Фестиваль пройде з 16-го по 27 травня, але вже зараз, за місяць до відкриття, вивчаючи список учасників, зрозуміло: навіть на рівні заявлених імен режисерів, Канн впевнено і безапеляційно підтверджує своє центральне місце у кінофестивалях світу. І 65-й фестиваль обіцяє стати тріумфальним.
21 фільм з конкурсної програми уявляє собою запаморочливо сяючі супернові — тут вам картини і Девіда Кроненберга, і Міхаеля Ханеке, і Аббаса Кіаростамі, і Волтера Саллеса, і Томаса Вінтерберга. До того ж, як водиться, Канни роблять і звичний кніксен перед Америкою, бо відкриття фільмом американця Веса Андерсона «Королівство повного місяця» лише з одного боку є виявом тяжіння до мистецтва і експерименту. А от поява у конкурсі також американського фільму «Газетник» Лі Деніелса демонструє інший бік фестивалю — соціальну активність (нагадаємо, що Деніелс перед цим зняв педальовано-сльозливу драму «Скарб», багаторазового номінанта і лауреата різноманітних «Золотих глобусів» і «Оскарів»). Другий американський фільм у конкурсі, «Бруд» Джеффа Ніколса, це вже акт віри — минулого року стрічка Ніколса «Прихисток» отримала в Канні Гран-прі в програмі «Тиждень критиків», а в швейцарському Цюріху, іспанському Хіхоні, канадських Ванкувері та Торонто і американських Сан-Дієго, Пальм Спрінгс, Нью-Йорку і Лос-Анджелесі він порвав всіх критиків на британських прапор. Тож участь нового фільму режисера у головному конкурсі фестивалю є реальною ставкою на головний приз.
Участь багаторічного лауреата Канн і головного австрійського представника обвинувачування всіх в усіх їх гріхах, Міхаеля Ханеке, з фільмом з лякаючою як для нього назвою «Любов» — це вже демонстрація класичного смаку фестивалю, який орієнтується на мистецький шок і соціальний докір. Але навіть за цих обставин важко собі уявити, що вже за три роки після отримання Ханеке «Золотої пальмової гілки» за його холодну і стандартно провокаційну «Білу стрічку» він знову отримає головний приз Канн, а виконавиця головної жіночої ролі, Ізабель Юппер, як і 11 років тому за «Піаністку» — за головну жіночу роль. Натомість великий шанс є у іншого провокатора, збоченця і митця — Кроненберга: цього року він повертається до «серйозного кіно». Кількарічне його вовтузіння з гарнюнею Вігго Мортенсеном, екранізацією коміксів, кримінальних мотивів і біографій психіатрів, нарешті закінчилося, — глядач буде знову дивитися на дивовижну суміш психофізичних і бізнесово-соціальних вивихів конкретних людей і загалом нашого часу. Додамо, що режисер після співпраці із зіркою «Володаря перснів» Мортенсеном усвідомив правило загалу: аби втовкмачити свої ідеї масам, необхідно використати те, що маси люблять — в даному випадку, це гарненька зірка сопливих «Сутінок» Роберт Паттінсон.
В списку конкурсу фігурує італійський режисер Маттео Гарроне, і це для Канн як мед для бджіл, — банально: після його скандальної екранізації «Гоморри» будь-який його фільм для фестивалю — за щастя: в рекламі все ж таки потребують навіть такі світові перлини як Лазурне побережжя. А от Сергія Лозницю рекламним прапорцем ніяк не назвеш. Втім, гадаю, участь його нового фільму «В тумані» завдячує участі в позаминулорічному конкурсі його минулого фільму «Щастя моє». На жаль, цього разу до України фільм учня українського Політехнічного інституту не має жодного стосунку — у виробниках і продюсерах значаться німці, голландці, білоруси, росіяни, латвійці, і ніякої «Соти Сінема Груп» не згадується. Так само і австрієць Ульріх Зайдль, який 5 років тому знімав в Україні, частково з українськими акторами і частково про українців свій «Імпорт/Експорт» тепер свій «Рай: любов» зняв тепер про проблеми жінок інших країн світу.
