Світ

  ▪   Михайло Якубович

Східний містицизм і сучасність

Фото: mosque-locator.co.uk
Суфії, дервіші, факіри — хто вони сьогодні?
Матеріал друкованого видання
№ 44 (572)
від 1 листопада

Про суфізм, мусульманський містицизм, як його часто називають, у нас начуваний майже кожен. Передусім тому, що це явище в релігійній історії людства стало предметом і літературного осмислення, і кінематографа, і навіть туристичного бізнесу. Пройнятий суфізмом уже призабутий, але свого часу вельми популярний у нас Пауло Коельйо з його «Мактубом». Так само загадковий «Шантарам» Ґреґорі Робертса, де один із персонажів, кримінальний авторитет Абдель Кадір Хан, викладає своєму учневі істини східного містицизму. Хтось, можливо, читав і книжки індійського суфія Ідріса Шаха, які ще в 1990-х роках завдяки російським перекладам були досить популярними й в Україні. «Беріть, це не попса якась, це Ідріс Шах», — колись переконувала мене продавчиня на ринку «Петрівка» в Києві. Начувані наші люди й про уславлених дервішів-танцюристів десь у туристичних місцях Близького Сходу, передусім Туреччині. Суфізм для багатьох сьогодні асоціюється то з якимось «єретичним рухом в ісламі» (бо, мовляв, іслам пропагує насильство, а суфізм — любов), то з чудернацькими історіями й притчами минулого. Одне слово, чимось дивовижним, містичним, захопливим, навіть екзотичним.


Ба більше, знавці європейських містичних традицій одразу пригадують Ґєоргія Ґурджієва (1886–1949) чи Фрітьофа Шуона (1907–1998). Останній, зокрема, створив у Швейцарії суфійське братство Майрамія (тобто імені Марії, матері Христа) і, як і інші захоплені Орієнтом європейці, балансував десь на межі ісламу, європейської метафізики, альтернативного світобачення тощо. Різні «шукачі мудрості», продовжувачі справи Блаватської та Реріха ще й сьогодні дивляться на суфізм як на одну зі спіритуальних наук, пропонуючи на різних семінарах, лекціях і тренінгах відповідний курс. Фактично суфізм став чимось на кшталт популярної йоги, коли взята окремо від теорії практика стає певним набором вправ, які не потребують ані глибокого зосередження, ані серйозної підготовки. Це приблизно те саме, що й усякі неорелігійні рухи сучасності, проповідники яких обіцяють легке й просте засвоєння певних істин, а головне — важливе з практичного боку для життя: психічну рівновагу, фізичне здоров’я, гармонійні стосунки з оточенням. Чому б і ні, зрештою, аби людям подобалося і те, що бажане, було б іще й дійсним. Навіть «класичні» суфійські братства (так звані тарикати, від арабського «тарика» — «шлях»), як-от накшбандія, активно пропагували своє вчення серед немусульман. Упливовий шейх Назім (1922–2014), який мешкав на турецькому Кіпрі, був відкритий до послідовників усіх віросповідань, його обитель у Нікосії стала справжнім місцем паломництва для різних шукачів істини. Багато в чому суфізм став таким собі «альтернативним ісламом», і не буде перебільшенням сказати, що деякі сучасні його форми породили навіть «неісламський суфізм», особливо в риториці європейських «неомістиків».

 

Читайте також: Для всіх чи обраних? Суспільства мусульманського світу на шляху до кращого життя


Що ж являє собою суфізм насправді? Абстраговану, «універсальну духовність» Сходу, спосіб життя чи все ж таки складову ісламу?

