▪   Павло Солодько

Над морем хмар

Графіка: Павло Ніц
У зимових Карпатах є безліч значно красивіших і безлюдніших місць, ніж турбази і лижні траси
Матеріал друкованого видання
№ 52 (61)
від 26 грудня, 2008

ФОТО: Дмитро Книшевич, Ігор Клочан
 

 

«Треба десь узяти рушницю, – вже вкотре наполягаю я. – Згадай ту купу ведмежого лайна на стежці». «Взимку ведмеді сплять», – каже Небелюк, уважно переливаючи коньяк у літрову пляшку з-під мінералки. Ми сидимо посеред розкиданої по кімнаті гори круп, лимонів, консервних банок, казанів, спальників, наметів, шоколаду, батарейок, рацій, газових балонів... І ділимо цю гору на дев’ять більш-менш рівних частин. Збираємося в Горгани, точніше на хребет гори Довбушанка.
 
Три роки тому ми вже ходили туди, щоправда, в червні, а зараз надворі зима. Натхненник походу Андрій Небелюк, сам родом із Карпат, вважає, що рушниця від ведмедя-шатуна не врятує: «Рушниця з набоями – це щонайменше 5 кіло. Хто їх понесе?». Він думає ще кілька хвилин: «Замість неї візьмемо кішки, і льодоруби, і 60 метрів мотузки – відпрацьовуватимемо зрив».
 
60 метрів мотузки – це 4 кг. Льодоруб із кішками – ще три. Обмін невигідний.
 
«Відпрацьовувати зрив» – іти в альпіністській зв’язці по різні боки гребеня. Якщо один зривається з крутого схилу, напарник його ловить і страхує. Хребет від Довбушанки до сусідньої гори Ведмежик |див. карту | для цього цілком підходить – улітку він виглядає як лезо ножа, складене з порослих жовтим мохом каменюк різного розміру. Андрій хоче потренуватися перед походом на Кавказ. Досі ніхто з нас у зимових Карпатах не був, окрім Василя Бучка, який служив гірським єгерем, а зараз займається продажем туристичного спорядження у компанії під назвою «Волоцюга». Василь видав нам те, чого не вистачало: кому рукавиці, кому флісовий светр, окуляри від сонця... Сам він узяв лижі.
 
 
Ведмежа хатка
 
Водій маршрутки довіз нас, поки вистачило асфальту. «Всім надягти кішки!» – пожартував Небелюк, понуро озираючись. Снігу не було, тільки іній. Ми пішли вздовж запорошених вирубок з обох боків Зелениці. Зустріли вантажний лісовоз, водій попросив закурити і взявся нас лякати: «Там такі лавини сходять, що ліс як бритвою зрізає». Його слова видалися знущанням. «А ведмеді там є?» – запитав я і згадав, що ми забули в Києві лавинну лопату.
 
До сутінок залишалося кілька годин, коли ми звернули з дороги вздовж потоку Ситний і подерлися вгору вже по коліна у снігу. «Завдання-максимум – відпрацювати зрив і дійти до Буковелю, – пожартував Валентин. – Завдання-мінімум – вижити».
 
Валентин – колишній унсовець, який віддає данину націоналістичній романтиці 1990-х, тому вбраний у білий радянський маскхалат і має спорядження тих часів на кшталт «рюкзака десантника».
«Сьогоднішнє завдання – піднятися на відріг Ведмежика, – уточнює Небелюк. – До хатки». Повз хатку ми проходили три роки тому, і за цей час із нею могло трапитися будь-що: або якась п’янь спалила, або снігом дах провалило. На стежці неподалік хатки тоді й лежала величезна купа ведмежого лайна. Я дивлюся на льодоруб, причіплений до рюкзака, і думаю про рушницю.
 
Хатка збереглася. Класна хатка з проконопаченими мохом стінами і пічкою – набором каміння у дротяній сітці. Ми рубаємо дрова, топимо пічку, розпалюємо багаття на вулиці й варимо кашу. Нас багато – дев’ятеро: Андрій, Василь, Валентин, Дмитро, Ігор, Павло і три Володі. Ми все встигаємо, навіть напнути у сінях намет для тих, хто не помістився на нарах біля пічки.
 
