Донецьк. Переповнений тролейбус іде від вокзалу. За вікном на площі починається святкування дня народження партії влади. Площа синя. Партійних прапорів, здається, більше ніж людей.
«Ми чесно подивились – нічого не дають. Лише кульки в руки тицяють. І прапорці, та й ті по одному в руки»,– розповідає після наступної зупинки своїй сусідці пенсіонерка у червоному ворсистому береті.
Місто кольору асфальту
Єнакієве. Пізно ввечері з восьмого поверху готелю «Мір» відкривається неймовірний краєвид: рівномірно освітлений проспект, багато яскравих вогників десь у його кінці, зі смаком збудована церква. І лише через екран фотоапарату видно, як на задньому плані з широчезних труб піднімаються сірі смуги диму. А ліхтарики вдалині – не новорічні прикраси, а доменні печі металургійного заводу. Зі світанком на горизонті з’являється ще й десяток териконів.
А ще ранок відкриває очам тотальну сірість: будинки занесені пилом заводу та найближчих шахт. Навіть церква, збудована п’ять років тому зі світлої цегли, стоїть похмура, брудно-коричнева. Попід церквою просять милостиню троє людей. Серед них тьотя Люба. В товстій дутій куртці вона здається ще більшою, ніж є насправді. Понад сорок років вона працювала в шахті. Одинадцять із них – безпосередньо у вибої. Потім торгувала на ринку.
Дивіться також: Результати п'яти екзит-полів
«Дочка на Кіпрі. Зараз приїхала до мене. Вона в 15 років заміж вийшла, в 16 уже народила. Тепер пишається, що дочці уже 20, а їй всього 36. Зять у Португалії, – розповідає тьотя Люба, втупивши погляд у пухкі напрацьовані пальці. – А син бізнесменом був у Донецьку. Джип мав, та й міняв ті машини. А тоді на нього податкова наїхала. Серце не витримало – два місяці тому помер. Я після його смерті сюди приходжу. Сама не знаю, чому тут сиджу. Сьогодні йому б виповнилось 37».
Сліз на очах тьоті Люби немає.
Попри церкву проходять десятки людей. Більшість з них іде на ринок. Місцевий центральний ринок уважається досить великим. Проте навіть у суботу відкриті не всі торгові місця. На одному з рядів чотири закриті й опечатані ролети. Їхня власниця Ольга жаліється на безвихідь – за місце на ринку почали вимагати по сорок тисяч гривень. Вона таких грошей не має й не бачить підстави їх платити. В результаті весь її товар закритий на замки – продати неможливо, а заплатити за нього вже треба.
«У нас у місті правди немає. І всі мовчать», – схвильовано говорить жінка. В магазинчику, де ми говоримо, над столом висить прапор Росії.
Ленін і конфіскат
Пам’ятник Леніну стоїть на центральній площі, яка, звісно ж, носить його ім’я. Владімір Ільїч пильно вдивляється в арку п’ятиповерхівки, що навпроти. В арці видно магазин, де продають конфіскат.
За спиною вождя народів міськрада й окружна виборча комісія. Тут за день до виборів гамірно.
«Якщо ще хоч хтось зателефонує з ідіотським питанням, записуйте прізвища, не будемо їм премії давати. Ці люди абсолютно не знають законодавства», – емоційно й аж занадто голосно говорить білявка років п’ятдесяти у яскраво-синьому светрі.
Її кличуть розібратись із бюлетенями, які зіпсували на одній з дільниць. Повертається за чверть години.
«Ми повинні усвідомлювати, що живемо в Єнакієвому. У нас уже повно судових позовів – проти мене і проти комісії. На цих виборах нашому окрузі ще й Торез додали. А це шістдесят кілометрів розриву», – жаліється Раїса Миколаївна. Так звати жіночку у синьому светрі. Вона – голова комісії.
Говорить про брудні технології можливого зриву виборів, але не уточнює, чиї.
