–4 г. дня), а крім того, як бібліотекарь 2ої гімназії занятий в вечірні години (6 г. – 9 г. веч.) складанням каталогу бібліотеки 2ої гімназії і перевіркою принятої бібліотеки 1 гімназії, дуже великої з огляду на кількість учнів. Помимо того, т. Зеров є членом комісії по управлінню бурсами, де засідання відбуваються так само в вечірні години»…

«Т[овариша] Зерова» тоді таки вдалося відстояти, і він міг далі займатися справами, ретельно переліченими у клопотанні.

Проте не тільки ними. У березні 1919 року Микола Зеров перебрав від Василя Короліва-Старого редагування критико-бібліографічного журналу «Кни­­гар». То був місячник видавництва «Час»; заснували його в 1917-му, а протримається журнал аж до жовтня 1920-го, і Зеров-редактор не полишатиме свого «корабля» до останку. Загалом за його підписом вийде 13 чисел «Книгаря», прецікавого часопису, без якого історія української культури ХХ століття була б неповною. Творився він у скромних кімнатках будинку поруч із Золотими воротами: це той самий будинок № 42 по вулиці Володимирській, де свого часу збирався клуб «Родина». Маленька редакція «Книгаря» переживе там і денікінщину, і ще одне повернення Петлюри, і третє нашестя більшовиків.

Микола Зеров і його друзі відчували, бачили, що насувається нова Руїна. Павло Зайцев завершував четвертий випуск «Нашого минулого» тривожним словом «Од редакції»: «Не маємо чого говорити про околишні обставини й перешкоди. […] Нагадаємо тільки ласкавому Чительникові нашому, що як з часів тієї (ХVІІ століття. – Ред.) Руїни дійшло до нас чимало слідів культурної праці, і це, можна сказати, найтривкі­­ше з усього, що винесла на гребні своєму історична хвиля, – так і тепер, ми віримо, буде найміцнішою тая праця, що, пояснюючи наше минуле, через гірку сучасність до ясної провадить Будуччини. […] Знаємо, що всіма навіть помилками й огріхами своїми книга краще свідкуватиме про сучасність, ніж галасливі події, що перший тепер займають план життя. Чвари-бо і страхи одходять і минають – культура ж віч­не зостається потомним поколінням на пам’ять і науку про минуле та пережите».

Позиція, висловлена редакцією, мала принциповий характер (причому не тільки для гуртка «Нашого минулого», а й для педагогічного колективу 2-ї Української гімназії імені Кирило-Мефодіївского братства також!). Павло Зайцев, а з ним, звісно, і Георгій Нарбут, і Вадим Модзалевський, і Микола Зеров наголошували на неперебутньому значенні «культурної праці», спрямованої на творен­­ня вічних, украй важливих для національної перспективи, цінностей.

Усупереч загальному божевіллю.
Усупереч політичній метушні.
Усупереч усім руйнаціям і трагедіям…