Абсолютний слух

Ідучи до «Лисенки», Тиждень пригадував мелодії, відомі геть усім: «Червону руту», гімн столиці «Як тебе не любити, Києве мій»… Їх би не було без школи ім. Лисенка, бо створили ці шедеври композитори Володимир Івасюк та, відповідно, Ігор Шамо, які в різні роки навчались у цьому київському «інкубаторі геніїв».

 

 

 

Зовнішність сірої триповерхової будівлі в Сирецькому парку, яку мешканці району називають «музикалка», дещо оманлива. Всередині вирує яскраве життя. Мелодійне, інколи пафосно симфонічне, а подекуди й какофонічне.

 

Галасливі коридори. Звичайнісінька школа. Лишень із кожного другого класу долинають звуки то меланхолійного піаніно, то енергійної труби.

 

«У нас зараз заняття хорового співу. Тут першачки і другокласники. Це груповий урок, дітки ж навчаються в класах за різними фахами. Вчителька їм акомпанує, вони поки голоси налаштовують, – пояснює, проводячи Тиждень приміщенням школи, заступниця з навчально-виховної роботи спеціального циклу Ольга Савицька. – У нас – середня освіта на додаток до музичної, тож два атестати. Діти з різних куточків країни навчаються, тому ми є інтернатом».

 

Хлопчики й дівчатка стоять в рядок на дерев’яних лавицях, уваж­­но прислухаються до мелодії. Побачивши «чужого», чемно в унісон вітаються. Чують пояснення про різні класи, починають із гордістю вигукувати: «Я духовик!», «Я піаніст!», «А я на скрипці граю!».

 

«Бачите, ідентифікують себе за інструментами», – тішиться пані Ольга. З ранку до самісінького вечора фізкультура чергується з музичною літературою, гармонія з фізикою, а сольфеджіо перетікає в ­алгебру. Завершується це все ін­дивідуальними заняттями зі своїм викладачем.

 

11-річна Віолетта Фіалка – у четвертому класі. Батьки спеціально переїхали з Вишневого до Києва, коли дівчинка почала тут навчатися. Вона грає на фортепіано – поки що двічі на тиждень. Якщо в планах Віолетти не просто гра «для себе», а майстерність та віртуозність, то  у випускному класі навантаження зросте до 7–8 годин на день. Це попри решту уроків.

 

Спеціалізованих шкіл для обдарованих дітей в Україні чотири. Окрім Києва, є ще у Львові, Харкові та Одесі. «Ми центральні, що не кажіть, – пишається Валентин Шерстюк, директор «Лисенки». – Вже чверть віку директорую тут. Але найповажніша дата – нашій школі виповнюється 75 років».

 

 

 

Тут вчаться діти з Криму, Волині, Луганщини, Галичини. Пані Савицька каже, ще років п’ять тому хлопців було більше. Нині у відсотковому співвідношенні переважають дівчата. «Інструментальні» ж тенденції майже не змінилися. У фаворі – фортепіано та скрипка. На духові, як і кілька десятиріч тому, йдуть зазвичай юнаки.

 

Особливістю «Лисенки» як творчого закладу є ще й те, що на одного вчителя загального циклу припадає аж три спеціального. Всього ж працюють близько 250-ти педагогів. Надія Стефанюк, заступниця директора з загальноосвітнього напряму, запевняє: «Ми особливо не потураємо учням, але ставимося до них із розумінням. Все ж творчі діти».

 

Олена Лавриненко викладає музичну класику в старшокласників. «Доводиться декілька разів переслухати матеріал, аналізувати. Правильне сприймання – це коли захотілося виконати цей твір, відчути його, так би мовити, на дотик, викликати в аудиторії ті почуття, на які розраховував творець», – каже пані Олена. Її завдання – допомогти зрозуміти задум автора, виховати професійне бачення музичного твору.

 

Викладачі справді добірні. «У нас працюють два члени-корес­понденти Академії мистецтв, один лауреат Шевченківської премії, 3 народних та 16 заслужених артистів, 4 заслужені діячі мистецтв, 2 заслужені працівники культури, 12 професорів, 10 доцентів, 4 доктори наук, 3 кандидати наук, – перераховує заступник з навчально-виховної роботи спеціального циклу Ольга Савицька. – Де ви ще таке бачили не у виші, а в середній школі, власне, якою ми і є за статусом? Навчання, зрозуміло, в нас безкоштовне. Дітей із інших міст приймаємо у 4-й або 5-й класи, оскільки про зовсім маленьких не маємо можливості піклуватися. А так – проживанням і триразовим харчуванням на день забезпечуємо. Про рівень освіти хай свідчать досягнення наших учнів у численних конкурсах по Європах, Азіях та Америках».

