Аби не було війни. Чому білоруси бояться Майдану

Страх Майдану

Білоруське суспільство було налякане подіями, що відбулися в Києві на початку 2014 року. Збройне протистояння в центрі Києва, розстріл демонстрантів на Інститутській справили гнітюче враження на громадян сусідньої держави. «Ні, така демократія нам не потрібна!» – поширена думка в Білорусі.

За даними опитування Незалежного інституту соціально-економічних і політичних досліджень (НІСЕПД), у червні 2014 року білоруси різко негативно поставилися до Майдану. Щоправда, питання містило застереження: «З урахуванням подальшого розвитку подій в Україні як ви оцінюєте Євромайдан та усунення від влади президента Януковича?». Тоді, у середині 2014-го, негативно оцінили Майдан 63,2% респондентів, позитивно – тільки 23,2%. Це закономірно: по-перше, загибель людей у центрі Києва, по-друге, тоді вже був «відтяпаний» Крим і починався безлад на Донбасі. Найбільшим і чи не найважливішим фактором виявився вплив російського телебачення, яке вільно мовить у Білорусі. Аж до того, що, наприклад, російські РТР і НТВ входять у соціальний пакет, який транслюється через загальнодержавну сітку мовлення. Тобто вони не кабельні й не супутникові – вони тут нарівні з державними. І білоруський обиватель розглядав (та й зараз розглядає) події в Україні переважно крізь призму російських інтересів і пропаганди.

У білоруського народу, що втратив, за останніми даними, кожного третього під час Другої світової, дуже сильне неприйняття будь-якої війни. Лозунг «Аби не було війни» можна назвати національним девізом оби­­вателя. Аж до того, що громадяни, усвідомлюючи безпосередню загрозу державі, захищати її не готові.

У тому самому червні 2014 року 67% громадян вважали, що Росія може приєднати до себе всю Білорусь або її частину. Різною мірою: від «можливо, але малоймовірно» (36,4%) до «це неминуче» (4,4%), але таку загрозу усвідомлювали. І водночас чинити спротив цьому зі зброєю в руках готові були тільки 14,4%. 47,7% воліли б «пристосуватися до ситуації», а 16,5% навіть «вітали б ці зміни».

У січні 2015-го тенденція змінилася неістотно. Щоправда, на 9% (до 23,4%) побільшало охочих відстоювати Білорусь зі зброєю, а схвалювали б приєднання до Росії тільки 9,7%, але частка «пристосуванців» лишилася така сама – 47%.

Російська інформаційна війна

Політолог, соціолог та аналітик НІСЕПД Сяргєй Нікалюк одним із основних результатів Майдану й подальших подій в Україні вважає усвідомлення того, що на білоруське суспільство великий і чи не вирішальний вплив чинить російська пропаганда. «Білорусь узагалі перебуває в інформаційному просторі РФ. І близько 60% населення, а то й більше, готове (тут важливе слово готове) сприймати російське трактування подій. Тому білоруси до цих подій поставилися так, як і росіяни: їх охопила ейфорія від «кримнашу». У результаті вже в березні 2014-го склалася ситуація, яку я назвав «аномалія-2014». Темпи зростання доходів населення стали сповільнюватися: до кінця року воно вийшло в нуль, якщо не в мінус. А білоруси звикли сприймати економічну стабільність як двозначне збільшення доходів населення: у нас років 10 так і було. Аномалія ж полягає в тому, що на тлі економічного спаду почали зростати рейтинги влади загалом і Лукашенки зокрема», – каже соціолог.

Читайте також: Без виграшу. Чому не повстає Білорусь

За результатами перших опитувань цього року, зазначає Нікалюк, «аномалія» видихається, особливо після девальвації білоруського рубля на 40% наприкінці грудня 2014-го, але, хоч як дивно, все ще працює. «Ми фіксуємо катастрофічне падіння рівня життя громадян у їхньому сприйнятті, але довіра до влади лишається досить високою. Електоральний рейтинг Лукашенки знизився до 34,2%, але довіра до нього все ще аномально велика – 48,8%. І це на тлі того, що 46,3% заявили про погіршення їхнього матеріального становища», – каже експерт.
Чому ж білоруси впали в ейфорію від «кримнашу»? Все просто, пояснює Нікалюк, вони сприйняли це як «кримсвій». «Один із базових елементів російської культури, і цього ніхто не заперечує, – імперськість. А я кажу (чимало моїх колег від цих слів хапається за голову), що багатьом білорусам вона властива так само, як росіянам. Справа тут не в людині білоруській чи російській, а в людині радянській. Імперськість притаманна людині радянській. Наш відомий співвітчизник Алєсь Адамович недарма називав Білорусь «Вандеєю перебудови». За даними одного з перших ще всесоюзних опитувань ВЦВСД, у 1991 році, до розпаду СРСР, рівень «людини радянської» в Білорусі був найвищим у Союзі. Нагадаю, тоді запитання звучало так: ви вважаєте себе громадянином СРСР чи громадянином своєї республіки? Білоруси за «радянськістю» випередили всі республіки колишнього Союзу, це був найбільш радянський народ», – каже Сяргєй Нікалюк.

