Це, певна річ, нікого не засмутило, позаяк сам факт, що Микола Янович таки з’явився і не проігнорував цієї значущої події, публіка сприйняла, як знак небесний та неабияку честь, що випала їм на долю. Втім, міг би до такого свята і підготуватись. Не кожного дня відзначають ювілей перемоги російської зброї над європейськими варварами. Адже, кому, а Миколі Яновичу сам Бог велів приходити на такі урочистості за формою вдягненим. Хоч як крути, кров у жилах тече ще та…
Стверджувати, що така значна дата в Україні святкувалась на державному рівні, було б неправдою. Все робили, як завжди, тобто в останні дні й аби робилося. І монтували виставку, і друкували агітаційні матеріали. За словами учасників підготовчого процесу, в українських правлячих колах людей, які принаймні розумілися на тому, що, власне, таке кампанія 1812 року, взагалі немає. Один-єдиний Дмитро Табачник трошки знається на деталях, освіта зобов’язує, але, дякувати Богові, він не був особливо посвячений у підготовку, тому все вийшло сяк-так.
Скориставшись новим законом про мови, Азаров виступав по-рускі
За планом офіційній частині передувало вшанування могил учасників Франко-російської війни. В анонсах зазначалося, що вінки кластимуть представники російського посольства й уряду. Проте, склалося враження, навіть самим росіянам все це було не надто цікаво. Поруч з могилами російських героїв у Лаврі вдалося побачити лише керівника Росспівробітництва Константіна Косачова, його помічника в Україні Константіна Воробйова і кількох екзальтованих козачків, що досі бережуть вірність їхній царській самодержавній високості. А обіцяли, що подію відвідають посол Росії Зурабов, урядовці братнього народу. Зась…
Подейкують, що перед покладенням вінків десь навіть правилась заупокійна служба, але де саме, ніхто із мешканців Лаври точно не знав і сказати не міг, тому вважатимемо, що правилась вона підпільно, щоби вороги не пронюхали.
Вінки поклали заздалегідь, випереджаючи графік. Зроблено це, вочевидь, щоби зайві очі не побачили. З українського боку, окрім козачків, нікого й не було, а тому, коли все завершилося, високих гостей, аби ті не нудьгували, повели на виставку, присвячену пам’яті російського реформатора Столипіна, що розкинулась на території заповідника аж у чотирьох залах. До слова, чогось на кшталт, присвяченого гетьманові Івану Мазепі, який, на відміну від Столипіна, звів у Лаврі не один храм, немає і, мабуть, не буде. Але то пусте. Головне, що лаврські екскурсоводи знають, чим можна потішити московських гостей, що і як розповісти, аби вельмишановні відчули свою значущість.
Почесна варта Миколи Яновича в одностроях армії Наполеона Бонапарта
Головна частина святкування відбувалась за міцними лаврськими мурами подалі від цікавих очей у внутрішньому дворику. Гостей впускали за списком і перевіряли на наявність ріжучих, стріляючих та вибухових предметів. Такі заходи безпеки були необхідні у зв’язку з візитом самого Миколи Яновича – людини з непростою біографією та поважним статусом.
Для того щоб прем’єр мав змогу гідно прийти, мовити кілька теплих слів і перерізати червону стрічку, йому вистелили довжелезну килимову доріжку і виставили охорону біля брами. Окрім спеціально навчених людей із держохорони, високопосадовця зустрічали також вояки відповідної епохи, вбрані чомусь в однострої армії Наполеона Бонапарта. Такі самі вояки стовбичили біля Миколи Яновича як його ескорт на час урочистої частини. Хто вигадав такий екшн,бозна, але виглядало цікаво. Може, принаймні у такий пікантний спосіб український прем’єр вирішив відігратися на російських чиновниках після всього пережитого і вказати їм на справжнє місце у світовій історії? Однак, мабуть, ні. Позаяк ані Микола Янович, ані численні гості навряд чи встигли розгледіти в красивих гусарах вояків ворожої армії. Якби ті були вбрані хоч у нові костюми від Бріоні, можливо, в такому разі на них би й кинули оком, але військова форма двохсотлітньої давнини… Ані в донецьких, ані в московських магазинах такого точно не продають…
Микола Янович мав чудовий вигляд. Ішов у супроводі нового директора Лаври Любомира Михайлини, міністра культури Михайла Кулиняка і міністра внутрішніх справ Віталія Захарченка. Ззаду ще плелося чимало поважних осіб, але всі вони блідли на тлі зірок із Кабміну.
