Поінформовані джерела в органах влади стверджують, що вибори мера Києва й вибори Київської міської ради відбудуться в липні. Тоді як повноваження нинішнього «рядженого» очільника столиці Леоніда Черновецького закінчуються вже 15 травня.
Читайте також: Янукович і ПР вирішили вдатися до підкупу виборців
Те, що міського голову обиратимуть, найімовірніше, посеред літа, можна було спрогнозувати ще в той момент, коли Олександр Попов був терміново перекинутий Партією регіонів із ліквідованої в ході урядових перетрусок посади міністра житлово-комунального господарства у значно важливіше крісло голови Київської міськдержадміністрації. Адже літо, а особливо липень – серпень, – ідеальний час для кампанії не тільки в столиці, а й в інших українських мегаполісах: економічно найактивніші (а тому вельми критично налаштовані до влади) громадяни роз’їжджаються у відпустки, студенти на канікулах (і також переважно поза містом), пенсіонери зігріті сонечком і потішені щедрим вибором городини на базарах. Одне слово, гуляй, душа! Тим більше, що виборчі технології випробувані ще 2008 року, коли «космічний мер» Леонід Черновецький, маючи за собою менше ніж чверть голосів киян, утримався у своєму кріслі.
Утім, є й інший варіант, ризикованіший, але також ефективний: сумістити вибори столичного міського голови з виборами до Верховної Ради. І тоді весь потік агітації за «провідну та керуючу силу» працюватиме і на «правильного» кандидата у мери; власне, не тільки агітації, а й тих тимчасових соціальних щедрот, які отримає масовий виборець, щоби потім – і дуже швидко – розплатитися за «покращення життя вже сьогодні» неабиякою інфляцією. Але справа вже буде зроблена – й знову-таки, як і в першому випадку, можна виграти вибори, маючи за собою відчутну меншість столичних мешканців. Бо ж партія влади дуже добре навчилася маніпулювати «противсіхами», щедро надаючи трибуни їхнім ідеологам і віднаджуючи від участі в голосуваннях інтелігенцію та молодь, а також грати на розбіжностях в опозиційному таборі. І навіть якщо опозиціонери ретельно згладжуватимуть ці розбіжності, то, будьте певні, у потрібний момент їх створять і розтиражують на всю країну…
Тож за всіх обставин вибори у столиці відбуватимуться тоді, коли це буде вигідно регіоналам, вони призначать потрібний день і час.
Читайте також: Влада готується «дати в пику»?
Може виникнути, звичайно, закономірне запитання: навіщо папузі тромбон, а Партії регіонів – посада київського міського голови? Адже і без того, істотно змінивши закон про столицю, біло-сині фактично позбавили киян самоврядування, передавши майже всі реальні владні функції міській держадміністрації. Звісно, Київрада має затверджувати бюджет міста, контролювати фінансові потоки, давати згоду на ті чи інші рішення тощо, але – було би бажання – все це можна легко спустити на гальмах, посилаючись на «тимчасові» норми, а в разі потреби і без затвердженого бюджету керувати столицею, у її новітній історії таке вже траплялося, і не раз.
Але ж ПР – це типова партія неототалітарного типу і за своєю будовою, і за методами діяльності, і за програмними документами (які не мають нічого спільного з дійсністю, так само як і в інших подібних політсил), і за електоральною базою, і за реальними стратегічними цілями: владарювати вічно й незмінно. Як і кожна класична тоталітарна та новітня неототалітарна партія, вона прагне прикрити своє недемократичне всевладдя формальними процедурами та пишними ритуалами. Ці речі («народ і партія перебувають у зворушливій єдності») адресовані як назовні, так і всередину країни й мають на меті забезпечити максимальну легітимність владних структур. Реальний стан справ та умонастроїв громадян у такому контексті – явища відверто другорядні, бо ж, як відомо, головне не те, хто і як голосує, а хто і як рахує.
Тому можна сказати, що виграти вибори столичного мера для ПР – це справа честі, хай там як своєрідно цю честь розуміють. І найменше вона готова зважати на думку більшості киян.