 

Фортеці земна й небесна


Історично, звісно, було останнє. Хоча на багатьох теренах, де іслам заміщував собою панівне християнство, язичництво чи зороастризм, попередні практики трансформувалися і, набувши нових форм, зберігали й старе. Саме слово «суфізм», навколо якого точаться дискусії, походить чи то від лави, на якій сиділи нужденні в часи Пророка, чи то одягу з шерсті, який вони носили. А окремі вважають, що суфізм — те саме, що грецьке «софія», «премудрість». У мусульманському середньовіччі суфізм із суто практичних набув і глибоких теоретичних обрисів: головна його ідея, озвучена великим шейхом ібн Арабі (1165–1204), полягала в тому, що справжнім буттям володіє тільки Бог, а все інше — лише його вияви, за якими прихована таємна сутність. Отже, потрібно підкоритися всеосяжній волі Творця. Недаремно один багдадський суфій, як каже середньовічна легенда, упавши в річку Тигр, так і не міг визначитися: тонути йому чи випливати, оскільки невідомо, чого насправді хотів Бог. Суфізм багатий на різні казуси, повчальні історії та притчі, які то скидаються на відомі турецькі анекдоти про Ходжу Насреддіна, то оповідають про різні дива, зокрема здатність суфіїв швидко переміщуватися на великі відстані. Утім, суфізм уже в період Османської імперії був настільки різноманітним, що звести його досвід до якогось одного знаменника складно: тут були й «канонічні» сунітські братства, яким удавалося навернути султана на свою сторону, і «прошиїтські», а ще були такі, які можна назвати опозиційними. Наприклад, бекташі, засновник братства яких Хаджі Бекташ Велі (XIII століття), вважався духовним покровителем османських яничар. Під час придушення їхніх частих бунтів братство відповідно зазнавало переслідувань.

Фактично суфізм став чимось на кшталт популярної йоги, коли взята окремо від теорії практика стає певним набором вправ, які не потребують ані глибокого зосередження, ані серйозної підготовки


Узагалі часто суфійські шейхи виконували в імперії дорадчу роль: є версія, що похід султана Сулеймана Пишного на угорський Сігетвар (1566), із якого старий властитель імперії вже не повернувся, був ініціативою його радника й духовного наставника Нуреддіна-Заде. Цікаво, що виходець із Криму «татарський шейх» Ібрагім ад-Дешті, також суфій і радник Сулейманового онука султана Мурада ІІІ, дивився на османську політику як «Божественну руку» на землі, мовляв, наприкінці наступного століття імперія досягне найбільшого розквіту, адже у неї втілиться «світова душа», а потім зазнає занепаду. Певно, він був добрим футурологом свого часу, адже після поразки під Віднем (1683) і Карловицького договору (1699) Османська імперія значно втратила в силі.


Суфізм, який, вочевидь, досить легко ставав державною ідеологією, навряд чи можна розглядати як пасивну духовність. Братство сенуситів (за іменем Мухаммада ібн Алі ас-Санусі) у Північній Африці свого часу вибороло незалежність для Лівії, а онук засновника братства Мухаммад Ідріс ас-Санусі навіть став королем нової держави (1951–1969), на той час Об’єднаного Лівійського Королівства. Хоч як парадоксально, але й один із найрадикальніших мусульманських рухів ХХ століття — «Талібан» — вийшов із середовища не реформаторського ваххабізму, а вчення так званої деобандійської школи (за містом Деобанд в Індії), де були присутні елементи братства чіштія та інших. Суфізм у політичному варіанті оспівує поняття рибату — земної та небесної «фортеці», де духовна й фізична боротьба повинні бути поєднані. Так, навіть у наш час є чимало специфічно суфійських мілітарних рухів. Наприклад, «Армія мужів накшбандійського братства», що з 2006 року веде збройну боротьбу в Іраку, переважно проти прозахідних сил і, за деякими повідомленнями, навіть воювала в союзі з «ІДІЛ». Наскільки багато там традиційних суфіїв чи це просто ширма для колишніх поплічників Гусейна, серед яких і секретар партії «Баас» Іззат ад-Дурі (власне, лідер «Армії»), — питання інше. Загалом сучасні війни на Близькому Сході не лишили байдужими й традиційні суфійські співтовариства: хтось став на бік режимів (як прихильник Асада Рамазан аль-Буті, убитий вибухом у мечеті 2013-го), інші, наприклад лідер братства ріфаїтів Усама ар-Ріфаї, відкрито підтримали сирійську революцію. Суфізм узагалі опинився в складному становищі: з одного боку, деякі групи були опозиційними до режиму, з другого — різні салафітські угруповання й «ІДІЛ» були ще більшими борцями із суфізмом, відзначившись як фізичними атаками, так і нищенням різних знакових для суфізму місць (поховань праведників минулого, суфійських мечетей тощо). У Лівії, Іраку, навіть на єгипетському Синаї суфійські мечеті та мавзолеї значно постраждали від «ІДІЛ», доходило навіть до знищення цінних бібліотек із рукописами.