Тому імперськість Росії вони сприймають як свою, а російська пропаганда «радянський» комплекс імперськості посилює. «Російська пропаганда в Білорусі лягла на удобрений ґрунт. Вона розбудила і проявила те, що було в «радянському білорусі», – вважає Нікалюк.
«Пропаганда створила два рівні, два пласти сприйняття людей. Один економічний: погіршення життя населення, він сприймається досить об’єктивно. Другий символічний: ставлення до влади, до держави. І вони живуть різними життями. Очікуваного падіння символічного рівня залежно від рівня реального все ще не спостерігається, і це для соціологів загадка», – каже Нікалюк.

Майдан убив Площу

Напередодні президентських виборів у Білорусі (вони мають відбутися не пізніше ніж у листопаді 2015 року) тамтешня опозиція виявилася в «розібраному» стані. Нездатність домовитися про єдиного кандидата – хронічна хвороба білоруських опозиційних політиків. Так було і в 2006-му, коли на вибори пішли два демократи: зовні «єдиний» Аляксандр Мілінкевич і «не-єдиний» колишній ректор Білдержуніверситету Аляксандр Казулін. Так було і в 2010-му, коли неспроможність дійти згоди вилилася в «парад кандидатів». У результаті тоді влада намалювала затятим опозиціонерам до 2% голосів, а деякі з кандидатів у президенти опинилися у в’язниці. Один із них, Мікалай Статкевич, перебуває там досі.

Багато білоруських опозиційних лідерів їздило на Майдан підтримувати демократичні зміни в Україні. З надією, як у 2004 році, в часи Помаранчевої революції, що демократична та європейська Україна прокладе шлях і демократичним змінам у Білорусі.

Після трагічних подій у Києві на Інститутській білоруське суспільство різко відкинуло ідеї всіх майданів. У підсумку в опозиції зникла мобілізуюча ідея. Раніше нею була Площа. Тобто спроба через мирний протест заявити владі про те, що в країні велика кількість незгодних із її політикою, а також з офіційними результатами виборів. У різний час Площа мала різні цілі: від спроб домогтися від керівництва перерахунку голосів до спроб примусити його зважати на опонентів та їхню думку. Тепер, після подій в Україні, ні про яку Площу не йдеться. Тобто опозиція втратила фактично єдиний мобілізаційний інструмент президентської кампанії.

Протестний електорат у Білорусі становить 25% усіх виборців. Тобто ті 25% за наявності єдиного кандидата готові за нього голосувати, причому н важливо, що це буде за персона. «Мобілізація» протестного електорату завжди впиралася в Площу. Тобто надвечір у день виборів організовувався збір прихильників опозиції на голов­них площах Мінська з метою «або відсвяткувати перемогу, або змусити владу повернути нам вкрадені голоси». Цей заклик був головним мобілізатором для виборців: навіть у разі програшу опозиція здаватися не збирається. Мовляв, ми покажемо, що в нас є порох у порохівницях!

Читайте також: М'язи північного сусіда. До яких викликів готується білоруська армія

Після Майдану голоси прямо протилежні. До того ж білоруські опозиціонери зараз, після подій в Україні, бояться не просто Площі як акції протесту. Вони бояться того, що акція раптом може виявитися успішною.

І ось у цьому випадку, на думку багатьох, РФ розпочне реалізацію в Білорусі «українсь­кого сценарію», що в суспільстві, яке цілковито залежить від російських телеканалів, перебуває, за великим рахунком, у російському медіа-просторі, призведе до втра­­ти суверенітету і незалежності держави. Тому збереження суверенітету і незалежності на цих виборах опозиція бере за основу. І тому вирішує «не дражнити російських гусей», не давати приводу для втручання в Білорусь та відмовляється від масових вуличних протестів.
У народ уже запустили приказку: «Лучше Лукашенко Саня, чем на танке русский Ваня».

