Василь Кук мав те, чого не вистачало і не вистачає наразі більшості українських патріотів, в тому числі (власне, чи не передусім) політичним провідникам: вміння діяти розважливо, спокійно, не звертаючи увагу на непосутні колізії і зовсім не переймаючись тим, що про тебе скаже добродій NN чи напише пан ZZ. Події його 94-річного життя ще чекають на науковців-дослідників, романістів та кінематографістів (уявляю, скільки б усього зробили поляки, якби останній командувач Армії Крайової Леопольд Окуліцький не був розстріляний на Луб’янці у 1946 році й дожив до падіння комунізму!). Але… Які там фільми і книги – хто в Україні, крім істориків, частини інтелектуалів й активістів націоналістичного руху взагалі знає щось про Василя Кука?
Утім, є серед націоналістів (і в Україні, і за кордоном) ті, хто мав до Василя Кука великі претензії – і має їх нині, так би мовити, посмертно. Адже після арешту в 1954 році та шестирічного перебування між життям та смертю (досить було команди Хрущова – і негайний розстріл) Голоhttp://tyzhden.ua/Manager/Journal/Publications/Post/Default.aspx?a=1вний командир УПА підписав вочевидь не ним підготовлений «відкритий лист до Ярослава Стецька, Миколи Лебедя, Степана Ленкавського, Дарії Ребет, Івана Гриньоха та до всіх українців, що живуть за кордоном», у якому визнавав радянську владу в Україні та закликав екзильні українські організації до припинення спроб насильницького скинення комуністичного ладу. «Спроби активізувати підривну діяльність усередині СРСР при допомозі засланих для цієї цілі осіб кінчаються і в дальшому будуть кінчатися тільки провалом, – писалося, зокрема, у листі. – Неусвідомлення цих фактів веде еміграцію до трагічних помилок, які в свою чергу призводять до ще трагічних наслідків». Після написання цього листа Кук був випущений на волю, влада навіть якийсь час дозволяла йому займатися історичною наукою, навіть написати кандидатську дисертацію, – але до захисту його не допустили, а в 1972 році звільнили з Інституту історії. До виходу на пенсію у 1986 рокці Василь Кук працював рядовим постачальником комбінату «Побутреклама». Ну, а далі була українська незалежність – істотно відмінна від тої, за яку воювала УПА…
Але як би там не було, після того, як в Україні стала можлива політична діяльність і привідчинилися архіви, керівництво ОУН (бандерівців) створило спеціальну групу, яка мала визначити: чи зрадив Василь Кук своїх товаришів, чи працював він проти інтересів України на радянську систему. Врешті-решт усі можливі звинувачення були відкинуті. І всі ці роки він спокійно чекав на вердикт своїх товаришів по боротьбі, готуючи до друку і публікуючи історіографічні розвідки, головним чином присвячені ОУН та УПА. Ба більше: на початку 2000-х професор Володимир Сергійчук несподівано для всіх знайшов підписаний Шухевичем наказ про присвоєння полковнику Ковалеві (одне з псевдо Кука) звання генерал-хорунжого. Василь Кук чемно подякував історикові: «Я, звичайно, знав про це, але хіба це так важливо?» І тоді ж Головний командир УПА відмовився прийняти звання Героя України до свого 90-ліття, знов-таки, чемно подякувавши Леонідові Кучмі (йшлося про 2003 рік) за намір і зауваживши, що натомість кращою нагородою йому стане офіційне визнання УПА Українською державою.
Автору цих рядків пощастило понад десять років бути знайомим з Василем Куком, запрошувати його до участі у різних програмах Радіо «Свобода» та спілкуватися з ним на різних наукових конференціях. В моєму аудіоархіві збереглося чимало файлів із записами діалогів із Головним командиром УПА та його відповідей на мої запитання. З цих записів різних років і вибудувався той текст – вимушено фрагментарний, – який я хочу запропонувати читачеві.
Отже, слово має Василь Кук.
