Венесуела, в якій 7 жовтня відбудуться президентські вибори, відома завдяки двом феноменам: найбільшим у світі покладам нафти (297 млрд барелів) у так званому Поясі Оріноко та своєму одіозному диктаторові Уґо Чавесу. Цьогорічна електоральна кампанія показує, що вперше за 14 років свого автократичного режиму нинішній лідер Каракаса зіштовхнувся з реальною загрозою своїй владі у вигляді опозиційної Коаліції демократичної єдності під керівництвом Енріке Капрілеса Радонскі. Величезним питанням залишається, чи таки вдасться цьому молодому та енергійному опозиційному кандидатові перемогти на виборах, що їх експерти вже характеризують як «вільні, але нечесні», й чи відбудеться в цій країні мирна та якісна зміна політичних еліт.
Читайте також: Венесуельський лідер вирішив одягнути шкуру ягняти
Боротьба протилежностей
Уперше за історію Венесуели слабка, розділена опозиція вирішила відмовитися від протиріч між собою і згуртувалася, незалежно від правизни чи лівизни її складових груп, у спільну Коаліцію демократичної єдності (КДЄ) на чолі з обраним на літніх праймериз Енріке Капрілесом, 40-річним колишнім мером карибської провінції Міранда. Прибічники Чавеса у притаманному їм стилі вбачають в опозиціонерах або своїх запеклих ворогів, «агентів іноземного капіталістичного інтересу», супроти якого їхній лідер декларативно бореться, або виразників інтересів маргінальних груп, що не заслуговують на увагу. Протилежний табір тим часом ставить перед собою завдання подолати «роз’єднання венесуельців» авторитарним режимом. Його метою в разі перемоги на президентських виборах є зміцнення демократії в класичному розумінні слова: визнання й закріплення політичного плюралізму, забезпечення змагальності між різними силами.
Нинішня політична ситуація у Венесуелі, як стверджує професор політологічних студій Національного автономного університету Мехіко Хосе Вольденберґ, цікава тим, що влада й опозиція помінялися місцями. Зазвичай перша закликала до єднання, мотивуючи це тим, що вона працює на благо кожного громадянина країни. А сьогодні чавісти виступають за різку поляризацію в суспільстві та політиці. Демократичний табір, своєю чергою, апелює до модернізації та об’єднання, тоді як зазвичай ішлося про розмежування заради майбутнього.
Прихильники нинішнього президента й КДЄ – це два політичні дискурси, два бачення майбутнього Венесуели, яким ніколи не знайти порозуміння між собою, оскільки вони репрезентують зовсім відмінні, антагоністичні цінності.
Важкі вибори
Однострій кольору хакі й червоний берет десантника – це один з усталених образів Уґо Чавеса, портретними зображеннями якого розмальовано стіни багатьох міст 29-мільйонної латиноамериканської країни напередодні виборів. Характерно, що його супротивник Енріке Капрілес на носіях зовнішньої реклами не присутній узагалі, як і решта п’ятеро незалежних кандидатів. Та це й не зовсім можливо в країні, де практично все – від харчової промисловості до медіа – націоналізоване, а багатопартійність є лише тимчасовою умовністю. Сьогодні в руках чавістів перебувають сім державних телеканалів і 35 приватних.
Імідж мілітариста ставить нинішнього лідера Венесуели в один ряд із покійними Саддамом Хусейном і Муаммаром Каддафі та декотрими ще живими африканськими й латиноамериканськими «диктаторами нового покоління».
Читайте також: Злий геній Венесуели
Експерти зазначають, що ці перегони будуть найважчими в політичній кар’єрі нинішнього диктатора, який стрімко втрачає харизматичність і привабливість в очах громадян. Більшість із тих, хто нині готовий підтримувати Чавеса в його прагненні посісти втретє насиджене за два попередні терміни президентське крісло, – це найбідніша, люмпенізована частина венесуельців, яких він приваблює своїми широкими соціальними програмами в медицині та освіті. Уґо Чавес у своїх діях не оригінальний: так само як колись Саддам Хусейн чи Муаммар Каддафі, він вдає із себе Гаруна аль-Рашида (щоправда, на латино-американський кшталт). Питання лише в тому, якою ціною вдається провадити таку політику соціального популізму й чим це обернеться для нинішньої Венесуели.
Могутнішими за команданте, який тримає у своїх руках найбільші поклади нафти у світі, є виборча скринька й реальне волевиявлення венесуельців, які живуть у країні, де щохвилини можна очікувати чого завгодно.
Соціалізм по-венесуельськи
Об’єднана соціалістична партія Венесуели та нинішній її президент свого часу прийшли до керма під гаслами проведення конституційної реформи, очищення країни від корупції та зловживань із боку тодішніх провладних еліт, створення суспільства соціальної справедливості та залучення мас до керування країною. Реформу Основного Закону таки здійснили в 1999 році, надавши державному лідерові майже необмежені повноваження. Наступними кроками стали радикалізація соціальних та економічних перетворень, зокрема націоналізація виробництва сталі й цементу, а також нафтовидобувної галузі. Такі дії призвели до спротиву традиційних еліт, зокрема місцевих олігархів. Але ними список невдоволених чавістським режимом не обмежується. Є ще інтелігенція та середній клас, яких не надто приваблює загроза ескалації насилля на вулицях Каракаса та інших міст. Незадоволені й вихідці з низів, що здобули освіту завдяки урядовим програмам, але тепер вимагають більшого.
Політика Чавеса покращила стан незаможних верств, але не викоренила бідності. Хоч би який потужний був авторитарний режим, його невід’ємними рисами виявилися неповоротка бюрократична машина та всюдисуща корупція.
Сутички на вулицях Каракаса та інших венесуельських міст між чавістами й прихильниками Енріке Капрілеса – це традиція місцевої політичної боротьби. Чавесу пощастило: масових соціальних заворушень, як-от Каракасо часів Карлоса Андреса Переса, за його правління не було. Не було й масштабної нафтової кризи 1994 року, що сталася за каденції Рафаеля Кальдери. От тільки наслідки згаданих подій залишилися. Чавістський режим не зарекомендував себе як компетентний, щоб реанімувати венесуельську економіку й поставити її на сучасні рейки. Націоналізація приватного сектору Венесуели узалежнила його від державної нафтової компанії PDVSA, інфраструктура країни руйнується. Ситуація зі злочинністю чимось нагадує мексиканську – кривавих убивств уже ніхто не рахує, і влада нічого не робить, аби перекрити нелегальний трафік наркотиків із сусідньої Колумбії, перетворюючи країну на одного з найбільших у світі перевізників отруйного зілля. Іншим важливим сигналом про необхідність змін є перебої з постачанням продовольства та електроенергії.
Хоч би якими були результати виборів, програш Чавеса у боротьбі за пост президента ще не призведе до автоматичного усунення чавістів від влади. На це демократам доведеться витратити багато часу й зусиль.
Читайте також: Відновлення прав цивілізованої нації