Може, й нічого, а може, й дуже багато. Звичайно, посол не возить у своєму дипломатичному вантажі зошити з портретами тиранів. Вони цілком легально потрапляють до вітчизняних крамниць, друковані російськими фірмачами в Україні. Але не виключно, що саме завдяки його невтомній праці таке свинство на нашій території у принципі можливе і людей, які дозволяють собі заробляти гроші глумлінням над пам’яттю мільйонів жертв більшовицьких канібалів, у нас досі не садять до в’язниці.
Власне, заява посла лише акцентувала його скромні заслуги на ниві розбудови «русского міра» в Україні і, хоч як це дивно, підтвердила дуже суттєвий момент, на який наші громадяни, незважаючи на свої політичні вподобання й навіть мовні травми, мали б обов’язково звернути увагу, особливо у час виборів. Посол свідомо, чи не дуже, підтвердив загалом відомий, але не доведений раніше факт про стовідсоткову васальність української влади щодо Кремля. Адже, проаналізувавши таку дивовижну безкорисливість північних сусідів, що наклалась раптом на всі ті безпрецедентні потуги, з якими приймали мовний закон, розумієш: працювали два «брата акробата», наш і їхній, не те що в парі, а в єдиному непорушному зв’язку, як сіамські близнята.
Насправді, допомога, що її пропонують, уже давно йде. Роками й десятиліттями. Часом вона міліє, а часом зростає. Втім, ніколи не припиняється. Як не рублем то добрим словом. Іноді вона відверто й безкомпромісно проявляється у створенні та підтримці антиукраїнських організацій, іноді – розтікається в просторі зусиллями тисяч невидимих трудяг, що формують смаки населення у спосіб промивання його мізків усіма можливими розчинами. Правильним серіальним милом, комедіантськими «шуткамі-прібауткамі», чи просто «пєснямі о ґлавном». Зошити – із цієї самої серії. Мета дуже благородна: створення такого собі безмозкого електорату, вільного від будь-яких національних забобонів і здатного «хавати» корм будь-якого виробника.
Насправді, зошити з Лєніним чи Сталіним – банальний бізнес-проект. Такий самий, як із Барбі чи трансформерами. І не було б нічого дивного, якби поряд із ними в російській друкарні наштампували, наприклад, зошити з Гітлером чи Пол Потом. Поміж покупців знайшлося б чимало і їхніх фанатів. Утім, до цього не дійшло і ніколи не дійде. Бо ці двоє аж ніяк не вписуються в державну ідеологію Росії і за їх пропаганду можна отримати по голові. Інша річ – Іосіф Віссаріоновіч і Владімір Ільіч, національні герої одної шостої світу…
Чи правильним є ідеологізувати шкільні зошити? Питання дурне. Втім, чи правильно ідеологізовані зошити ввозити в інші країни задля отримання прибутків – питання ще дурніше. Звичайно, задля прибутків калічити чужих дітей зовсім не шкода. Тим паче, якщо жодного каліцтва в безвинному бажанні заробити на вождях не вбачається. Інша річ – злий умисел. Але ж який у Лєніні та Сталіні злий умисел? Його якраз у діях російських бізнесменів і немає. Адже,по-перше, експортують вони в Україну не так зошити, як свій світогляд. Свій «мір». І немає нічого поганого в тому, що називається він «русскім міром». Звичайно, «русскій». Яким йому ще бути? А по-друге, навіть не експортують, а створюють на замовлення в Україні руками своїх офіційних представників місцевих аборигенів із Дніпропетровська.
Те, що все воно є елементом великої павутини, – вже інше питання, як і ставлення до цього потенційних споживачів. Привізши такі зошити в Литву, російські бізнесмени ще на кордоні дістали б відкоша. Надрукуй їх за ліцензією – прощавай, бізнес. З Україною інакше. Тут можна все. Жодна ідеологія не стане на заваді вільно висловлювати свої думки, хай навіть найдивовижнішого походження. Хоч як це парадоксально, єдине, за що в Україні може перепасти, – це за надмірну українськість.
Скандальні зошити в Україні, принаймні в Києві, наразі продаються в єдиній російській книжковій мережі та на базарах. Інші магазини не беруться заробляти на розрекламованих канібалах, навіть незважаючи на те, що віддрукована партія Лєніна та Сталіна розійшлася з блискавичною швидкістю відразу після реклами в пресі. Любителям лівацьких вождів наразі залишаються доступні ще Фідель Кастро й Мао, але й ті можуть скоро закінчитись. Вартість такого креативу удвічі вища від звичайного зошита. В магазині 9 грн, на базарі – 10. Переважно, як твердять продавці, саме ці зошити купують студенти й люди старшого віку. Учні рідко. Зазвичай, батьки проти того, щоб придбавати цей непотріб своїм чадам, навіть якщо ті дуже просять.
Серед учнів популярності зажили переважно зошити найнижчої цінової категорії, адже мало кому хочеться переплачувати за «креатив». Що стосується малюнків на обкладинках, то українцям до вподоби більш життєствердні картинки, ніж морди вождів. Популярні: котики й песики, пейзажі, фотографії квітів, машин, ілюстрації до казок, кадри з мультиків і, звичайно ж, мармизи героїв телесеріалів та попсових зірок.
Нескладне дослідження серед продавців цього мікроскопічного сегменту ринку загалом підтвердило, що, попри багатолітню працю й «ґосподіна» Зурабова, і його попередників, і цілої плеяди будівничих «русского міра» з вітчизняного боку, – жодного суттєвого результату в переформатуванні українського мозку не досягнуто. В нас вистачає здорового глузду не вестися на провокації навіть на такому нікчемно-побутовому рівні. А тому єдине, що наразі вдається всім цим благодійникам і «собіратєлям», то це з останніх сил утримувати проблему на плаву.