 

Краще програти на престижних змаганнях, аніж перемогти на посередніх – неписане правило школи. Звідси і «Премія Паганіні» на змаганні скрипалів у Генуї, і перемоги на Міжнародному конкурсі молодих піаністів пам’яті Володимира Горовиця.

Композитор Олександр Злотник за фахом був баяністом. Полюбляв плавати, ходив у басейн. Він пригадує це як порушення режиму, бо музикантам додаткові навантаження шкідливі: «Повертався в інтернат, а там хлопці залізо тягають. Володя Івасюк також культуризмом захоплювався. Потім після вправ треба було дві години відновлюватися, щоб знову за інструмент взятися».

 

 

Ольга Савицька розповідає, що свого часу набирали учнів-іно­земців, зокрема, з Китаю та Південної Кореї. «Про школу дізнаються на різноманітних конкурсах, фестивалях завдяки нашим вихованцям. Понад 2000 переможців підготували все ж! Із 500 дітей, які зараз навчаються у нас, не всі стануть супервіртуозами. Проте 15 геніальних – не побоюся цього слова! – назбирається, – хвалиться Савицька. – А от з іноземцями не склалося. За Конституцією, середня освіта в Україні безкоштовна, брати гроші за знання не маємо права».

 

«Аби вирішити цю дилему, – каже Савицька, – хочемо стати Вищою мистецькою школою ІІ або ІІІ рівня акредитації. Тоді стільки можливостей відкриється!»

 

Директор Валентин Шерстюк питанням реорганізації займається вже не перший рік. Говорить, що всі пороги пооббивав, а користі поки що – нуль. Про плюси ж такої реформи розповідати не втомлюється. Це і ширші перспективи для випускників, бо отримували б диплом бакалавра, могли б уже і викладати. Для школи – можливість стати фінансово незалежнішими: на конт­рактну форму навчання потягнуться заможні іноземці.

 

«Скільки грошей витрачається на пісенні конкурси, де співають «Я Віталік, ти Віталік»! І наша політична еліта сидить, слухає, ще й аплодує виконавцям. А тут з останнього пнешся, щоб якось зберегти цей острівець класичного мистецтва», – зітхає пан Валентин.

 

А от еліта музична народжується тут. Серед випускників школи ім. Лисенка – диригент Національної опери Володимир Кожухар, піаніст Юрій Кот, керівник ансамблю ударних інструментів «Парад віртуозів» Олександр Блінов, скрипалі Ольга Рівняк, Дмитро Ткаченко. Останній є засновником та художнім керівником престижного Міжнародного скрипкового конкурсу ім. Бенджамена Бріттена в Лондоні та щорічного Київського фестивалю. Живе на дві країни – Велику Британію та Україну. Серед його гучних ангажементів – виступ на 60-літньому ювілеї ООН у Нью-Йорку.

 

 

 

Одинадцятикласниця Любов Процюк приїхала до Києва з Нової Каховки цілеспрямовано. Про «Лисенку» дізналася від своєї першої музичної вчительки – у тієї обидві доньки закінчували саме цей столичний заклад. Люба в столиці живе і вчиться третій рік – з 8-го класу. Де здобути вищу освіту, для себе вирішила давно. «Я хотіла навчатися тут і навчаюся. Попереду, безперечно, консерваторія, тобто музична академія», – впевнена дівчина.

 

Однак бачать себе професійними музикантами не всі інтернатівці. Однокласниця Люби Анастасія Березюк мріє про адвокатську кар’єру, тому вступатиме не в Національну музичну академію ім. Петра Чайковського, як майже кожний випускник «Лисенки», а на юридичний факультет Університету ім. Тараса Шевченка. «Я не впевнена, що повністю зможу реалізувати себе в музиці», – має сумнів вона. Хай так, але навчання в цій школі дає багато для розвитку будь-якої особистості. Бо тут – люди з абсолютним слухом на життя  й творчість.