Коли два місяці тому на церемонії закриття Московського кінофестивалю трапився конфуз, – міністр культури РФ Владімір Мєдінскій, вручаючи Катрін Денев приз за вклад у кінематограф, забув віддати статуетку й пішов із нею за лаштунки, – скандал зчинився несосвітенний. Тамтешні ЗМІ, зрозуміло, не забули відзначити чиновницької промашки, а сам міністр забомбардував свій Twitter обуреними виправданнями.
Цю історію я розповіла італійським колегам після урочистого вручення нагород 69-го Венеційського фестивалю – вона миттю спала на думку, коли Летіція Каста переплутала всі призи й статуетки, після чого змушена була повертати на сцену їх володарів і просити обмінятись отими відзнаками. У залі не вщухав громовий регіт, і найголосніше сміялися самі герої непорозуміння. Це дуже показовий випадок: Венеційський кінофорум, попри всі свої регалії, перша з яких – «найстаріший кінофестиваль світу», примудряється ставитися до самого себе із вражаючою простотою. Там, де Канни надуватимуть щоки від стовпотворіння зірок на червоній доріжці, а Берлін потоне в правозахисних акціях, Венеція дивитиметься на них іронічно, трохи згорда, даючи знати, що вона за все це вища.
Християнські мотиви
І справді, зірок тут зазвичай менше, ніж на будь-якому другорядному фестивалі, котрих у світі більш ніж тисяча. Донедавна у Венеції навіть не було кіноринку, і вона чхала на докори щодо провінційності. Цього року, втім, його нарешті заснували, але він займає один поверх у найближчому готелі (проти трьох величезних ярусів – підземних міст у Каннах і цілої триповерхової окремої будівлі в Берліні). І черги в кіно тут менші, й чоловіки у смокінгах не фланірують із голоспинними дамами під ручку, і знаменитостей тут можна зустріти без охорони просто на вулиці, коли вони купують морозиво. Сказати б, дім рідний, а не старий кінофорум. Але від Венеційського фестивалю віє такою молодістю, такою кінематографічною бадьорістю, яка й не снилася його гламурнішим побратимам – Каннам та Берлінові.
Тут гостро відчувають вимоги моменту. Нові кінематографічні тренди народжуються від великого почуття між мистецтвом і кон’юнктурою. Цього разу «парочка» виплодила напрям, котрий уже не перший рік напрошувався в якості визначального, – потужну антицерковну хвилю. Верхньою точкою її гребеня став фільм австрійця Ульріха Зайдля «Рай. Віра», друга частина триптиха про Едем на землі. Перша – «Любов» (про смішну гладку австрійку, що вирушила до Кенії на пошуки кохання) – зосталася в Каннах непоміченою. Друга, в якій сестра товстушки, фанатична католичка Анна-Марія виявляє у своїй любові до Христа банальне сексуальне начало, викликала в Італії скандал: група таких самих фанатиків, як її героїня, подала до суду на Зайдля, актрису Марію Гофштеттер і керівництво фестивалю. Режисер отримав такий собі спецприз журі, хоча більшість експертів пророкували йому «золото».
А втім, «Золотий лев» полетів до Південної Кореї з Кім Кі Дуком та його «Пієтою», теж навіяною християнськими мотивами. «Пієта», що в перекладі означає «жалість», – знаменита сцена оплакування Богоматір’ю мертвого Христа, яка надихнула Мікеланжело, Тіціана, ван Гога на шедеври. Кім Кі Дук – хлопець марнославний, і стати четвертим у цій компанії для нього напевне було не останнім бажанням. Узагалі, всі ті, хто й раніше дивився південнокорейського режисера, нічого нового в «Пієті» для себе не знайдуть. Поетичний трилер про жорстокого лихваря, що вибиває борги з нещасних, ламаючи їм кістки й вимагаючи потім віддавати йому страховку в якості боргу, зроблений, як завжди в Кім Кі Дука, барвисто-криваво й по-звірячому привабливо. Коли в кадрі з’являється божевільної краси жінка, що представляється бандитові матір’ю, котра його колись покинула, стає зрозуміло: ця Пієта зараз усім дасть перцю. Так і є: пані виявляється богинею помсти, яка змушує мерзотника пошкодувати про всі відрубані руки, зламані ноги й виколоті очі.