 

Читайте також: Долаючи традиціоналізм. Якими є будні мусульманських лібералів

 

Дуже цікава в контексті представленості суфізму в політиці ситуація склалася в Марокко. Будшішійське братство (за іменем Хамза аль-Будшіші, 1922–2017), яке з’явилося в результаті розвитку класичного кадарійського тарикату, сьогодні розглядається урядом Марокко як альтернатива ісламізму, передусім у зв’язку з відданістю традиційним цінностям і політичному лоялізму. Значною мірою будшішійцям опонує рух уже померлого лідера Абдессаляма Яссіна (1928–2012), творця організації «Доброчесність і справедливість», яка послідовно критикує марокканську владу й пропагує перехід до «демократичного ісламізму» (ідея шури — мусульманський парламент, ісламська економіка тощо). Відповідно влада віддає перевагу одним і веде боротьбу з іншими. Адже витіснити «радикальних» ісламістів вдається владі багатьох країн лише через «поміркованих». Тому, наприклад, основні хаби багатьох суфійських рухів нині розташовані в країнах Заходу, де вони користуються всіма перевагами релігійної, а головне політичної свободи. Не дивно, що в таких варіаціях суфізм приваблює багатьох європейців, він здається альтернативою стереотипним уявленням про обрядовий іслам. Адже в суфізмі начебто цінується передусім внутрішнє, приватне, і для багатьох людей він стає кінцевим пунктом душевного пошуку після захоплення різними орієнтальними вченнями.

 

Держава в державі


Чим суфійські рухи відрізняються від інших мусульманських? Передусім тим, що в класичному їх варіанті є так званий баят — присяга на вірність шейху й дуже часто наділення його якимись надприродними здібностями. Таким чином, у цих рухах сама належність чи співучасть у якихось колективних діях (наприклад, хадрі — колективному прославленні Бога піснеспівами, часто з рухами в такт) означає більше, ніж просто певна ідеологія. Чимала частина членів братства, тарикату, можуть узагалі бути далекими від теоретичної частини, для них слово їхнього шейха, його рухи, дотики (навіть так!), споглядання його вві сні — ознака того, що вірний на правильному шляху. Один мій знайомий, опинившись серед послідовників суфійського шейха в Стамбулі, якось заснув на його «сохбеті» (духовному повчанні, яке велося турецькою мовою). Це, втім, не викликало негативу в інших, після пробудження йому сказали, що то навіть добре, адже тіло спить, а ось душа слухає та розуміє незнайому мову. Якщо відкрити тексти, наприклад, Османа Нурі Топбаша, чи не найвідомішого турецького шейха сучасності, якоїсь специфічно нової доктрини в його численних книгах, перекладених десятками мов, побачити складно. Сама особистість шейха, його щотижневі «сохбети», які через інтернет слухають послідовники на всіх континентах, — саме це має величезне значення для вірян. Те саме можна сказати про формально дистанційованих від суфізму послідовників Саїда Нурсі чи — в іншій версії — Фетхуллаха Ґюлена: це типовий мікс класичного ісламу й османського суфізму, але викладений у модерному дусі (із численними посиланнями на науку тощо). І тут знову ж таки питання не в тому, якою ідеологією сповнені певні рухи, а як вони насправді зорганізовані: яким чином наповнюється бюджет, які обов’язки покладаються на членів, наскільки глибокої інтеграції потребує той чи інший із них. Певною мірою це такі собі держави в державі, «де люди рятуються від гріха, матеріалізму й безбожжя», як розповідав мені представник одного з таких рухів у Німеччині. Щоправда, чому люди їдуть на «грішний Захід» і там «рятуються від безбожжя», а не залишаються в країнах із «розвиненою духовністю», — питання, звісно, риторичне.

