Резонанс викликав підготовлений Мінекономіки законопроект № 10720 про порядок формування держзамовлення, в якому не було вказано його мінімальної частки. Реагуючи на негативні оцінки в ЗМІ, віце-прем’єр Сергій Тігіпко запевнив, що кількість фахівців, які навчаються за держзамовленням, залишиться, як і доти, не меншою ніж 51% від загальної кількості студентів, а прем’єр-міністр Микола Азаров напередодні Дня Незалежності заявив, що частка держзамовлення «у ВНЗ буде лише підвищуватися», проте «перш за все за рахунок інженерних, природничих, технічних професій, для яких є робота».
Знову псевдореформи
Скасування «порога» держзамовлення, очевидно, потрібне, аби продовжити процес зменшення фінансованих із держбюджету місць за тими спеціальностями, ринок яких, на думку нинішнього уряду, перенавантажений. Так уже цього року воно було нижчим від рівня 2010-го за такими спеціальностями, як економічна теорія (на 20%), юриспруденція (14%), журналістика (11,2%), економіка підприємств (10,5%), міжнародна економіка (7,5%), менеджмент (4,3%). Цифри підтверджують слова Тігіпка про «непотрібних для економіки фахівців… економістів, юристів, представників інших спеціальностей». Однак ефективності витрачання державних коштів механічне зменшення частки держзамовлення не підвищить, та і якості професійних кадрів за потрібними економіці спеціальностями не забезпечить.
Читайте також: Компроміс із мрією
Це радше типовий приклад псевдореформи, мета якої не вдосконалити галузь, а механічно урізати держвидатки, адже справжньою проблемою є дуже мала частка випускників, які працюють за фахом. На жаль, репрезентативної статистики, яка окреслила б масштаби явища, немає. Відтак для визначення чисельності таких людей доводиться користуватися оцінками урядовців, експертів та нерепрезентативними опитуваннями, які оцінюють кількість тих, хто трудиться не за фахом від 70–80% (максимально) до 40% (мінімально). Наприклад, навесні 2012 року декотрі урядовці говорили про 40% випускників вишів, що задіяні не за спеціальністю. За даними соціологічного опитування, проведеного Державним інститутом розвитку сім’ї та молоді в червні 2007 року, майже половина (47%) юнаків та дівчат, що здобули вищу освіту, мають роботу не за фахом (але це тільки серед тих, у кого вона є взагалі). Опитування рекрутингової компанії HeadHunter, проведене торік, засвідчило, що 37,4% респондентів працевлаштувалися не за спеціальністю, 25,7% – у сфері, близькій до здобутого фаху, і лише 36,6% – безпосередньо за ним.
10 млрд на вітер
Згідно з інформацією Кабміну, загальні витрати на бюджетне навчання у вишах, передбачені у постанові № 583 від 17 травня 2012 року, плановано в обсязі трохи більшому ніж 19 млрд грн. З огляду на коефіцієнт ефективності (частку кадрів, які працюють за спеціальністю), виходить, що близько 50% цих коштів (9–10 млрд грн, або близько 3% держбюджету) марнують. Це якщо вважати, що відсоток не задіяних за фахом однаковий для тих, хто навчався і на бюджетній, і на контрактній формі. Але випускники-платники мають більше дорожити здобутим дипломом. Для значної частини бюджетників вища освіта фактично сприймається як продовження загальноосвітньої школи. Спеціальність абітурієнти найчастіше вибирають просто заради здобуття вищої освіти, надаючи перевагу вишу, до якого простіше вступити. Мовляв, можна провчитися чотири-п’ять років в університеті, як раніше у школі, а вже потім визначитися, чи потрібна ця спеціальність, чи подобається робота й чи прогодуєш за свою зарплату себе та сім’ю. За словами експертів, випускники, які проходять виробничу практику, відчувають значно менше бажання працювати за фахом, ніж до цього.
Читайте також: «Швидка» вища освіта: як і де можна купити диплом
Ще 2004 року положенню Основного Закону про гарантовану безкоштовну вищу освіту було дане офіційне тлумачення рішенням Конституційного Суду України: «Безоплатність вищої освіти означає, що громадянин має право здобути її відповідно до стандартів вищої освіти без внесення плати в державних і комунальних навчальних закладах на конкурсній основі (частина четверта статті 53 Конституції України) в межах обсягу підготовки фахівців для загальносуспільних потреб (державного замовлення)». Таким чином, навчання у вишах проводиться не для «загального розвитку» юнаків та дівчат, не для їхньої самореалізації, а для задоволення потреб суспільства. Проте система розподілу молодих спеціалістів є атавізмом совка, який у сучасних ринкових умовах нормально працювати не може, а спроби її відродження в тій чи тій формі адміністративного примусу неодмінно означатимуть впровадження новітнього варіанту кріпацтва.
Майбутнє – за освітнім кредитом
Підвищення рівня відповідальності студентів та ефективності витрачання державних коштів має ґрунтуватися на цивілізованих механізмах економічного стимулювання. Наприклад, повну реорганізацію нинішнього порядку забезпечення «безкоштовності навчання» можна було б здійснити за зразком освітніх кредитів, поширених у США й інших розвинених країнах. В Україні для пільгового режиму таких послуг можна переорієнтувати гроші, які нині витрачають на держазамовлення. У загальних рисах система могла б функціонувати таким чином. Абітурієнт отримує в банку (державному чи комерційному) кошти на оплату навчання у виші. Під час самого здобування спеціальності він не гасить ані відсотків (які компенсують із держбюджету), ані тіла кредиту, а діставши освіту, вирішує, як учинити: піти на роботу до бюджетної сфери (тоді кредит може списувати/гасити організація працедавець чи держскарбниця) або трудитись у приватному секторі, або емігрувати (обслуговування позики в такому випадку має здійснювати випускник або компанія-роботодавець в Україні чи за її межами).
Кошти платників податків, які й так виділяють на освіту, в цьому випадку використовуватимуть у рази ефективніше, ніж доти. Водночас у цей спосіб буде вирішено і ще як мінімум дві проблеми. По-перше, соціальної справедливості й рівної соціальної захищеності. Адже, хоч податки (зокрема, й на освіту) всі платять однаково, дехто з молоді вчиться за свій рахунок, на контракті, інші – формально за державний (насправді часто носячи хабарі «потрібним» людям), а деякі – не вступають до ВНЗ взагалі. По-друге, розуміння того, що ти здобуваєш освіту не просто так, а за взяті в банку реальні гроші, буде додатковим і дуже важливим стимулом у самому процесі навчання. Мимоволі станеш обережним і працьовитим. Але найважливіше, що студент зможе самостійно обирати спеціальність і вищий навчальний заклад, а не йти туди, де більше шансів вступити на бюджет, ігноруючи не вельми реальні перспективи працевлаштування потім.
Звичайно, проблему можна й далі замовчувати і вживати поверхових засобів впливу, вдаючи, ніби її вирішення полягає лише у створенні «правильного держзамовлення» та його величини у відсотках від загальної кількості студентських місць. Однак без докорінної перебудови принципів підготовки фахівців у ВНЗ кризові явища тільки наростатимуть.