Результатом пошуку прагматичнішої об’єднавчої концепції стало часткове повернення до моделі росієцентричного етатизму, що мало сприяти державному будівництву та забезпеченню лояльності населення до правлячого в СРСР режиму. Сутність цієї моделі полягала в поступовій відмові від малозрозумілих широкому загалу комуністичних гасел і виразної апеляції до російського патріотизму – націоналізму, концентрованою формулою якої стала ідеологічна теза «великий російський народ – старший брат народів СРСР». Тож сталінська «революція згори» висунула на передній край старий великодержавний принцип опори на «державотворчий народ», «цементуючу націю», місце яких в імперії традиційно відводилося росіянам. У цьому контексті не можна не зауважити певну спорідненість із доктриною російських чорносотенців про російську народність як «збирача земель», державну, панівну націю тощо.
Виховуючи лояльність
Україна перманентно вважалася «слабкою ланкою» в СРСР. Сталінський режим усвідомлював, що, нав’язавши шляхом терору голодом українському селянству чужий його ментальності, національній і соціальній психології колгоспний лад, він усе ж не здатен змусити селян залишитися лояльними в разі війни. Досягнення масової підтримки радянської влади з боку українців мало ґрунтуватися не на залякуванні та примусі, а на їх свідомій ідентифікації себе із нею. Відтак формування в Україні радянського патріотизму та радянської ідентичності мало бути адаптоване до місцевої соціальної й національної специфіки.
Усі основні комеморативні практики та принципи творення «уявленої спільноти» – історіографія, відзначення пам’ятних дат, топонімія тощо – було задіяно задля легітимізації більшовицької влади й винайдення спільної політичної символіки.
Читайте також: Чому радянська Україна була лише фасадом російсько-радянської окупації України
Українська історія в новій радянській інтерпретації починалася від «спільної колиски трьох братніх народів» Київської Русі. Концепція «спільного початкового періоду» мала надзвичайно важливе політичне значення для ідейного скріплення засад «споконвічного, непорушного, братерського союзу» росіян, українців і білорусів, без якого не міг існувати Радянський Союз. Важливою складовою вітчизняної історіографії був також факт «добровільного» приєднання України 1654 року до Росії. Апогеєм ж усієї історії України стало «велике возз’єднання українського народу в єдиній українській соціалістичній державі», яка «знайшла своє щастя і розквіт у Радянському Союзі під керівництвом великого Сталіна».
Після Другої світової на зміну революційному (інтернаціональному) міфу Великої жовтневої соціалістичної революції прийшов міф Великої Вітчизняної війни, рясно замішаний на російському патріотизмі – націоналізмі. Пам’ять війни стала носієм не демократичних цінностей антифашизму, як це було на Заході, а традиційних російських націоналістичних цінностей, які були прикрашені соціалістичною риторикою. Принципи свободи було замінено героїзмом і жертовністю радянського народу. Навіть жахливі людські втрати, за які не останньою мірою було відповідальним саме радянське військово-політичне керівництво, спочатку замовчувалися, а згодом стали предметом особливої погорди – ми зазнали найбільших втрат у світі!
Особливість творення міфу Великої Вітчизняної війни полягала в тому, що він формувався згори за ініціативою влади, що поверталася і використовувала його задля своєї легітимації. Першим його завданням було перекрити ту негативну пам’ять війни: нелояльність до радянської влади у 1941 році, масову здачу в полон, дезертирство, співпрацю з німцями в роки окупації, боротьбу УПА тощо.
Не випадково саме в Україні, де рівень нелояльності виявився чи не найвищим, влада розпочала цілеспрямовану кампанію з докомеморації і меморіалізації війни. Накази і постанови ЦК КП(б)У визначали, де, скільки, які пам’ятники встановити, які пам’ятні дні відзначати, яких героїв ушановувати і яких ворогів шельмувати.
Апофеоз творення радянського міфу припав на період високого застою, коли запанувала абсолютно викривлена модель пам’яті, створена партійними ідеологами та їхніми трубадурами від науки і мистецтва. У кінцевому вигляді міф ВВВ був сумішшю напівправди, неправди і суцільних білих плям.