***
Карпатська Україна і націоналістичне підпілля на Закарпатті
Коли зачалася вже боротьба 15-го березня за Хуст, то тоді німецький консул звернувся з пропозицією до командира Карпатської Січі Колодзинського, якій Колодзинський дав таку дуже характерну відповідь: «У жодного українського націоналіста немає слова “капітулювати”. Сильніший ворог може наших в бою перемогти, але поставити нас перед собою на коліна – ніколи!» Боротьба ця мала величезний вплив на боротьбу в Галичині проти поляків, тому що поляки допомагали мадярам завойовувати Карпатську Україну, і тоді відбулися величезні такі демонстрації у Львові, в Святого Юра відбулося в тому часі велике служіння, де було служіння – відбулася демонстрація… По місту йшли походом великим з протестами проти окупації України – це знову охопило боротьбою за державну незалежність все населення Галичини. Тоді дуже часто відбувалися вночі по селах виступи підпільників: дзвонили в дзвони біля церкви, люди збиралися, і тоді виступав хтось з тих підпільних людей і розказував про ті події, що відбувалися на Закарпатській Україні.
Читайте також: (За)Карпатський вибір
Значення Карпатської Січі – у тому, що вона відновила традиції боротьби за державність. До того часу було тільки говоріння, а від Карпатської Січі почалася вже збройна боротьба за українську державність. В тій Карпатській Січі був цілий ряд людей, які пізніше утворювали Повстанську Армію. До таких людей належали Роман Шухевич, Олекса Гасин, Осип Карачевський, і це була просто така їх перша школа, як треба такі відділи організувати, і той досвід, який вони здобули там в Карпатах, вони по тому перенесли на Українську Повстанську Армію.
…Я два рази був нелегально на Закарпатті. Перший раз для того, щоб там можна було постійно тримати одну людину, то я вислав до Ужгорода, до Мукачевого члена організації під німецькими документами, і він вже був інформатором про те, що діється на Закарпатті.
На початку січня 1941 року я нелегально перейшов на Закарпаття. Зустрічався зі студентами в Хусті, давав їм інструкцію, проводив з ними вишкіл, організовував як тоді ще перехід для зв’язкових пунктів через Карпати на Станіславівську область. Тоді я зайшов до Ясіня. Там була дуже гарна родина в Ясіні Бандусяків. Якраз там дуже зберігали традиції, що вся родина, де б вона не була, з’їжджалася до своїх батьків, то і я там я був в них на Святвечорі.
Тоді ж я часто зустрічався із студентами в Хусті і Ужгороді. Туди я добирався через Словаччину і через Гуменне. Так же само знову переїхав до Словаччини. Я мав відповідні фальшиві документи, які мені допомагали переходити кордон. Також я зустрічався з людьми, які раніше були в уряді Карпатської України. Обмінялися думками про ту ситуацію, яка є і як можна там ще далі продовжувати нашу роботу. Це було початок 1941 року.
В березні 1941 року мені треба було через той пункт зв’язку переправити знову людину для керівництва ОУН Карпатського краю та Карпатської області. Цю людину я переправив також через Гуменне, через Хуст і звідти через Ясіня. Ми через гори тоді перейшли, і я знову налагодив той зв’язок. Це був один з найкращих і найбільше замаскованих зв’язків.
Та організація досить добре та нормально працювала. Видавалася для них спеціальна література, листівки, постійно робилися вишколи. Багато з Закарпаття приходило на вишкіл в Україну. А потому вже за окупації большевицької з 1944 року на Закарпатті був звичайний нормальний обласний провід ОУН в підпіллі. Робота підпільна продовжувалася настільки, як і у всій Галичині. Репресії були дуже сильні, дуже багато загинуло. Молодь на Закарпатті брала активну участь в підпільній боротьбі.
Оце, що було в свій час проголошено Карпатську державу, було дуже таким великим стимулом для того, щоб відновити роботу національно-визвольної боротьби.
Військовий вишкіл командних кадрів майбутньої УПА
Першу військову підготовку такі люди, як Роман Шухевич і багато других отримували вже у “Пласті”, де вони дуже докладно вивчали картографію і теренознавство. Черговим таким етапом його підготовки і багатьох інших, це була армія польська. Далі він та ще й інші свою практику військову відбував на Закарпатті. Він там якраз був одним з організаторів Карпатської Січі.
Черговою його підготовкою військовою, це було в Кракові, коли він зорганізував штабну школи офіцерську різних офіцерів із польської армії, із армії УНР. Там дуже докладно вивчалось статути і совєтської армії, і статути німецької армії. Як ті армії побудовані, як їх є тактика, стратегія і так дальше. Спеціальними студіями було вивчення стратегії Наполеона і Кляузевіца.