Шкода тільки, що очільник журі Майкл Манн і решта арбітрів ніколи доти не бачили Кім Кі Дукових стрічок. Інакше вони просто подивувались би його фантазії в царині вигадки сюжету – не більше. Чи наділили б його яким-небудь спецпризом, – скажімо, за рекордну кількість знарядь тортур у кадрі. Інша річ – 12-річної давнини його «Острів», прем’єра якого відбулася тут-таки, у Венеції, і на який доводилося викликати швидку. Сцену спроби подвійного самогубства, в якій хлопець ковтає риболовецькі снасті й виймає з ними нутрощі, а дівчина пхає такі самі гачки у прямо протилежний отвір і витягує з ними свою жіночу сутність, забути важко. Проте після другого-третього фільму азійського кіномитця стає нудно – його творчий задум схожий на тонку барвисту мазутну пляму, під якою нічого немає, хоч вона й виблискує на сонці всіма барвами веселки.
Саєнтологічні паралелі
Звичайно, дивно віддавати головний приз досить банальному фільмові, коли в суперниках – шедевр Зайдля та надзвичайно віртуозна робота Пола Томаса Андерсона «Майстер». Щоправда, за «Майстра» він отримав «Срібного лева» як режисер, посиливши його вагу ще й Кубком Вольпі (приз за найкращу акторську роботу) відразу двом акторам, які знялися в головних ролях, – Хоакінові Феніксу й Філіппові Сеймуру Гоффману. Андерсон завжди знімає абсолютно вивірене, немов прораховане якимсь божественним калькулятором кіно: згадаймо «Ночі в стилі бугі», «Магнолію», «Нафту». Але «Майстер» немовби дихає бездоганністю – настільки безпомилковим є тут усе, починаючи від будь-якого поруху брови актора й закінчуючи прорахованою колірною гамою кожного кадру. В образі головного героя, «майстра» (трішки філософа, трішки гуру, трішки психолога, трішки харизматика і трішки ще бозна-кого) Додда Ланкастера багато хто впізнав Рональда Габбарда, засновника діанетики й саєнтології. Хоча постановник відхрещується як може. Але достатньо поглянути на кругле добродушне обличчя Гоффмана та його м’яке світле волосся, зачесане назад за модою 1950-х, щоб сумніви відпали. Його візаві у фільмі, його alter ego, піддослідний кролик і друг, колись контужений військовий моряк Фредді у виконанні постарілого й змужнілого Хоакіна Фенікса, немовби зворотний бік Додда. Це «майстер» навпаки. Там, де Додд м’який, Фредді несамовитий, де перший злиться – другий німіє. Тому ці двоє людей виявляються пов’язані чимось набагато міцнішим, аніж навіть дружба чи любов. Для колишнього матроса «майстер» – бог, сама релігія, сліпа незбагненна віра. І цим фільм Андерсона прекрасно вписується в загальний нинішній тренд Мостри.
Структура передусім
Терренс Малік, який розчарував своєю новою роботою «До чуда», – роздумами про любов і про Бога на матеріалі історії кохання француженки російського походження (Ольга Куриленко) й американця (Бен Аффлек), а також загадкового католицького священика, який до них затесався, у виконанні Хав’єра Бардема, – спробував поставити відразу сотню запитань. Але здається, що він дуже-дуже поспішав, тому просто взяв «Дерево життя», струсив його, зібрав осипане листя, згори посадив красеня Аффлека (на щастя, не давши йому в кінокартині промовити ані слова) і збив усе в новий фільм. Для певності прикрасив це величезною плавучою черепахою – явною жертвою монтажу «Дерева життя». Вийшло красиво, але сумбурно і претензійно. І навіть Бардем викликав у залі тільки сміх. Дехто із присутніх журналістів припустив, що зараз у нього в руках з’явиться кисневий балон замість Біблії.