Унаслідок провадження такої політики пам’яті українська топоніміка постійно втрачала свої історичні назви, які замінювали іменами радянських героїв та партійних діячів. У цьому самому форматі творилися й нові радянські свята, в яких подеколи траплялися національні, здебільшого «шароварні», традиційні елементи. Натомість постулати про «спільні Вітчизну та походження», «спільність історії й культури», «дружбу народів» тощо радянські ідеологи застосовували як підвалини теорії «єдиного радянського народу», який мав витворитися шляхом «злиття націй».
Трубадури патріотизму
«Антрепренерами», що формували нову «уявну спільноту», були партійна та творча еліти. Однак жодна з цих груп не була певна своєї місії. Пам’ятаючи про досвід розправи з представниками республіканської комуністичної еліти доби «українізації», партократія остерігалася відверто демонструвати національні почуття й ні на крок не відходила від офіційного курсу. Обпікшись на гарячому, вони дмухали на холодне.
Більшість інтелігенції співпрацювала з владою у творенні моделі українського радянського патріотизму, сподіваючись, що після возз’єднання українських земель та Другої світової війни національна культура дістане додаткові стимули для розвитку.
Ініціатором і натхненником творення українського радянського патріотизму виступав Микита Хрущов. Як і вся комуністична національна політика, його діяльність у цій сфері сповнена суперечностей. З одного боку, була відверто проросійською. З іншого – процес нищення українського націоналізму, як він собі це розумів, та насадження натомість українського радянського патріотизму залишав певні люфти для збереження та формування відмінної від росіян подвійної української радянської ідентичності.
Читайте також: СРСР як Російська імперія. Чим була радянська Україна?
За часів Петра Шелеста український радянський патріотизм зробив спробу вирватися з гамівної сорочки російського націоналізму, але «ідеалізація» минулого та обстоювання самобутності УРСР коштували першому секретареві ЦК КПУ його посади. Натомість за доби Володимира Щербицького Україна зазнала справжнього «великого погрому». «Приборкання непокірних», мовна русифікація, історіографія, згідно з якою Україна й українці з’явилися на земній кулі лише задля того, щоб возз’єднатися з великим російським народом, – усе це посилило процес зросійщення.
Московська влада ставилася до українських культурних діячів як до типової колоніальної еліти корінного населення. Вона дозволяла їм підтримувати культурну спадщину свого регіону до тієї межі, доки це не завдавало шкоди єдності імперії. Концепція «великого російського народу», тобто великоросійського домінування, виступала тут таким собі прокрустовим ложем для стримування надлишків українського радянського патріотизму, що формувався. Від цього він завжди видавався якимось урізаним, неповноцінним, меншовартісним.
Приміром, у тексті українського державного гімну, який було створено наприкінці німецько-радянської війни, крім фрази «Живи, Україно, прекрасна і сильна», власне, не було нічого українського. Він вихваляв і славив СРСР, Лєніна, жовтень, комунізм, Комуністичну партію і, звісно, старшого брата – російський народ: «Нам завжди у битвах за долю народу // Був другом і братом російський народ». Навряд чи хоч в одному з державних гімнів країн світу варто було шукати вияв національного патріотизму через демонстрацію любові до іншого народу. Цікаво, що, як стверджує «Радянська енциклопедія історії Української РСР», любов до Росії мала символізувати також і синьо-лазурова смуга на прапорі УРСР.
У 1951 році Володимира Сосюру піддала нищівній критиці газета «Правда» за вірш «Любіть Україну» – не за його занадто велику любов до України, а за те, що він недостатньо подякував у ньому «старшому братові».
Ця нова версія «малоросійства» не була для української інтелігенції добровільно обраною формою ідентичності на кшталт, скажімо, Василя Кочубея чи зросійщеної козацької старшини, яка робила свій вибір на користь російського дворянства заради персональних преференцій. В умовах існування УРСР це мало вигляд примусово нав’язаного малоросійства. Саме тут приховувалася корінна відмінність між українською партократією й представниками творчої еліти. Перші виступали, по суті, в ролі церберів Москви, які дбали про чистоту «лінії партії», оберігаючи її від різноманітних «націоналістичних викривлень». Натомість інші, перманентно стикаючись із невідповідністю проголошеної політики інтернаціоналізму та реальною політикою, мали можливість на власному плачевному досвіді переконатися, що ця лінія давно вже втратила свою «прямизну».