«Допрацьовую на цих виборах востаннє як член комісії. У наступних братиму участь лише як виборець», – додає Раїса Миколаївна й, перепросивши, знов поринає у гурт жінок, що перебирають стоси документів.
Чоловіки є?
День виборів. Ранок. У дворику одного з будинків біля під’їзду п’ють пиво з літрових пляшок троє хлопців років по 25-30. Вони щойно з нічної зміни – відпрацювали 12 годин. Додому не спішать – жартують, що «вбивають пивом радіацію». Розповідають, що робота на заводі – гірша за концтабір.
«Я вже вісім років там працюю. Умови праці жахливі – у нас навіть респіраторів нормальних немає. Тільки марлеві пов’язки. Але, якщо побачать, що ти її не одягнув – одразу штраф. Крок ліворуч, крок праворуч – штрафують. А потім узагалі женуть із заводу», – ділиться Дімон.
Інші двоє додають, що залюбки змінили б роботу на заводі на шахту, але влаштуватись туди майже нереально.
– У мене зарплата “брудними” три з половиною тисячі, “чистими” – три. У хлопців приблизно так само. А середня по заводу вважається п’ять. Ми таких грошей не бачимо», – констатує Діма.
– Слухай, так то, виходить, ми на Януковича наганяємо?», – дивується його товариш.
– Та нє, – відмахується Дімон. – То не він. То все Ахметов.
Читайте також: Відокремити Україну від Януковича
За п’ять хвилин восьма. Біля дільниці, розташованої в Музеї історії заводу, вже черга з десятка бабусь. Серед них лише один чоловік – сивий, зі слуховим апаратом. Його під руку підтримує дружина. Відриваються двері.
«Є тут чоловік? Потрібен чоловік! Аби першим проголосував – прикмета така», – вигукує жінка з комісії. Бабусі турботливо пропускають старенького до входу. Проголосував.
«Ми голосували за комуністів, – говорить за нього дружина. – Бо за них нам жилося добре. А зараз що? Тільки говорять і нічого не роблять. А за кого ще? Що той Кличко для України зробив? Всі гроші в Німеччині залишив. От Шевченко – молодець: приїхав, роздав м’ячі дітям. І Королевська мені подобається, бо на неї дивитися приємно».
Вкинувши бюлетені в скриньку, високий чоловік років п’ятдесяти прогулюється коридором, розглядає барельєфи колишніх директорів заводу, серед яких, до речі, увічнений і один із кандидатів у нардепи по цьому округу. Чоловіка звуть Іваном. Все життя він працює на заводі.
«У мене вся сім’я працює на зводі більше ста років. Це заслання – Єнакієве, та й весь Донбас. Я б, може, й хотів десь переїхати, але навіщо? Люди всюди однакові. Голосую за своїх, за тих, кого знаю. Як кажуть, “свій сучий син – то все одно свій”. Нам вони все одно не допоможуть, так хочсобі».
Серед великої кількості пенсіонерів виділяється молода дівчина. Голосує й поспішає до виходу.
«Я сама в комісії працюю на іншій дільниці, тому, поки була можливість, приїхала сюди. Не могла не проголосувати. Знаєте, не вірю більше “регіонам”, – шукаючи в очах розуміння говорить Лєна і додає, – проголосувала за “Батьківщину”».
Школа з ананасом
Особлива дільниця в Єнакієвому у Ліцеї інформаційних технологій. При вході гучно лунає музика. Зі столу продають шоколад та фрукти. Найвище лежить ананас. Один.
Колись тут вчився сирота Вітя. Сьогодні це надсучасна школа, в холі якої висить портрет президента й попередження: «Звикай говорити правду, навіть якби довелося зізнатись у вині, аби ніколи не було непорозуміння між серцем і вустами». Нововідбудована школа – світла та чиста. Оздоблення стримане. І лише рамки дзеркал та розкладу занять – аж надто пишні – видають любов президента до розкоші.