Про всі фільми на маленькому журнальному просторі розповісти годі. Але продуманість, внутрішня ідейна та художня структурованість Мостри цього року очевидна. Жодної випадкової стрічки, жодного прорахунку. Навіть ізраїльська картина «Заповнити порожнечу» Рами Бурштейн (Кубок Вольпі молоденькій Хадас Ярон), знята з якоюсь доісторичною, долюм’єрівською простотою, що викликала тим самим чимало нарікань, виявилася більш ніж вдало вписаною в загальне тло фестивалю своєю наївною вічною проблемою – метаннями дівчини між вірністю хасидським традиціям та юною чуттєвістю, що народжується. Глядачі бурчали під час перегляду, але жодна людина не пішла. Загадка? Ні, просто мистецтво не зносить зайвих слів та випадкових жестів. Тому так і дісталося обожнюваному кіноманами Малікові – сумбур замість кіно виходить із моди.
Основні переможці 69-го Венеційського фестивалю
«Золотий лев» – «Пієта»/Pieta (Південна Корея).
Режисер: Кім Кі Дук
Кім Кі Дукові (на фото) багато років поспіль не таланило: запрошуючи його фільми до своїх конкурсів, найбільші світові фестивалі – Берлін, Канни, Венеція – призами кіномитця не балували. Щоправда, у 2004-му він таки отримав «Срібного ведмедя» за режисуру «Самаритянки» на Берлінале й кілька другорядних призів на Мострі. Ті, хто дивиться всі стрічки Кім Кі Дука, вже знають його фірмовий стиль, улюблені садомазоприманки й стандартний набір авторських штрихів. Це завжди строкатий контекст, смачні пейзажі (варіант – колоритні інтер’єри), обов’язково вродлива жінка і чиє-небудь перевиховання. У «Пієті», повіривши незнайомці, ніби вона мати, яка залишила його в дитинстві, жорстокий мугир змінюється майже блискавично. Улюблений Кім Кі Дуків жанр – сучасна притча – є універсальним. У нього можна ввібгати будь-яку нісенітницю й оголосити це метафорою. Ось новоявлена матінка сидить у домівці «синка» і плете йому светр. Варто бути насторожі: либонь, снує сіті. Ось вона виловлює в акваріумі єдиного приятеля персонажа – вугра – й готує з нього вечерю. Зрозуміло: для героїні це завиграшки – відправити на той світ навіть друга заради любові. І т. ін. Такими псевдометафорами аж кишить у всіх картинах корейського режисера, тож, переглядаючи 18-й фільм, купитися на це неможливо. Лишається загадка: все-таки чому саме Кім Кі Дукові присудили «Золотого лева»? Може, виснажив – кількістю, а не якістю? Тобто назва фільму стала для автора символічною: взяв Венецію «Жалістю». А може, і справді «Пієта» зачарувала журі. У ній є все те, що ставить стрічку на здорову грань між авторським і масовим кіно: свій почерк, впізнавана поетика, витончені барви й водночас цілковита відсутність виразних характерів, усі прикмети більш ніж скромного трилера й відсутність бодай якоїсь глибини. Та що глибина – там і взагалі думок негусто. Ідеальне кіно для узбіччя артхаусу, щоб тим, хто забрів із мультиплексу з попкорном, не було нудно.
«Срібний лев» за режисуру – «Майстер»/The Master (США).
Режисер: Пол Томас Андерсон
Окрім блискучої режисури й акторської гри, «Майстер» – це ще й данина шани американському кіно 1950-х, коли золотий вік Голлівуда заворожував очі всього світу пастельними тонами своїх знаменитих вестернів та гічкоківських трилерів. Історія кохання-дружби двох зовсім різних людей розгортається на тлі тодішніх заокеанських реалій, які ніби зійшли з листівок провінційної сувенірної крамниці.