І француз Лео Каракс у своєму першому за 13 років повнометражному фільмі «Холлі Моторс» зробив щось далеке він України, хоча до України він мав відношення безпосередньо: мало хто знає, але після показу на кінофестивалі «Молодість» його фільму «Пола Ікс» у жовтні 1999 року, який він у Києві презентував зі своїм другом, тепер померлим сином Жерара Депарьє, Гійомом, Лео був абсолютно захоплений однією українською жінкою, з якою кілька років (!) жив в українському селі в абсолютній інформаційній ізоляції. Повернення Каракса, без сумніву, примушує згадати його зоряний час і найбільш людяний, ніжний і щемливий його фільм «Коханці з Нового мосту» з красунею Жульетт Бінош і чудовиськом Дені Лаваном. Що буде цього разу? Повернення, як у випадку з фільмом Звягінцева, буває зрадливим.
На кого ж можна зробити ставку безпрограшну? Якщо тримати в голові Чжана Імоу і його «Квіти війни», представлений у позаконкурсній програмі цьогорічного Берлінського кінофестивалю, в наш час ставки краще взагалі не робити, бо якщо великий Імоу «програв» на всіх фронтах, то що вже говорити про інших. Але ми наважимося. Жак Одіяр, який зі своїм «Пророком» 3 роки тому злетів до найвищих фестивальних і загалом кінематографічних висот, продовжує свій рейд у прірву кримінального світу з наркоманами, підпільними боями і повіями, тому, з огляду на розуміння теми, в «Іржі та кістках» можна очікувати принаймні такого ж проникливого, глибокого і узагальнюючого аналізу. Є сенс ставити і на Крістіана Мунджіу: один з хвилі нового румунського кіно, маючи беззаперечний бонус у вигляді «пальмової гілки» за «4 місяці, 3 тижні, 2 дні», він — може: бо румун, бо талановитий і його «По той бік пагорбів» знову зачіпає болючу тему імміграції, у той самий час загортаючи її у легшу для сприйняття обгортку трагікомедії пополам із драмою. А подібне дуже до вподоби чільному голові журі, італійському режисерові Нанні Моретті. Тож робіть висновки.
У цьому контексті навряд чи варто особливо зважувати на кримінальну драму Джона Хілкоата «Поза законом», хоча згадуючи його найбільш безкомпромісну в історії кіно апокаліптичну «Дорогу» — шкода. Додамо до найбільш сумнівних фільмів у списку лауреатів маститого Кена Лоуча, який хоч і додав комічності до своєї драми «Доля янголів», навряд чи позбувся масивності та декларативності.
На шальках терезів залишається мексиканець Карлос Рейгадес (чи зможуть його «Після мороку світла» відмовити в Канні після боягузливого нехтування «Битви на небесах» 2005 року?), бразилець Вольтер Саллес (чи наважаться його екранізації Керуака «В дорозі» відмовити лише через приязнь до Америки?), данець Томас Вінтерберг (чи відмовлять його «Мисливству» через звичну депресивність режисера і участь його попереднього фільму, «Субмарини», у фестивалі-конкурента, Берлінале-2010?).
Без сумніву, Каннський кінофестиваль — це лотерея, і гадати, хто стане лауреатом, невдячна справа. Одне зрозуміло вже зараз: Берлінський кінофестиваль показав цього року найнижчі свої результати не через відсутність гарних фільмів і імпотентність великих режисерів, а через погану роботу відбіркової комісії. І це тішить: кіно ще не вмерло.
З усім списком фільмів конкурсної програми Каннського кінофестивалю можна ознайомитися на офіційному сайті фестивалю — www.festival-cannes.fr