Ця школа, яка була тоді в Кракові в 1940-41-му році, просто готовила майбутніх командирів вищого класу. Того не було, що там хтось викладав, окремі курсанти кожний по своїй лінії були спеціалісти й обмінювалися просто досвідом, отаке викладання.
Там дуже докладно дискутували такі речі, як бліцкриг. Окрім цього, коли вже в квітні 1941 року назрівала очевидна війна, то було заплановано, що при німецькій армії виховати кадри офіцерів. Це не було, як співпраця з німцями, щоби існувало договорення в якійсь політичній площині. Просто організація націоналістів було заінтересована в тому, щоби виховати військові кадри. Це ж невеликий був батальйон, всього понад 300 людей, їх також вишколювали вже як військові кадри.
Проголошення Акту відновлення Української держави
21 червня я не міг вночі добратися додому, то заночував у своїх знайомих. 22-го вийшов на вулицю і почув, що оголошена війна.
До війни ми були готові, бо ми вже бачили, що до війни готується як Німеччина, так і Совєтський Союз. Зокрема, Совєтський Союз мав вже велике скупчення і танків, і військової техніки на кордоні. Так само робили і німці. Тому ми вже були готові до цієї війни.
Ми вже в травні місяці видали докладну інструкцію, яка називалася «ОУН у випадку світової війни». Цією інструкцією люди користувалися. Відразу знали всі, що мають робити.
Читайте також: На скривавленій землі
Було створено три похідних групи: північна, середня і південна, які мали піти у всі області України і проголосити державну незалежність. І ще була створена окрема група для того, щоб проголосити державну незалежність у Львові.
Ця група відразу на другий день виїхала з Кракова. В тій групі були Лебедь, Стецько, Равлик і я. Ми машиною, використовуючи німецькі документи, переїхали через Ярослав і виїхали в напрямі до Львова. По дорозі нас обстріляли і ми тільки через три дні добралися до Краківця, а з Краківця ми дібралися дальше і через Левандівку в’їхали у Львів. 28 червня ми вже були у Львові.
28-30 червня ми готували великі народні збори, які скликали 30 червня, і там проголосили відновлення Української держави.
За той час похідні відділи йшли дальше і на звільненій території проголошували державну незалежність України, створювали державні органи. Доки німці не зорієнтувалися, що це є антинімецька робота, і не арештували 10 липня Ярослава Стецька і багатьох чоловік з уряду.
Читайте також: Акт 30 червня 1941-го як крок на випередження
Характер війни
Оця війна, яка була у нас в Україні, по сьогоднішній день її називають Великою Вітчизняною війною. Насправді то була імперіалістична війна. І війна та зачалася не 22 червня 1941 року, а зачалася вона 1 вересня 1939 року.
Перед тою війною домовленість Молотова-Ріббентропа була типовою домовленістю двох імперіалістів, які поділили собі світ і відповідно до того зачали діяти. І напад на Польщу був результатом оцієї домови. Звідси зачалася Друга світова війна.
Цю війну український національно-визвольний рух старався використати у своїх цілях по поширенню ідеї української державності, боротьби за українську державність.
А з моментом нападу Німеччини на Совєтський Союз цей рух уже 30 червня проголосив у Львові державну незалежність українського народу. І він уже поширив свої ідеї на все визволене тоді від більшовиків Правобережжя і всюди створив і конкретну державну владу, створив обласні і місцеві влади.
І це відразу поставило у конфлікт з Німеччиною, і з того часу вже зачалася боротьба українців проти німецької окупації. І тут важливо було показати, що німці не є ніякі не визволителі, а є такі ж окупанти, як і всі другі окупанти, як польський і совєтський.
Читайте також: Віктор Суворов про підготовку СРСР до війни
І тому оця боротьба дуже швидко поширилася, коли німці зачали репресії, то українці створили свою Українську Повстанську армію, яка вела активну боротьбу проти німецьких окупантів.
В основному тоді був основний окупант німецький, то було вже в 1941 році. А коли ввійшли в оцю боротьбу, що йшла на тій території України, і хотіли відновити свою владу і польські імперіалісти ,і імперіалісти совєтські, то створили вони свою «партизанку» у 1942-43 роках. І вони також виступили проти українського народу, і вони намагалися знищити УПА як такого речника боротьби за державну незалежність.
І тоді постало у нас фактично три фронти: фронт проти німців, проти совєтських і проти польських імперіалістів, які хотіли відновити на українських землях свою державність.
