Графіка: Павло Ніц
Ми звикли до того, що історія не знає слова «якби». Але це не зовсім точно. Сучасний стан науки свідчить про те, що історичний розвиток не є запрограмованим. Те, «що маємо», – результат проходження певних критичних точок розвитку, коли наслідки зовсім не передбачувані. Закономірності суспільного розвитку не такі однозначні, як нам видавалося. Вже більше двадцяти років у «точних науках» популярні ідеї нобелівського лауреата, бельгійського фізика російського походження Іллі Пригожина. Їх суть зводиться до того, що всі відкриті системи обов’язково колись потрапляють у кризовий, нестабільний стан, і в такі моменти (т.зв. «точки біфуркації») подальший розвиток системи непередбачуваний. Вона може перейти в інший стан, може зруйнуватися, зазнати суттєвих змін, бути поглинутою іншою системою. Це означає, що в таку кризову мить дія окремої людини, випадковий збіг обставин здатні перевести суспільний потяг на іншу колію. Громадськість може й не помітити, що розвиток країни пішов іншим шляхом. Українці не були приречені ані на поразки, ані на перемоги. Ми знали і злети, і падіння. Долю країни вирішували дії різних людей, а не незворушні «історичні закони». Люди стояли перед вибором, – іноді очевидним для них, інколи непомітним, – вони були в тій же ситуації, що й ми зараз, обираючи різні варіанти дій та використовучи (або втрачаючи) шанси.
І якщо інтелектуальний експеримент великого англійського історика Арнольда Тойнбі «Якби Александр тоді не помер» раніше можна було вважати випадковою розвагою літнього класика, то сьогодні ми змушені подивитися на жанр «альтернативної історії» серйозніше. Вивчення історичних розгалужень та ймовірних альтернатив розвитку висуває чимало цікавих запитань, і, намагаючись відповісти на них, ми відповідальніше поставимося до сучасних рішень. Що ми взагалі вважаємо за даних обставин «найкращим»? Згадуючи слова американського астронавта Нейла Армстронга після висадки на Місяць про «маленький крок для людини, котрий став величезним стрибком для людства», можна віднести їх і до себе, хоча ми самі досі залишаємося на грішній землі.
Але хочеться зробити одне суттєве застереження: для того, щоб розробляти «альтернативні історії», треба дуже добре знати історію реальну, ту, яка насправді відбулася. Бо, попри право вибору, коло наших можливостей усе-таки обмежене. Аби окреслити можливі альтернативи, треба принаймні знати, що дійсно могло реалізуватись. Адже Монголія, «стрибнувши з феодалізму до соціалізму, минаючи стадію капіталізму», врешті соціалізму не збудувала і була змушена повернутися на попередню сходинку.
[340]
ПОГЛЯД
Павло Солодько («Тиждень»),
автор повісті «Четверта революція», яку деякі критики називають «альтернативною історією»
У кожної людини – в чоловіків так точно – настає такий період, коли вона починає більше цікавитися минулим, а не майбутнім. Коли вже (ще) не цікаво створювати щось нове, здобувати перемоги на діловому й любовному фронтах, народжувати дітей, висаджувати дерева, зводити будинки…
Тоді чоловіки збираються в колі собі подібних і починають безкінечні розмови про минуле. Купують диски з назвами на кшталт «Друга світова війна в кольорі». Поспішають з роботи, щоб встигнути на історичні розвідки від каналу «Дискавері». Креслять карти битв за допомогою кетчупу і майонезу в пивняках; на риболовлі сперечаються про те, був правий Жуков чи ні; а в курилці азартно міркують, що сталося б, якби Мстислав Хоробрий не повірив Ярославу Мудрому.
Це – початок хвороби під назвою «альтернативна історія». Спершу читають, потім обговорюють, а в хронічному випадку доходить і до власноручної писанини.
Так думав я, юний максималіст і «автор-початківець», коли писав свою утопію про перемогу українського народного повстання над президентом-шароварником у дві тисячі надцятому році.
Як і всі утопісти, я дивився в майбутнє, горів суспільними змінами, вірив у світлі ідеали. Й щиро зневажав тих, хто читав чи писав «альтернативну історію». Бо ж утопія – це майбутнє, а історія – для тих, хто живе минулим…
…І от півроку тому я приїхав до батьків у Чернігів. Поговорив з мамою на тему внуків. Подивився з батьком «Третій Райх у кольорі». А потім, порпаючись у старих конспектах, знайшов шкільний зошит – із цератовою обкладинкою й густо списаними сторінками. Це був переклад роману Гаррі Тертлдава «Рушниці Півдня» – перша сотня сторінок, чи то в школі завдавали, чи то так англійську вчив.
Сюжет – прихильники апартеїду із Південноафриканської республіки на машині часу перекидають у США часів громадянської війни партію автоматів Калашникова – і Південь перемагає. Я зачитався, з жахом відчуваючи, що мені… подобається. Подобається відсутність тупого пафосу, якого з головою вистачає у різного роду утопіях. Подобається здорова іронія, без якої альтернативну історію просто не написати.
Ні, ну подумайте самі – білолиці персонажі з ПАР привозять генералові Лі таблетки нітрогліцерину, щоб він серце полікував. Навчають засновника Ку-Клукс-Клану генерала Натана Форреста основам політичного піару – й він балотується в президенти зі слоганом на кшталт «Рабство переможе!». А потім переможний Південь виграє вибори, відміняє рабство і знищує своїх рятівників – африканських расистів.
Так я полюбив альтернативну історію – літературу для людей з уявою і почуттям гумору.
До речі, саму книгу «Guns of the South» я так і не знайшов – загубилася десь у бурхливі 90-ті. Ні в кого немає почитати?