Непал. Як я випадково підкорив шеститисячник

Подорожі
29 Березня 2012, 17:18

Любителі гучних популярних назв йдуть до базового табору Евересту; ті, хто шукає прояснення, тижнями медитують у маленьких гірських монастирях; цінителі культурних традицій здійснюють паломництво до Бутану на свято Танцюючих Лам; натуралісти подорожують джунглями на слонах, а ті, хто бажає розваг, зависають у Покхарі, де пакет коноплі коштує дешевше за тарілку рису.

У всьому цьому розмаїтті трек довкола Аннапурни стоїть окремо. 250 км (а в повному варіанті –380 км) довгої дороги, що проходить через перевал на висоті 5400 м, збирають особливу публіку. Тут не зустрінеш тих, що прилетіли до країни на два тижні у відпустку, – у них не вистачить часу на таку дорогу. Немає тут і цінителів комфорту, які, замість виду з вікна, вибирають шикарний телевізор у номері. Немає прихильників кулінарного або секс-туризму, немає натовпів німецьких пенсіонерів або японських студентів. 

З іншого боку, і серйозні туристи-екстремали або альпіністи тут не зустрічаються, для них це надто цивілізоване місце. Стежка йде по населених місцях, харчуватися можна в кафешках, а спати – в гестах, на ліжку під теплою ковдрою. Більшість публіки на цьому треку – люди, що покинули свій будинок мінімум на рік, які сповна можуть дозволити собі витратити місяць на неспішний обхід довкола одного-єдиного гірського масиву. Вони бачать в цьому сенс і отримують задоволення. Але інколи зустрічаються винятки.

Я, як завжди, подорожував сам по собі. І приблизно через тиждень дістався до селища Верхній Пісанг – власне, першого на цій дорозі справжнього поселення горців. Будинки тут складено багато-багато років тому за старовинною технологією — просто з пласких каменів, без жодного розчину. Єдине, що їх якось підтримує і скріплює, — приблизно через кожні півметра висоти в стіну закладено дерев'яний брус, закріплений рогами яків. Поля довкола — теж в основному з каменів, але аборигени їх удобрюють і орють — значить, щось тут таки можна виростити…

Розташовано селище на крутому схилі гори Пісанг, якраз навпроти Аннапурни-2. Вулиць немає, лише звивисті стежинки і драбинки. Гестів усього штуки три, і розкидані вони по всьому селищу. Різниці між ними – жодної, тому я вселився в найверхній – з нього види красивіші. Майже одночасно зі мною туди прийшов парубок у важких гірських черевиках і з великим рюкзаком, з вигляду – явно наш, з пострадянського простору. Потім з'явилося ще кілька чоловік, ми розговорилися, і з'ясувалося багато цікавого. 

Це виявилася ціла  команда  московських альпіністів-авантюристів, що діє під ідейним керівництвом такого собі Діми.  Діма сходив торік у комерційній групі на Ельбрус, після чого вирішив, що тепер він справжній ice-tiger і чого б йому не залізти на якийсь шеститисячник у Гімалаях? Незважаючи на повну відсутність гірського досвіду, така ідея йому здалася цілком здійсненною, і він почав діяти.

Щоб було веселіше і дешевше, дав оголошення в Інтернеті і набрав команду з семи чоловік. Половина з них теж бувала лише на Ельбрусі, тому жодної каверзи в ідеях і планах не виявила. Подумаєш, на півкілометра вище піднятися. Озброївшись «кішками» і трекінговими палицями, вони весело вирушили в дорогу. Друга половина групи виявилася досвідченішою, в результаті у них на вісьмох були три льодоруби, один трос плюс невеликий набір льодобурів і карабінів. Звідси, з Пісанга, вони намагалися зійти на однойменну гору, але не склалося – не вистачило акліматизації, всіх скосила гірська хвороба. Тому на наступний день вони перейшли до плану Б, тобто до сходження на гору Чулу.

Але на все про все є рівно 10 днів. Потім — літак додому. Ще потрібно встигнути до аеропорту. І до Чули ще потрібно дійти. Кілометрів 30-40. Отже, на сходження — рівно одна спроба. Акліматизації нормальної немає,  описів дороги для сходження немає, зате є ентузіазм! Не пропускати ж таке цікаве дійство? Приєднуюся до цієї команди, добре, що вони не заперечували. Спорядження для сходження у мене немає, але раптом хтось в останню мить знову відмовиться від штурму вершини і позичить своє?