…А що стосується (це також дуже важливе є питання) того, щоб поширити свою національно-визвольну боротьбу, ми включали в свою національну-визвольну боротьбу всі поневолені народи. Ми в боротьбі навіть за німецької окупації зробили і відповідний з’їзд поневолених народів, і в нашій повстанській армії були відділи і грузин, і вірмен, і других національностей, які були поневолені.
І тому коли вже були наші люди в тюрмі, вони далі вели ту акцію спільної боротьби поневолених народів за розвал Совєтського Союзу і за побудову вільних, незалежних держав всіх поневолених народів Москвою.
Відносини з поляками під час війни
З українського боку весь час були намагання говорити з поляками, домовитися з польським підпіллям, яке тоді вже існувало, про спільну боротьбу проти окупантів. Но договоритися було просто неможливо. А неможливо було тому, що польський “еміграційний Льондон”, який існував вже тоді, він спільно з болшевицькою владою плянували відновити Польщу в таких границях, в яких вона була до світової війни – тобто по Случ і Збруч. Тоді для них не було ніякої мови про існування незалежної української держави. І скільки не було намагань, скільки не було в підпіллі, українському, переконування, що та спільна боротьба буде на шкоду тільки і полякам, і українцям. Тяжко було переконати. І тоді вони все-таки (в пляні було відбудувати Польщу) пішли на співпрацю з совєтськими партизанами і зачали активну боротьбу на Волині проти УПА. В тій боротьбі, коли вона зачалася, коли зачали нищення українських сіл на Холмщині, нищення українських церков, нищення (просто масове нищення) українського населення. От тоді і мусила УПА виступити в обороні своїх людей. І тут була боротьба (не різня, не етноцид), а була звичайна національно-визвольна боротьба проти окупантів.
Українська головна визвольна рада (УГВР) та її значення
Це був орган, який ставив собі за завдання керувати всією національно-визвольною боротьбою в тому часі і презентувати оту національно-визвольну боротьбу у світі. Потреба в такому органі була тому, що включився у боротьбу майже весь український народ, як із західних областей, так зі східних. Потреба була такого непартійного органу, який би керував визвольною боротьбою, а потреба була органу такого загальнонаціонального, типу парламенту. Там було 20 таких представників і були представники з різних середовищ політичних, які стояли на платформі української національно-визвольної боротьби і боротьби за українську державу. Питання досить довго дискутувалося з приводу того, хто ж буде президентом УГВР. Після довгих роздумувань, перегляду різних людей зупинилися на особі Кирила Осьмака. Сам він був, сказати, зрівноважена людина, дуже практична і відома тим, що він, навіть за німців ризикуючи, допомагав підпіллю. І це дуже влучно було вибрано його на таку посаду і він, знаючи ті всі його труднощі, які можуть бути, на все погодився.
Як УПА могла воювати, не маючи за собою держави
Для того, щоб творити армію, треба було мати попередню сильну підготовку. Треба було мати не тільки фронтові частини, але і тили. Для дуже багатьох людей, зокрема, на Заході, коли казали, що тут є повстанська армія, було тяжко вірити: як ви можете таку армію втримувати? Добре, озброєння можна здобути, а треба її ще годувати, лікувати. Треба мати величезний господарський апарат, для того є державні бюджети. І витрачаються колосальні гроші, щоб утримувати армію.
Як могла така армія втримуватися, не маючи держави? І от тут є дуже важливий момент.
Ми мали велике запілля, і ми мали організацію. А організація була так створена, що вона у кожному селі мала так звану свою станицю. У станичному керівництві було 5-6 людей. Це був станичний, це був господарчий, який займався господарськими справами. Там був військовик, була людина, яка займалася молоддю, людина, яка займалася жіноцтвом. Вони керували селом.
І коли вже виникла потреба в організації військових частин, тоді там створилися господарські частини. І ці частини збирали добровільні датки, добровільні фонди, харчові. Так же само паралельно створювалися майстерні. У подальшому все перейшло в те, що були цілі райони, звільнені від окупаційних військ, які були базою забезпечення армії.
Ще була така річ, як зв’язок від села до села, тоді був такий дижур, хто має їхати і куди. Армію також перевозили – цілі навіть відділи – на сільських возах. Після того вони вертали до своїх робіт, а вночі виконували цю роботу.
Наші повстанські відділи в більшості були не в лісах, а у селах. А німці були відтіснені до районних центрів, навіть у деяких районних центрах вони не могли втримуватися, а були в більших містах. І там вони мусили охоронятися, аби не було на них якогось нападу.