На відміну від культурницької моделі патріотизму, яку намагалася творити українська інтелігенція, партократи здебільшого «працювали» в цивільному чи «державницькому» полі. Найважливіше місце в цьому контексті посідала ідея «об’єднання всіх українських земель у єдиній українській радянській державі», що набула актуальності після приєднання західноукраїнських теренів. Як відомо, ідея єдності має виразне націоналістичне значення, оскільки означає об’єднання національної території або рідного краю, повернення «невизволених» земель (irredenta). Відтак «соборність і незалежність», ці провідні гасла українського національно-визвольного руху, партократи сприймали як ворожі та націоналістичні. Натомість вони воліли вживати такі визначення, як «об’єднана та вільна» Україна у складі СРСР.
ілюзія суверенності
Ще однією віхою етатистського напряму розбудови українського радянського патріотизму стали так звані конституційні перетворення 1944-го щодо «розширення прав союзних республік у галузі оборони та зовнішніх зносин», згідно з якими Україна дістала право на створення власних Наркомату оборони і Наркомату закордонних справ. Такий навіть позірний статус «суверенних держав» давав Сталіну можливість активніше використовувати союзні республіки в зовнішньополітичній діяльності, приміром, як фактор у майбутній ООН чи під час вирішення проблем післявоєнних кордонів із сусідами СРСР. При цьому наявність у розпорядженні радянського вождя відразу двох наркоматів закордонних справ – центрального і республіканського – створювало додаткові дивіденди: ефект «двостволки», як це влучно назвав американський дипломат Аверелл Гарріман.
Першим наркомом НКЗС УРСР став драматург Олександр Корнійчук. Надалі після входження України до ООН (що сталося фактично внаслідок тиску сталінської дипломатії та поступок союзників) подальша розбудова Наркомату закордонних справ УРСР не привертала чільної уваги. Його навіть перестали помічати. Діставши право мати власний НКЗС, вийшовши на міжнародну арену, Україна водночас не мала реальних прав на вироблення власної зовнішньополітичної лінії, тим більше на встановлення безпосередніх відносин з іноземними державами. Українська делегація в ООН завжди була аltеr еgо союзного уряду.
А ось із Наркоматом оборони Україні поталанило менше, хоча доволі показовим було те, що тільки в ній і було зроблено якусь спробу перевести справу розбудови військового відомства в практичну площину. 11 березня 1944 року, згідно з указом Президії Верховної ради УРСР, наркомом оборони УРСР призначено 44-річного генерал-лейтенанта Василя Пилиповича Герасименка. Але через занадто бурхливу діяльність його вже 1945-го було відправлено служити у Прибалтійський ВО на другорядну посаду. Проте формально, на папері, наркомат проіснував аж до ухвалення Конституції СРСР 1977 pоку.
Народ, що володіє зброєю, казав якось всесоюзний староста Ніколай Калінін, не дасть наступити собі на мозолю, і мав рацію. Саме через це короткотермінова історія зі створенням українського республіканського військового відомства закінчилася нічим, ще раз продемонструвавши ту межу, до якої сталінський уряд був здатний надавати прав Україні не лише у військовій сфері, а й у національному питанні загалом.
Хоча українці й посіли другу сходинку в збудованій Сталіним ієрархічній піраміді «дружби народів», усе ж, попри свою історичну, культурну, етнічну та мовну «близькість» до росіян, влада їх ніколи не розглядала як цілком лояльних. Те, що серед цієї переважно селянської нації і далі домінувала «контрреволюційна, приватновласницька психологія», а також те, що за часів громадянської війни, під час політики «українізації», у роки Другої світової війни значно зросла національна свідомість, робило українців ненадійними в очах радянського керівництва. Зважаючи на кількісний фактор, на потужну індустріалізацію й урбанізацію, що тривали в республіці, союзний центр намагався не тільки зросійщити, а й накинути комуністичну версію малоросійства – радянського імперського проекту лояльності для українців.