У 1997 році, коли Лукашенка що є духу підписував документи про створення Союзної держави Білорусі та Росії, мені випала честь зустрітися в Москві з Валєрією Новодворскою. Наприкінці інтерв’ю вона сказала: «Ви ще побачите ті часи, коли Лукашенка захищатиме незалежність Білорусі в землянках і зі зброєю в руках». Тоді це видавалося неймовірним: президент, який «здає» країну, відстоюватиме її суверенітет? Минуло майже 20 років і… Лукашенка виявляється, навіть на невисловлену, але цілком прочитувану думку білоруської опозиції, гарантом суверенітету і незалежності Білорусі. Як далеко дивилася в майбутнє Валєрія Ільінічна!

Програш Лукашенки

Аляксандр Лукашенка від самого початку поставився прохолодно до дій Росії в Криму і на Донбасі. Понад те, він перший відчув неприємний холодок між лопатками через ці дії. Незважаючи на те що Росія – голов­ний партнер Білорусі у всіх – політичній, воєнній та економічній – сферах, все ж таки Україна для неї не менш важлива. Це третій за величиною (після РФ і разом узятого ЄС) її економічний партнер.

Росія своїми діями в Криму порушила Будапештський меморандум, який гарантував Україні цілісність і недоторканність кордонів в обмін на виведення ядерної зброї. Але річ у тому, що згаданим меморандумом те саме гарантувалося і Білорусі. Тому «рубка» цього документа одним із «гарантів» не могла не занепокоїти й білоруського керівника.

Саме тому з перших днів конфлікту Лукашенка дистанціювався від РФ. Варто згадати хоча б його зустріч із тоді ще виконуючим обов’язки президен­­та Олександром Турчиновим, на якій обіцяв Україні допомогу, підтримку та взаємовигідну співпрацю, наскільки це буде в його, Лукашенки, силах.

Не можна не помітити й того, що білоруський керівник зробив висновки з російсько-українсь­кого конфлікту. Протягом усього минулого року велику увагу він приділяв розвитку Збройних сил Білорусі. Результатом цього ста­­ла, наприклад, розробка нової військової техніки, що була продемонстрована на параді в Мінську 9 травня.

Звісно, Лукашенка на словах визнав окупований Крим частиною Росії. «Ви знаєте мою позицію щодо Криму. Підставилися. Вважаєте, що це ваша земля, – треба було за неї воювати. Не воювали – значить не ваша», – вкотре озвучив бацька свою думку на великій прес-конференції 29 січня цього року.

Читайте також: Чи втягнеться Білорусь у російсько-українську війну?

Однак це не означає й підтримки РФ у кримському питанні. «Особлива думка» Лукашенки жодним чином не вилилася в конкретні законодавчі рухи. Сам бацька каже, що з питанням визнання Криму до нього не зверталися, а звернення про визнання «ЛНР» і «ДНР» від імені цих «республік» парламент Білорусі проігнорував. Про фактичне ставлення білоруського керівника до анексії півострова свідчить хоча б той факт, що національна авіакомпанія «Белавіа» туди не літає, пов­ністю поділяючи думку про неприпустимість рейсів на окуповану територію.

На тлі російсько-українсь­кого конфлікту Аляксандр Лукашенка дістав можливість поліпшити відносини із Заходом. З одного боку, на його думку, стабільна й мирна Білорусь, нехай і на чолі з «диктатором у центрі Європи», є для Заходу великою цінністю. З другого – вона цінність як майданчик для мирних переговорів. Підтвердженням чого стали Мінськ-1 і Мінськ-2. При цьому всі думали, що Мін­ськ-2 буде проривом «синьоокої» в політичній блокаді, яку фактично з 1996-го тримає Євросоюз. Відколи як майже 20 років тому Лукашенка переписав Конституцію, ПАРЄ не визнає білоруського парламенту, а подальші недемократичні вибори та нехтування правами людини привели країну до санкцій із боку ЄС і навіть прямих фінансових санкцій із боку Міжнародної організації праці. Остання через утис­­ки профспілок «виселила» Білорусь із системи генеральних преференцій МОП, унаслідок чого країна зазнає прямих фінансових втрат.

Здавалося б, після приїзду до країни Франсуа Олланда та Анґели Меркель про санкції Євросоюзу можна й не згадувати. Як це Лукашенка буде невиїзним у ЄС, коли в Мінську він поручкався з провідними європейськими лідерами? Виявилося, буде.