За цих обставин зарадити опозиції і порятувати стольний Київ від подальшого перебування, кажучи літописною мовою, «на потоку та розграбуванні» можуть – бодай теоретично – три речі.
По-перше, єдність опозиції, про яку не говорить наразі тільки лінивий, але не формальна, а реальна, тобто спільна праця на спільний результат із максимальною самовіддачею. Вибори міського голови Обухова мають стояти перед очима у всіх її лідерів. Адже відсутність єдиного кандидата від опозиціонерів і конкуренція між претендентами в мери від «УДАРу» та «Батьківщини» не тільки розпорошили голоси електорату (першого підтримали 21,9%, другого – 17,8%, тоді як регіонала – 39,5%) – він був демобілізований (явка на дільниці становила трохи більше ніж 40%). Схожа ситуація спостерігалася і в Києві 2008 року – суперництво Віталія Кличка та Олександра Турчинова між собою відкрила «зелену вулицю» Леонідові Черновецькому – значна частина людей так само не прийшла голосувала, розчаровані безладом у таборі противників «космічного мера».
Читайте також: Київська котлета для Януковича
По-друге, активність опозиційних сил, яка виходить далеко за межі суто виборчих процесів і боротьби у стінах ВР та Київради. Зрештою, депутати 1990 року, які зробили, мабуть, найбільше корисного для країни та столиці, не вдавали із себе великих панів, а не соромилися стоптаних від участі в масових акціях черевиків і зірваних у вуличній полеміці голосів.
По-третє, тісна співпраця зі структурами громадянського суспільства. Ідеться не про реалізацію схожого на один із фройдівських комплексів бажання політичних опозиціонерів очолити всіх і вся та повести народ за собою до вершин невимовного щастя, а про рівноправну співпрацю, бажано на договірних засадах, із тими чи іншими організаціями – від незалежних профспілок до зоозахисників, від асоціацій велосипедистів до охоронців старого Києва. У місті реально діють десятки, а то й сотні різноманітних громадських організацій: більших і менших, активних і «напівсонних», але всі вони вже зараз є точками кристалізації людської небайдужості, прагнення брати на себе відповідальність за долю столиці (хоч як пафосно це звучить), а головне і є втіленням того самого «європейського шляху розвитку», про який стільки говорять опозиціонери. І ще одне: дедалі більшої популярності в Києві набувають органи самоорганізації населення тих чи інших мікрорайонів. Що цікаво, провладні депутати Київради «окучують» їх, а опозиція майже не помічає…
Суто абстрактно, звісно, існує ще й четверта річ, яка спроможна забезпечити опозиції майже автоматичну перемогу в столиці та багатьох інших містах країни. Йдеться про систему виборів мера у два тури. Свого часу президент Ющенко гнівно картав прибічників такої ідеї: мовляв, це рецидив радянщини. Так ось, Віктор Андрійович за своєю звичкою глибоко помилявся, переплутавши грішне з праведним: у два тури мерів обирають у багатьох державах Європи, оскільки без підтримки більшості городян очільник міського самоврядування ефективно працювати не може. Але в Партії регіонів не йдеться про такі тонкощі: головне, щоби інтереси її членів залишилися задоволеними. Тому вибори будуть в один тур, і бити у ціль треба буде влучно та сильно.
Зо два десятки років тому один із соціологів відзначив цікаву закономірність: Київ випереджає в часі загальноукраїнські тенденції приблизно на півроку-рік, показуючи всій Україні її найближчі перспективи. Справді, мало хто нині пам’ятає, скажімо, що в березні 1991-го столиця відповіла «ні» на референдумі про збереження СРСР, а в грудні за незалежність проголосувала вже вся країна. І поява «двічі космічного мера» стала знаковою, символізуючи собою розпорошеність та недієздатність демократичного табору. Отже, питання питань: що продемонструє Київ на виборах міського голови і який вектор руху задасть він країні цього року?
Читайте також Програма для опозиції