Перехід до наступного села, найближчого до Чули, запам'ятався в основному зустріччю з московськими йогами. Їх тут ціла група приїхала. Втім, спочатку я зустрів їх великого гуру — він ішов останнім, відповідно, його я першого і обігнав. Точніше, їх було двоє — гуру і його наближений. Але розмови з ними не вийшло. Вони мені гордо заявили, що привезли групу з 16 чоловік, але це ще мало, минулого разу привозили цілих 30. І запитали, а що я. А я що, я вже сповна самостійний, мене привозити не потрібно, сам приїхав. І якось на цьому наша розмова зійшла нанівець. 

А потім ми зустріли тіток з натхненними обличчями, які й розповіли, що це був сам великий гуру. А взагалі у них тут щось схоже на практику. Але асани вони не роблять — гуру не дозволяє. Говорить, один раз спробував у горах розім'ятися — і його зрубала «горняшка». Тому жодних фізичних вправ. Запитав одну, чи збираються вони на Ice Lake — це красиве гірське озеро прямо над тим селом, в якому вони хочуть зупинитися. Ні, каже, гуру не дозволяє, а ми скрізь ходимо лише всі разом. Ну, воно і зрозуміло — гуру там, напевно, вже був, та й узагалі чоловік у тілі…

Ще одна йогиня розповіла, що їм взагалі-то заборонено розмовляти під час переходу. Потрібно мовчки йти і співати про себе мантру. Але нудно ж! Тому між собою вони не спілкуються, лише зі сторонніми, але так, щоб гуру не побачив… Загалом, цікаві вони, ці йоги. Так ми дійшли до потрібного села, переночували, залишили частину речей в гесті і зранку вирушили на сходження.

Сходимо з основної туристичної стежки на якусь пастушу, що йде в потрібну ущелину. Вона веде нас через літні пасовища, все вище і вище. Через сосновий ліс, через низенький колючий чагарник, а потім звивистим серпантином круто вгору серед квітучих ірисів і колючих кущиків, що нещадно дряпають ноги. Десь високо над нами зі скель зриваються водоспади. В одному з них вітер розбиває струмінь води в пил, не даючи торкнутися землі, і закидає його навіть вище за початок самого водоспаду.

Але стежка повзе все вище, і ось ми вже на одному рівні з водоспадами. Ще півгодини — і вони залишилися десь внизу… А невгомонна стежка все в'ється вгору. І немає придатного місця для нічлігу. Проходимо висоту 4500, на якій, згідно з мапою, начебто можна поставити перший базовий табір. 4600. 4700. На 4800, нарешті, пласка «поличка» і дзюрчать струмки. До того ж, погода псується, явно пора зупинятися. Надвечір піднявся вітер і повалив сніг, так що вечерю їли з максимально можливою швидкістю. Але бутерброди з салом (коли ж це українці в гори без сала ходили?) зробили і з'їли із задоволенням. 

Наступного дня перемістилися ще на півкілометра вище і поставили другий базовий табір на 5300. Після чого москвичі почали активно готуватися до завтрашнього сходження. Ділитися на в'язки, готувати троси, підганяти кішки. 

Начебто, всі повні ентузіазму, єдина моя надія – що ночівля на такій висоті без акліматизації зробить корективи до їх планів. Як тільки стемніло, повалив сніг. Лежачи у наметі, розповідаю сусідам історії про лавину, про бурани, про туман у горах… Відчуваю, що комплект кішок вже практично у мене в руках.

Вранці з'ясувалося, що з усіх присутніх на гору збираються всього троє. Інші – хто захворів, хто не у формі через перепади висоти, хто просто втомився і нічого вже не хоче.  Збираю у тих, що залишаються в таборі, повний комплект спорядження, починаю підганяти під себе. Одна біда — промоклі вчора черевики наскрізь промерзли (хоча я і брав їх на ніч в намет і вони всю ніч морозили мені бік) і тепер стоять кілком. Ноги в них більш-менш запхнулися, але дуже вже криво… Шнурки теж промерзли і тримати не хочуть. Може, відтануть на ходу, хоча на такому морозі надії мало. Ну, це дрібниці…

З'ївши по бутерброду і засунувши до кишені по «снікерсу» (дивно, проте, харчуються альпіністи), учотирьох висуваємося у бік перевалу. Але раптом, не доходячи навіть до перевального зльоту, одна з дівчат говорить, що у неї страшенно замерзли руки. І що далі вона не піде. По очах видно, що це — правда, і що це, швидше, знак долі, ніж холод… Друга її підтримує, і ми з хлопцем залишаємося удвох. Спочатку переглядаємося, не розуміючи, а нам-то що робити далі? Може, теж кинути все і повернутися у табір? Але потім вирішуємо, що варто хоча б спробувати, а «звалити» завжди встигнемо. Підходимо під перевал, одягаємо кішки, пристраховуємо льодоруби — вперед, до вершини!