Навіть не зупиняючись, ледь пригальмувавши коло мікрофона, Азаров почав мовити своє врочисте слово. Говорив про спільну історію, про те, що стежив, як відзначали в Росії ювілей Бородінської поразки, і тепер щасливий від того, що святкування перемістилися в Україну. Був точний і лаконічний. Одним жестом перетяв червону стрічку і влетів до зали дивитися виставку. З ним вдалося прослизнути ще міністрам, директору Лаври і частині російської делегації. Ані французькій делегації, ані іншим гостям на чолі з заступником директора заповідника зіркою Playboy Владою Прокаєвою потрапити до зали охорона не дозволила.
Зірка Playboy Влада Прокаєва все ще заступник директора Лаври
Поки шановні гості розглядали експозицію, решта мусили ловити ґав на вулиці. До розкішно накритих наїдками та напоями столів їх не пускали, втім, і розходитись не рекомендували. Десь за півгодини з заднього входу, над яким красується напис «кафе», почали виринати якісь поважні люди. За хвилину з’явився і сам прем’єр-міністр. Він люб’язно сфотографувався з особливо шанованими гостями й, сховавшись під крило охорони, покинув свято. З якогось дива разом із Азаровим з приміщення під вивіскою «кафе» вийшов і міністр Дмитро Табачник. Раніше його тут ніхто не бачив і, як він потрапив на виставку, годі й гадати. Невже через димар?..
Табачник виглядав задоволеним і втішеним. Почувався у товаристві рідних йому людей як у рідній стихії. До нього підійшов керівник Росспівробітництва показав йому новий альбом, виданий із нагоди свята, і вони довго про щось шепотілись. Нарешті російський гість повідомив журналістам, що цей альбом розішлють по всіх російськомовних школах, але Табачник, почувши невдоволене бурмотіння преси, поспішив повідомити, що такі цінні матеріали отримають всі школи, адже надруковано понад 50 тисяч примірників.
Зрештою справа почала наближатися до п’янки. Втім, остання не могла розпочатися без іще однієї урочистої частини. Виявляється, в Україні серед школярів було проведено конкурс на знання історії про війну 1812 року, тож час відзначити переможців. Доки Табачник зі своїм російським колегою нагороджували достойних і виголошували відповідні промови, в товариства, яке на все це дивилося, склалося враження, що воно перебуває не в Києві, а щонайменше в стінах Кремля.
«Тут русский дух, тут Русью пахнет», – сміливо сказав би з цього приводу російський поет Пушкін. Але і без нього було, кому врізати правду-матку. Завжди відвертий міністр освіти, як у воду плюнув, сказавши, що безмежно щасливий від того, що в цій спільній війні слов’янські народи зупинили навалу західної цивілізації проти проявів непослуху східної. З чого, власне, тішитись, незрозуміло, але Табачнику, мабуть, таки є з чого.
Ноу коментс…
Завершилось все це звитяжне дійство знаменитою пиятикою, на якій лише хворі й мертві не гуляли. Пригощали вином, коньяком, горілкою і, звісно, водою, а на закуску подавали свинячі ноги, канапки з ікрою, креветки, сало, ковбасу та зеленину. Були і солоні огірки та помідори, і капуста, і оливки, і квашені яблука, і кавуни, і навіть французькі ворожі сири. Все це голодна публіка змела за кілька хвилин, і тут слід бути віртуозом та нахабою, аби встигнути вхопити бодай щось та не лишитись ображеним. Правду кажучи, трохи ніяково спостерігати, як шановна публіка ремигає в тіні лаврських куполів, і слухати її п’яні балачки про все на світі, але, зважаючи на те, під чиїм патронатом перебуває нині ця велика українська святиня, дивуватися цьому блюзнірству таки не варто.
Міністр освіти і науки на цьому опійстві помічений не був. Вочевидь, утік ще до початку, бо, чесно кажучи, поспілкуватися з ним було чимало охочих. Особливо після того, як прийняли на душу кілька грам для відваги.
Сама виставка, заради якої, власне, і затіяли всю цю катавасію виявилася досить цікавою. Щоправда, більша частина експонатів все-таки плоди реконструкції, але, тим не менше, і цього українській публіці ніколи б ніхто не показав, не заходилися б у Московії святкувати двохсотріччя Бородінської поразки. Більшість раритетів, представлених в експозиції, надав музей Шереметьєвих (Олексій Шереметьєв, хто не знає, чоловік відомого лікаря, барда і колекціонерки Ольги Богомолець), частину – лаврський заповідник, а частину – Національний музей історії України. Хто ж став спонсором святкового прийому, мабуть, таємниця. Та, судячи з розкішних столів, приклалися до цього люди не найбідніші, і, можливо, навіть сам Микола Янович Азаров зі своїм наполеонівським почтом.
Чому б і ні. Не кожного ж дня в Україні святкують ювілей московської поразки…
