Недопущення до виборчої гонки лідерів опозиції, перекоси (звісно, на користь влади) при формуванні виборчкомів, тотальний адмінресурс, підкуп і залякування виборців не давали волевиявленню шансу бути неспотвореним. Однак усе це не допомогло регіоналам виконати їхнє головне завдання – сформувати більшість у 226 голосів лише за рахунок власних списочників і мажоритарників (та «самовисуванців», які мають партквитки ПР) без комуністів та гуртової закупки тушок вже за перевіреним сценарієм. Та вже перші дні після голосування засвідчили, що регіонали все ж вирішили за будь-яку ціну самостійно сформувати однопартійну більшість у наступній Раді. Тож у хід пішли суди, а в деяких випадках влада просто чинила бєспрєдєл, як це сталося, наприклад, у Первомайську. Тим самим режим Януковича втратив будь-які шанси на визнання виборів чесними і демократичними.
Влада фактично використала весь наявний у неї арсенал впливу на підрахунок голосів: провладні члени комісій почали масово «хворіти» чи кудись зникати (інколи прихоплюючи з собою печатку ДВК чи ОВК); технічні кандидати від влади завалили суди скаргами, а кірєєви пачками штампували рішення на користь кандидатів-регіоналів; окружкоми окупували «журналісти-криміналісти» – персонажі кримінальної зовнішності з посвідченнями працівників ЗМІ тощо. Однак найпомітнішим стало активне залучення міліції та спецпідрозділу «Беркут» до «підрахунку» голосів. Ледь не весь світ обійшли кадри штурму окружкому в Первомайську, коли міліція застосувала грубу силу проти людей, якій прийшли захистити свій вибір.
«Генеральна лінія партії» на здобуття якомога більшої кількості мандатів за будь-яку ціну посилюється особистими амбіціями провладних мажоритарників, які також залучили всі власні ресурси, щоб отримати заповітний мандат. Ті ж Віктор Пилипишин чи Богдан Губський розвернули на своїх округах справжні бойові дії, розуміючи, що без депутатства вони не зможуть втримати власного бізнесу або ж навіть ризикують опинитися у в’язниці.
Влада, втім, здається, ще прагне пограти у демократію і зробила крок назад. Однак 5 листопада, після консультацій (подейкують, голова Центрвиборчкому Володимир Шаповал навіть ходив на
аудієнцію до Януковича), ЦВК вирішила провести повторні вибори у п’яти округах, де ситуація остаточно зайшла у глухий кут. Але одразу ж проявилася недосконалість вітчизняного законодавства, яке не передбачає можливості визнання виборів такими, що не відбулися, за тієї ситуації, що склалася у проблемних округах. Не бажаючи залишитися крайньою, ЦВК переадресувала схвалення рішення про перевибори Верховній Раді, а та вже наступного дня повернула його назад у Центрвиборчком.
Гра у виборчий м’яч відбувається на тлі протестних акцій опозиції під будівлею ЦВК. Одразу було зрозуміло, що в новий Майдан вони не переростуть. Вже на другий день акції мітингувальників біля ЦВК було менше, ніж правоохоронців. Причин цьому кілька. По-перше, акції протесту почалися не відразу після голосування, а лише за тиждень. Як наслідок – неінкорпоровані у політичний процес громадяни вже оговталися від виборів та повернулися до звичного життя, і витягнути їх на вулиці практично неможливо. По-друге, виставлені опозиційними партіями вимоги – визнання перемоги їхніх кандидатів у 13 мажоритарних округах – апріорі не здатні мобілізувати народні маси через порівняну незначущість заявленої мети. Опозиційним лідерам варто було вимагати проведення нових виборів в усій країні з огляду на тотальну фальсифікацією. По-третє, і найважливіше, і Арсеній Яценюк, і Віталій Кличко, і Олег Тягнибок вже мають на думці президентські вибори 2015 року і, схоже, вже розпочали боротьбу за звання головного опозиційного лідера, тобто єдиного кандидата від опозиції у 2015-му. Багато хто вже сприймає нинішні протестні акції як піар-майданчик лідерів трьох опозиційних сил для початку боротьби за президентське крісло. Власне, цю думку підживлює і розрізнена позиція Яценюка, Тягнибока і Кличка щодо того, як треба реагувати на спотворення волевиявлення.
У будь-якому разі суттєво вплинути на склад майбутньої Ради опозиція вже навряд чи спроможна. Вона знову опиниться під контролем Партії регіонів, а якщо біло-сині таки протиснуть своїх кандидатів по всіх проблемних округах – під контролем монопольним.
А поки цього не сталося, влада про всяк випадок намагається витиснути максимум з досі чинного парламенту і протискує потрібні їй стратегічні рішення, на які в наступному скликанні може забракнути голосів – зміни до регламенту ВР (обрання спікера простою більшістю), закон про референдум (див. «Закон про узурпацію влади?) тощо. Опозиція в її нинішньому становищі зупинити це не може, а можливо, не дуже й хоче. Тому дещо оновленій опозиції вже зараз варто почати якісне перезавантаження, щоби зупинити подальшу узурпацію влади (див. стор. 22)