Довкола глушина. Ліс на такій висоті вже низький і пригноблений, усе в снігу, тільки на сусідній галявині з-під замету стирчать ясла, в які лісники кладуть сіно для косуль. Ведмежих слідів не помітно. Ми розливаємо чай і доходимо висновку, що класно було б тут відсвяткувати Новий рік. Далі розмова переростає у «мисливські та рибальські історії» – байки про те, хто, як і де зустрічав Новий рік у горах |див. «Туристичні байки» |.
 
 
У молоці
 
Вранці ми опинилися в тумані. «Це хмара!» – першим здогадався Діма. Молочна імла, лапаті гілки і білосніжна перина, іноді перекреслена слідами: то маленькими копитцями, то лапками, схожими на котячі, то пташиними мережками. Тиша і рівномірна білизна простору заспокоюють. І тут мені за комір падає з півкіло снігу!
 
Це Бучко зачепив гілку лижами. Він їх несе вертикально, встромивши за рюкзак. «Молодець, – схвалює таке транспортування Небелюк. – Якщо рись стрибне згори, на лижу напореться». Він дивиться на мене: «А взагалі-то рись стрибає на останнього в колоні». Але їй уже просто нізвідки стрибати – високий ліс позаду, і ми деремося вгору крізь кущі.
 
Ніхто вже не йде, бо пухкий сніг нікого не тримає – повземо підступною периною, загрібаючи руками і ногами. Кішки, передбачливо начеплені Небелюком, здаються іронією, як і льодоруб. Зате слово «снігоступи» на схилі Ведмежика того дня звучало, напевно, частіше, ніж будь-де на Землі.
Вище від смуги лісу в Горганах зазвичай тягнеться смуга альпійської ялини – це такі гнучкі, колючі, довгі й підступні глицеві джунглі. Зараз ми повземо над ними, намагаючись не ставати на ноги, бо тоді ти провалюєшся, застряючи між невидимими під снігом гілками. У довколишньому молоці стежимо за тим, щоб і праворуч, і ліворуч зберігався схил, аби залишатися на відрозі гори, огинаючи кулуари, якими в долину Ситного сходять лавини.
 
Потім стало легше. Піднялися досить високо – туди, де сніг стає щільним. Ритмічний рух угору заспокоює. Я піднімаю голову, щоб озирнутися, і від несподіванки посковзаюся та падаю. Довкола – море. Ми піднялися над хмарою. 
 
Неймовірно синє небо і сонце! Натхненні, дістаємося вершини. Ближче до неї вже справжній лід – каміння обмерзло, і льодоруб тут якраз до речі. З гори відкривається безкрає море хмар, з якого, ніби острови, стирчать вершини гір. Онде по гребеню Довбушанка, з іншого боку з «води» виліз Поленський, за ним щось схоже на Сивулю, спиною гігантського кита на півдні виринає Свидовець із Близницями, онде конус Хом’яка, а ще далі, ніби близнюки, – Чорногора і Петрос.
 
Ми швидко перевдягаємось у пуховики. Різний режим одягу на переходах і привалах є принциповим для збереження здоров’я. Готуємо чай, топлячи сніг. Небелюк одягає альпсистему і запитує, чи є охочі «відпрацьовувати зрив».
 
Сутеніти почало швидко. Ми побігли пологим відрогом далі на південь, униз. Незабаром твердий сніг закінчився. Звично гребемо, мокрі та злі, а довкола нас між ялинками ширяє на лижах Бучко. За дві години долізли до кромки лісу, витоптали ями під намети, швиденько розклалися і вже в темряві взялися варити суп. «Чому не взяли лавинної лопати?» – обурюється унсовець Валентин, нарізаючи величезні снігові цеглини підручним інструментом – лижею.
 