Читайте також: Чим насправді була УПА
Ця велика мережа запілля – вона і забезпечувала армію. У них було все необхідне в селах, була і санітарна служба. У штабі УПА був спеціальний референт, який організовував те запілля.
І тому не треба було нашим відділам грабити, вони мали кожного разу все необхідне від наших сіл. У той час, коли більшовицька «партизанка» була цілком залежна від харчів, які їй скидали. Якщо вони вже йшли на села, то вони мусили грабувати. І це одразу викликало настрой проти них. І навіть той рейд Ковпака, ці грабежі його, одразу викликали ворожнечу всього населення. І німці могли дуже легко з ним справитися. У той час, куди б не йшли українські повстанці, вони мали організоване постачання. І їм не треба було вдаватися до таких екстрених засобів.
Безкласове суспільство у програмних документах ОУН
Безкласове суспільство – це є прогресивна ідея, і справа в тому, що ми ніякому класові не давали якихось привілеїв окремих, так, як колись було при царській Росії, ну і при Австрійській імперії, чи навіть в більшовицькій системі, де виразно був створений клас більшовицьких вельмож, клас, який мав цілий ряд переваг – тих, які не мали звичайні громадяни: і свої магазини, і свої курорти… Одним словом, це був дійсно клас більшовицьких вельмож, і це була класова держава. Тому оцей клич безкласового суспільства, він тільки означав, що всі громадяни української держави повинні бути рівні в своїх можливостях, користуватися однаковими правами, мати однакові обов’язки і не мати ніяких привілеїв.
Хто вбив Ярослава Галана
Коли він захотів реабілітувати свою жінку, то тоді МГБ задумало його зліквідувати. І зліквідувало його в той спосіб, що зробило провокативно через ОУН. Цих хлопців вона підібрала. Та не ОУН зробила їх членами ОУН, а провокатори. Вони були ще й до цього студентами. Він підготовляв їх там до якихось лекцій чи до роботи.
І тепер так: Галан був депутатом, він мав охорону, він мав особисту зброю. Від нього зняли охорону, відібрали від нього зброю і сказали, що то вже йому непотрібно – вже є мирний час. А ті двоє провокаторів, які в нього навчалися, вони прийшло до нього, нібито, на лекцію, і він там щось показує, а студент отією сокиркою, гуцульською сокиркою, залізним тим вдарив його кілька раз по голові і забив.
А потом оте все віднаходять і роблять з цього, що, так би сказати, що ОУН вбила Галана. Я тоді якраз був з Шухевичем, і був тоді там ще Тершаковець, голова ОУН Львівського краю, і вони сказали, що ми нічого нікому не казали, не давали доручення вбивати Галана.
…Для того, аби компрометувати національно-визвольний рух України і УПА, були створені спеціальні провокативні групи, які під виглядом УПА робили різні злочини. Вони вбивали українських патріотів, вони також вбивали чесних людей і серед своїх. Але це все робила більшовицько-провокативна група. Сеника і Сціборського забила саме така група, яка влізла в організацію цих людей. Галана також вбила група, організована МГБ. Та ж сама група хотіла вбити Рильського. Про це свідчить маса документів. Таких провокативних груп було багато, і всі скоєні ними злочини вони приписували ОУН-УПА, компрометуючи в такий спосіб національно-визвольний рух.
…До лікарів із Східної України і взагалі до інтелігенції ставлення було завжди позитивно, серед них було дуже багато тих, хто нам сприяв. І для того треба було зі сторони каральних органів робити провокації, щоби їх настроїти проти підпілля. Дуже часто такі відділи заходили в село, вбивали тих людей, підозрювали їх у різних злочинах проти Совєтського Союзу і робили це під виглядом підпільних боївок або служби безпеки ОУН. Ми з свого боку і я особисто часто приходили в села, викликали тих людей до ліса і говорили з ними, пояснювали, що підпілля – ОУН, націоналістичний рух ставиться до них позитивно, а ті провокації роблять органи совєтської безпеки.
– Чи дочекаються воїни УПА визнання за свого життя
Думаю, що вони не доживуть до того, коли всі українці знатимуть правду про все. Але рано чи пізно це станеться. Та це все залежить від українців, які повинні гордо відстоювати свої інтереси в різних ділянках – і в мовних, і в культурних, – і не йти на поступки владі.