Премія «Озелла» за сценарій – «Після травня»/Après mai (Франція).
Режисер: Олів’є Ассаяс
Навіть «Золотий лев» Кім Кі Дуку викликав менший подив, аніж нагорода за найкращий сценарій французові Ассаясу. Сюжет (те, за що, власне, й отримують призи творці літературних основ фільмів) не вражає новизною. Втім, коли є «Мрійники» Бертолуччі, з темою «лівих» молодіжних заворушень кінця 1960-х потрібно бути обережним. Історія кількох молодих людей, об’єднаних ідеєю перебудови світу в бік справедливості, трохи протвережує гарячі голови, упевнені, що в той період не було особистості, не захопленої ідеями Троцького. Але у фільмі Ассаяса немає ностальгії, і цим він вигідно відрізняється від безлічі схожих стрічок на цю тему.
Кубок Вольпі за чоловічу роль – Філіпп Сеймур Гоффман та Хоакін Фенікс («Майстер»)
Улюблений актор Пола Томаса Андерсона, Філіпп Сеймур Гоффман знявся вже у п’ятому фільмі цього режисера. Він має дивовижну зовнішність – добродушний здоров’як, очі якого можуть виражати нараз кілька настроїв. У «Майстрі» Гоффман концентрує свій талант відточення нюансів: його голос солодкий і холодний водночас, очі лагідні й жорстокі, а манери – скрадливі й залізобетонні. І все це паралельно, разом, в одну секунду тут і тепер. На його тлі простак Фредді у виконанні Хоакіна Фенікса – снігова людина, що спустилась у цей світ. Повернувшись до кіно після довгої перерви, Фенікс немовби виплеснув увесь застояний у ньому запас брутальності, із-за якої боязко й рідко визирає колись ніжна душа старого моряка.
Кубок Вольпі за жіночу роль – Хадас Ярон («Заповнити порожнечу»/Lemale et ha’halal, Ізраїль)
Фільм ізраїльської режисерки Рами Бурштейн веде глядача у світ, котрий, як здається, поховано десь під пластами часу, – світ хасидської громади. Але якщо ізраїльські кінематографісти до Бурштейн малювали те середовище похмурим, замішаним на мракобіссі, то вона підносить нам його світлим, музичним і зворушливим. Досить сказати, що головний ребе тут – власник піджака із золотими зірками й великої та розлогої білої бороди, в якій ховає посмішку Діда Мороза. Це світ фей, добрих принців і шляхетних панянок. Одна з дівчат, юна Шира, яка змушена вийти заміж за чоловіка своєї покійної сестри на вимогу батьків, раптом виявляє, що приносити жертви традиціям – легко і приємно.
Спецприз журі – «Рай. Віра»/Paradies: Glaube (Австрія – Франція – Німеччина).
Режисер: Ульріх Зайдль
Найскандальніший фільм 69-го Венеційського фестивалю «Рай. Віра» знятий настільки просто, що людині зовсім необізнаній він може здатися затиснутим у лещата маленького бюджету, тому й дія відбувається переважно в інтер’єрах, і персонажів – кіт наплакав. Насправді ця «простота» – вищий пілотаж, який дає митцеві змогу сказати все, що він думає про глобальні проблеми, лаконічною мовою ділової людини. У півтори години австрійський режисер умістив своє чітке бачення віри в Бога: віра нічим не відрізняється від культу особи, якщо почати підпорядковувати її вигаданим вимогам життя. І тоді виявиться, що любов до Христа – така сама, як і всіляка інша, з офіруванням свого тіла, часу й сил. А коли «об’єкт» не надто охоче приймає ці жертви, настає злість. Тому й періщить героїня розп’яття батогом, яким тільки-но шмагала власні плечі на знак примирення з тим, що Христос немовби дивиться зі свого хреста мимо, а не прямо їй у вічі.