Побудували між смереками снігову стіну для захисту від вітру і попадали довкола вогню, такі втомлені, ніби промарширували зо 30 км. Дивимося карту – реально подолали менше чотирьох.
 
 
Старий притулок
 
Вранці погода знову потішила. Вітру немає, температура близько -10°С, а хмари опустилися значно нижче, відкривши далеко внизу буковельські лижні траси. За Говерлою з’явилася громада Чорногори, виринув із «моря» Вододільний хребет, а за ним у всій величі відкрилися урвища на північному схилі Близниці – якби був бінокль, то обабіч можна було б розгледіти і підйомники Драгобрату. Але нас цікавить інше – крива просіка по вододілу, яким можна вийти до перевалу Столи.
 
Після екстремального спуску вкритим глибоким снігом лісоповалом ми знаходимо просіку, і вчорашня історія повторюється. Добре, що круто вгору дертися не треба. Лижні палиці в таких умовах значно корисніші за льодоруб – щокроку ти заглиблюєшся у сніг на неочікувану глибину і під непрогнозованим кутом, тож додаткова опора не завадить.
 
Довелося витягати компас – забралися занадто далеко вниз, майже до витоків Зубринки. Пішли праворуч і швидко знайшли ще одну просіку з лижнею. Лижня означає як не «Буковель», то «перевал Столи», до того ж, по ній іти значно легше. Ще кілька поворотів, і ми біля спуску.
 
Старий туристичний притулок здається нам готелем, хоча він всередині доволі сильно зруйнований і обписаний фразами на кшталт: «Тут було два йолупи з ЛДУ, 1988» або «Мироновка Prodidjy, 1997». В одній із кімнат є чисті лежаки і пічка. На другому поверсі зимує Іван Іванович – легендарний персонаж, який колись працював тут інструктором. Ми сушимося, слухаючи розповіді Івановича про бойовиків Довбуша («їли тільки м’ясо із зубра, тому й річку Зубринкою назвали»), про організацію лижного туризму в 1970-х і про те, як із «Буковелю» приїздять гості на снігоходах.
 
Вранці ми за годину дійшли стежкою вздовж Глиниці до першого з буковельських підйомників. Сіли за столики біля кіоску (чай – 10 грн), подивилися на лижників і рушили далі. Ще за годину почалися асфальт і знаменитий автомобільний затор популярного курорту. Ми байдуже ішли повз цей ажіотаж – брудні, прокопчені, подерті льодом і гілками, обвішані непотрібним спорядженням. Машини гальмували, даючи нам дорогу. Ми ходили від готелю до готелю, шукаючи сауну. Але всюди на нас чекало розчарування: «Немає електрики».
 
Перед тим як сісти в маршрутку на Франківськ, я озирнувся – гребінь Довбушанки з Ведмежиком нависав над курортом білим пощербленим клинком на синьому тлі. Якщо ви були в Буковелі, ви його мали бачити.

[1085] [1086]

 
Де жити і що їсти

 Жити доведеться в наметах. Не сподівайтеся на ночівлю в хатинках чи колибах – можете заблукати, і ніч застане вас просто неба. Потурбуйтеся про якісне спорядження: намет із показниками водостійкості 5000 мм (для тенту) і 10 000 мм (для дна), спальний мішок із комфортним температурним режимом -9–12°С, сезонні черевики з неслизькою підошвою (коштують від 900 грн), флісовий светр, водо- і вітронепроникні штани і куртку. 

Обов’язково пройдіть наміченим маршрутом улітку і потренуйтеся орієнтуватися за картою і компасом. 
 
Їсти можна все, що донесете і приготуєте. Дуже доречним є газовий примус (300 грн) із запасним балоном (50 грн).

 

 
ЯК ДОЇХАТИ

До Івано-Франківська потягом (із Києва коштуватиме 90 – 120 грн в один бік), далі до Надвірної маршруткою (5 грн), звідти маршруткою до Зеленої (5 грн, якщо накинути 20 грн зверху, довезуть до присілка Черник). З Буковелю до Франківська регулярно ходять маршрутки – 12 грн.

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.