Перші метри даються легко. Кішки чудово тримають на снігу, вітру немає. 5400… 5500…  Не доходячи до сідловини перевалу, звертаємо правіше, до вершини. Схил стає трохи крутішим, до того ж іти не вертикально вгору, а під кутом не дуже зручно, але йдемо. З гребеня гори вітер зриває струмені снігу, у нас поки що погода нормальна.

5600… Перевал залишився позаду, але починає позначатися висота — все-таки ми дуже квапилися вгору, однієї ночі на 5300 явно недостатньо для нормальної акліматизації. Та і схил все крутіший… Переходимо до руху «на три такти»: льодоруб-нога-нога, льодоруб-нога-нога. П'ять таких циклів — і потрібно зупинитися, відсапатися.

5700… Вставши на самостраховку, знімаємо рюкзаки, відпочиваємо. І знову вгору. Якщо відпочити довше, то замість п'яти циклів руху вдається зробити більше. Здається, цілих 12… Втім, такі великі числа на цій висоті у свідомості вже не вміщуються, полічити до десяти — зараз моя межа.

5750… Вода в пляшці майже вся замерзла, незважаючи на постійне перетрушування. Висвердлюю крижаний корок льодорубом — якраз відповідний діаметр, дуже вдало, і добираюся до залишків рідини.

5800… З-за вигину гори стало видно вершину. До неї 400 метрів по горизонталі і 250 по вертикалі. Але пройти ці метри здається майже нереальним завданням — ноги гудуть від утоми, ледве вдається відсапатися… Схил став ще крутішим, снігу вже зовсім мало, ноги на ньому не тримаються — сповзають униз. Під снігом — лід, але вбити в нього кішку прямо крізь сніг не вдається, під кожен крок потрібно спочатку розчистити шматок схилу. Періодично повисаю на одному льодорубі. Тут вже не до підрахунку кроків, у голові залишилося лише:

Отставить разговоры,
Вперед и вверх, а там –
Ведь это наши горы,
Они помогут нам…

5900… До вершини вже зовсім близько. Видно, як на ній іскриться блакитна шапка чистісінького льоду. З-під снігу раптом з'являється мотузка. Судячи з плетіння — явно не альпіністська, але товста і на вигляд міцна. Напевно, непальці повісили. Та і закріплена вона на стаціонарного вигляду металевих штуковинах, вбитих кудись під сніг і лід. На всяк випадок пристібаємося до неї і йдемо далі, як і йшли.

Раптом сонце ховається в чорній хмарі, яка нестримно пре на нас. Напарник мій говорить: «Все, звалюємо!». І повертає вниз. Я ж приводу для паніки не бачу — до вершини менше ста метрів, схил для спуску не складний, GPS з треком підйому, на випадок туману, у нас є… Отже, ми розходимося в протилежних напрямах.

6000… Сніг практично закінчився, залишився лід, місцями розірваний. Знайдена мотузка, звичайно, допомагає, але переміщатися все одно некомфортно — не знаєш, хто її кріпив і скільки вона вже тут висить… А в разі зриву летіти по цьому льоду до початку снігу буде вельми неприємно…

І ось нарешті — вершина! Втім, недалеко, метрів за п'ятдесят, є ще одна вершина, сполучена з цією гострим гребенем зі сніговим козирком. Але яка з них вище — незрозуміло, йти ж одному по такому гребеню, без страховки — дурнів немає, тому приймаю мою глибу льоду за справжню вершину.  GPS показує 6043 м — навіть вище, ніж повинно бути за мапою, тому можна вважати, що сходження відбулося.

Розвертаюся вниз. Знімаю кішки, ховаю в рюкзак — на спуску вони лише заважають. Ех, лижі б сюди, за десять хвилин був би унизу. Сніг пухнастий, рівний — саме для лиж. Але «helicopter niht», тому їду на черевиках, рулюючи льодорубом. Воно хоч і утомливо, зате швидко.

До табору дійшов ледь живим. Такі навантаження з ранку та на голодний шлунок — ні, не хочу в альпіністи! Добре, що зустрічають гарячим чаєм. А потім — гарячим супом. На цьому, правда, щастя закінчилося, тому що табір вже майже зібрано і всі хочуть іти вниз. Москвичам потрібно на літак. Півгодини полежав — і досить, хапай рюкзак – і ще кілометр, а то і два, спуску. 

Увечері, спустившись до зони лісу, розбиваємо табір і відзначаємо спільне українсько-російське сходження на вершину. Не всі учасники експедиції задоволені таким результатом – вони півроку збиралися, готувалися, тренувалися, але зійти не змогли. А якийсь українець, що випадково прибився, узяв та й заліз. Але якби на вершину не зійшов взагалі ніхто – було б ще образливіше. Отже, врешті-решт, дружба перемогла.

Цей матеріал опубліковано на умовах партнерства з журналом "Мандри". Оригінал читайте на сайті журналу