«У нас вчаться діти з п’ятого по десятий клас. Одинадцятий поки не набирали, аби не зривати учнів з їхніх шкіл. Вони всі дуже добре вчаться, бо попали сюди методом відбору. Кожен писав тест. І вчителів відбирали – добровільно-примусово – тих, у кого більшеолімпіадників», – з усмішкою розповідає директор школи Ольга Вікторівна. Вона спеціально прийшла сьогодні до школи, аби слідкувати за порядком. Через вибори всі класи опечатані, тому показує лише двір.
«Тут у нас буде алея випускників – кожен випуск саджатиме дерево. А там ігрові корти, футбольне поле та бігова доріжка з найкращим покриттям. Шкода, що класи закриті зараз. У нас там дуже гарно – всюди дошки мультимедійні. Знаєте, такі, на яких пальцем писати можна», – не без гордості говорить директор.
Вона багато й залюбки говорить про школу. Наголошує, що вчитись тут можуть будь-які діти – головне, аби розумні. Вдячна Януковичу за школу й за розвиток міста.
На задньому дворі стоїть старенький велосипед. Його власник – Сергій Олексійович – працює тут охоронцем. Він не поділяє оптимізму директора.
«Я до кінця місяця допрацьовую і все. Нас тут працювало по троє охоронців вночі й один – удень. А тепер буде лишень один сторож, – розповідає Сергій Олексійович. – Ну що він зробить, коли ті всі малолєтки почнуть лізти через паркан? А таки будуть лізти. Все зруйнують, порозтаскують. Хтось покриття те з поля собі додому забере, хтось стільці з трибун. Он уже по ночах починають квіти викорчовувати. А далі що? От приїдьте сюди через рік і подивіться, що збережеться з тої краси».
Розчаровані чи пасивні?
Під вечір активність на дільницях помітно зменшується. До того ж, пенсіонерів змінює молодь. Щоправда, молодших за тридцять років усе одно не помітно.
На вулиці біля дільниці розмовляють двоє чоловіків. Один із них у дорогому костюмі зі значком депутата міськради. Представитись відмовляється. Каже лише, що звати Ігорем. Неохоче говорить про вибори, низьку явку та невдоволення місцевого населення.
«Не думаю, що люди не приходять на вибори, бо розчарувались у Партії регіонів. Цього не може бути. Просто люди пасивні – нікому нічого не треба. Всі хочуть раптових змін, а працювати не хоче ніхто», – ділиться власним бачення депутат.
У цей час за його спиною зупиняється трамвай, що йде в інший мікрорайон – Ватутіно. В холодному й сірому, як усе місто, трамваї повно людей. Їдуть мовчки. За вікном починає накрапати дощ. При виїзді на міст, що збудований над залізничною колією, трамвай зупиняється зі страхітливим металевим скреготом і далі майже не рухається.
«Все, приїхали», – констатує один з пасажирів. Кожен починає давати поради водію – молодій стрункій жінці. Вона ж зосереджено намагається таки зрушити трамвай із місця. Їй допомагає кондуктор – теж жінка, тільки старша. Вона виходить на вулицю й посипає піском колію поперед трамваєм.
В цей час у середині зчиняється сварка. Слово за слово, й от уже старенький дідусь і молодий хлопець, звертаючись один до одного на «ти», намагаються закрити одне одному рота.
Не зважаючи на гризню у трамваї, знервована водій таки змушує залізну машину дотягтись до наступної зупинки. Багато хто виходить. Серед них і молода сім’я.
«Мамулю, а ти йдеш голосувати? – наївним голоском питається хлопчик років чотирьох. – Ми з татом сьогодні теж голосували. Я голосував за Партію регіонів! А ти теж за неї голосуватимеш? Я тебе проведу. Я тепер уже знаю, де це».
І три силуети, – двоє дорослих і один маленький, – узявшись за руки, зникають у темному провулку. Темному, бо ліхтарі в місті є лише на декількох центральних вулицях.
Цей текст написано в межах Школи політичного репортажу, яка є навчальним проектом магістерської програми з журналістики Українського католицького університету за фінансової підтримки програми «Український медійний проект» («У-Медіа») міжнародної неурядової організації Інтерньюз.