Попри всі прогнози та припущення щодо потепління відносин із Заходом, останній ви­явився принциповішим, ніж на це розраховувала навіть білоруська опозиція. Санкційний список проти чиновників, причетних до репресій і фальсифікацій виборів, нікуди не зник. Лукашенка лишається невиїзним у Європу, що наразі підтверджує саміт Східного партнерства, який має відбутися в Ризі наприкінці травня. Білорусь дістала запрошення на цей саміт, але не на ім’я персонально Аляксандра Лукашенки.
Тобто в Європу він, як і раніше, невиїзний. А отже, своєї мети-максимуму не досяг.

«Русскій мір» – це не про нас»

Так сказав Лукашенка в посланні до народу і парламенту 29 квітня. Відносини з Росією, що зовні видаються прекрасними, насправді такими не є. Білоруська економіка, як говорять в інтернетах, «трохи менше, ніж повністю» зав’язана на РФ. Кри­­за в Росії, що виникла внаслідок падіння цін на нафту й падіння російського рубля, болюче вдарила по Білорусі – тут уже згадувалося про 40% девальвацію її національної валюти наприкінці минулого року. Під час кризи Москва завжди була «паличкою-виручалочкою» «синьоокої». Але зараз вона нею не є.
Білорусь на початку року просила в РФ позику $2,5 млрд. А та виділила «братньому народу» лише $110 млн. Водночас Киргизстан для облаштування своїх кордонів отримав від Росії безоплатно (не в кредит) $200 млн. Таке демонстративне нехтування «головним союзником Москви» щось таки значить.

«Російське керівництво не дуже задоволене тією позицією, яку зайняла Білорусь в українському питанні, – каже політичний оглядач Андрей Фьодарав, – але зовні це поки що не проявляється. Що стосується кредиту, то тут важко сказати, з чим це пов’язано: з позицією Білорусі щодо України, з тим, що в самої Росії ситуація не краща, чи з невиконанням тих зобов’язань, на яких виділялися попередні кредити».

«Однозначно вважати це виявом невдоволення Москви не можна. На політичному рівні невдоволення не видно. Відбулися засідання в рамках СНД, ЄАЕС 8 травня, і зовні демонструється повна згода. Тож Москва поки що потерпить Аляксандра Лукашенку. Відстежуватиме, як він поводитиметься надалі й чи не вийде за «межі пристойності», – зазначає політолог.

Фьодарав зауважив, що на великій прес-конференції в Мінську Лукашенка прямо заявив, що побоюється повторення українського сценарію в Білорусі. І тому він не переступить якоїсь межі поведінки, встановленої Москвою.

Читайте також: Настрої в Білорусі: у «братерстві» з РФ дедалі більше сумнівів

Аляксандр Лукашенка опинився в давно відпрацьованій ним схемі «геополітичної гойдалки»: лякати Москву «креном на Захід» та отримувати звідти гроші за «невихід із російської сфери впливу» й водночас створювати для Заходу видимість реформ і лібералізації та витягувати кредити й звідти. У цьому немає нічого нового чи незвичного: наприклад, «лібералізація» 2008–2010-го дала білоруському керівникові змогу одержати від МВФ позику в розмірі $3 млрд і профінансувати таким чином свою виборчу кампанію 2010 року. Чим закінчилися ті перегони, ми прекрасно знаємо: згаданий вище Статкевич сидить за них досі.

Програш чи виграш?

Таким чином, можна констатувати, що в Білорусі від Майдану та подальших українських подій ніхто не виграв. Білоруське су­спільство загнане в «яму страху». Тамтешня опозиція виявилася деморалізована. Лукашенка, звісно, дістав хорошу можливість нормалізувати відносини із Заходом, але ця можливість поки що лише потенційна. У відносинах із Москвою очевидних змін не сталося – вона і далі жорстко контролює свого «союзника». Проте й Росія своєї мети не досягла: «синьоока» вперто не бажає повністю прийняти позицію Москви щодо подій в Україні.
Утім, згідно з парадоксальним твердженням, «успіх у переговорах – це коли кожна сторона вважає, що програла». Майдан і події на Донбасі показали «больові точки» білоруської державності. Це нездатність протистояти іноземній пропаганді, орієнтовані на Схід Збройні сили, однобічність зовнішньої політики та ще багато-багато речей, над якими доведеться працювати. Чи працюватиме над цим Білорусь – це вже інше питання.