 

Читайте також: Ісламізм, якого немає


Мені доводилося зустрічати людей, для яких належність до певних організацій, або, висловлюючись мусульманською мовою, джамаатів — це, можна сказати, весь зміст їхнього життя (за їх же визнанням). Це і робота, і родина, і дозвілля, тобто все. Власне, тому інколи суфійські рухи порівнюють із християнським чернецтвом: тут маємо своїх наставників і своїх послушників, свої писані й неписані правила, святі місця й так далі. І, звісно, зв’язок із впливовими людьми, які через певні обставини потрапляють під вплив братств. Наприклад, рух «Аль-Ахбаш» у Лівані (відомий як хабашити), заснований колись вихідцем з Ефіопії Абдаллою аль-Хабаші (1910–2008), цього року делегував своїх кандидатів на вибори до ліванського парламенту, провівши щонайменше одного (Аднана Тарабулусі) представника власної «Ісламської організації благодійних проектів». Цікаво, що послідовників руху «Аль-Ахбаш», який є варіацією класичного суфізму, чимало й в інших країнах, зокрема в Україні його вчення пропагує Духовне управління мусульман України (ДУМУ). Останнє, між іншим, чи не єдина організація українських мусульман, яка відкрито популяризує суфізм, видає відповідну літературу, реалізує характерні практики. Це, власне, одна з причин, яка формує дистанцію між ДУМУ та іншими мусульманськими організаціями країни. Решта суфійських рухів в Україні нечисленні й широкому загалу невідомі. Та й суфійської літератури українською, здається, ніколи не видавалося. Принаймні в сенсі суфізму «традиційного».


Ще складніша ситуація із суфізмом і політикою на Кавказі. Там багато в чому суфізм асоціюється з лояльністю до промосковських режимів. Із відомих на сьогодні суфіїв найвпливовішим, певно, був Саїд-афанді Чіркейський, убитий 2012 року. Його учень, Ахмад Абдулаєв (він же Ахмад Афанді), очолює нині Духовне управління мусульман Дагестану. Перед черговими президентськими перегонами в РФ Ахмад Ефенді на п’ятничній проповіді неоднозначно натякав, за кого саме потрібно віддати голос на цих виборах («за того, за кого голосував Саїд Афанді»), за що, власне, його розкритикували деякі інші мусульманські лідери. Не лише Дагестан, а й Чечня та інші «мусульманські суб’єкти» Кавказу розглядають суфізм як «традиційний» і, відповідно, лояльний владі іслам. І знову ж таки тут питання далеко не в ідеологіях чи навіть практиках — передусім це звичайна політика. Скільки шейхів — стільки, зрозуміло, і думок, кожна з яких, природно, претендує на те, щоб стати істиною. Тому навіть у групах з однаковою ідеологією та практикою може спостерігатися глибинний конфлікт.

 

Читайте також: Мріяти чи розчаровуватися. Чим живе молодь сучасного Арабського світу


Як бачимо, суфізм, особливо в умовах сучасності, буває дуже різним. З одного боку, це класичний ідеал східної мудрості, пов’язаний із тисячолітніми традиціями та практиками, із другого — ще й політична складова, оскільки надто часто задекларована «аполітичність» у дії стає поняттям дуже відносним. Суфійські рухи свого часу відіграли досить велику роль в антиколоніальній боротьбі Сходу, та й сьогодні цей чинник намагаються перехопити різні сили. Здавалося б, за суто релігійними речами, такими як прощі до святих місць, часто ховається політична лояльність чи, навпаки, опозиційність. Власне, у цьому розумінні суфізм, як і іслам, узагалі мало чим відрізняється від східного християнства, у якому за «духовним аполітизмом» часто приховані цілком земні інтереси. Сьогоденний суфізм не менш суперечливий і неоднозначний, ніж іслам загалом.