Часом додавали, що перший процес над Дем’янюком відбувся в Ізраїлі, де 1988 року його присудили до смертної кари, але через п’ять років Верховний суд скасував цей вирок. Другий процес над Дем’янюком розпочався у 2009-му, після того, як його депортували зі США. За версією німецького слідства, солдат Червоної армії Іван Дем'янюк, який потрапив 1942 року в полон, погодився працювати наглядачем у таборі смерті Собібор. І хоча слідство не знайшло ані однозначних доказів, ані свідків, що упізнали б українця як убивцю, вирок був винесений: п’ять років ув’язнення за співучасть у вбивстві понад 28 тисяч ув’язнених-євреїв. В очікуванні на рішення апеляційного суду, Іван Дем’янюк помер у віці 92 років у будинку для перестарілих.
Утім, в українських ЗМІ звучали й оціночні судження на кшталт того, що багато хто називав процес над американцем українського походження (а більшість свого життя Дем’янюк жив і працював у США) політичним. Мовляв, Німеччина використала його як цапа-відбувайла, щоб розподілити відповідальність за злочини нацистів із представниками інших націй. І багато в чому це зробити вдалося. Тепер Дем’янюк мертвий, його апеляцію навряд чи стануть розглядати, відтак родина назавжди залишиться з нацистським тавром, а Україна в особі покійного – поплічницею гітлерівських злочинів.
Утім, сьогодні Іван Дем’янюк стоїть перед судом, який незрівнянно вищий, аніж людський, отож наразі має йтися не про його винуватість/невинуватість, це питання вже не є предметом дискусій адвокатів та прокурорів, а про досконалість/недосконалість німецького (і не лише німецького) правосуддя, про застосовувані ним критерії визначення провини осіб, звинувачених у злочинах про людства і людяності, і про загальність/вибірковість таких критеріїв у сучасному західному правосудді і суспільній правосвідомості.
Фактично єдиним доказом на останньому процесі проти Дем’янюка стало іменне посвідчення учасника вишколу охоронців нацистських концтаборів. Щоправда, прокуратура намагалася додати до цього заяви свідків, які були колишніми в’язнями табору «Собібор», але вони зводилися до звинувачень у жорстокості на адресу українців як таких. Якби щось подібне було сказано на адресу негрів чи арабів, увесь європейський правозахист став би дибки… Та за всіх обставин свідків, які б бачили Дем’янюка у таборі в ролі охоронця, не було знайдено і представлено суду, хоча гучні заяви у ЗМІ про це були.
Адвокати підсудного твердили, що посвідчення було підробкою, свого часу виготовленою КДБ. Але фахівці на процесі визнали документ справжнім, хоч і з певними зауваженнями. Про що йдеться? Зазначене посвідчення номер 1393, виявляється, було понад тридцять років тому передане владі США Комітетом державної безпеки Совєтського Союзу, очолюваним Юрієм Андроповим – непримиренним борцем із усім українським, майстром та ініціатором численних провокацій проти дисидентського руху. Дем’янюк ніколи не був «партійним» націоналістом, але він був українцем…
Узагалі, з цим посвідченням відбувалися якісь дуже цікаві речі. Згадаймо: в Ізраїлі у другій половині 1980-х Дем’янюка судили на підставі документів, люб’язно наданих КДБ (дипломатичні відносини між Совєтським Союзом та Ізраїлем відсутні, на початку 1980-х справа ледь не дійшла до висадки совєтських військ у Лівані для підтримки палестинців, а співпраця на рівні спецслужб триває і дає результати) і на підставі цих документів і заяв свідків винесли смертний вирок.
Але от проблема: з’ясувалося, що в документах ідеться зовсім про іншу людину – Івана Марченка, а «свідки» оповідали не про те, що бачили, а про те, що їм (або залаштунковим ляльководам) хотілося бачити. А у США тоді ж фігурувало й посвідчення Івана Дем’янюка, який проходив вишкіл охоронця концтаборів у підрозділі «Травники». Чого його не використали – невідомо. Як і коли автентичний аусвайс Дем’янюка потрапив до Ізраїлю і чому ним не скористався ізраїльський суд? Чому ці питання не цікавлять абсолютну більшість українських ЗМІ?
І ще два сюжети, пов’язані з цим посвідченням. На думку експертизи ФБР, проведеної 1985 року, посвідчення це схоже на сфабриковане КДБ задля того, щоб очорнити іммігрантів, що втекли до США від комуністичних режимів. Потім усі перевірки у США, Ізраїлі та Німеччині щоразу призводили до того, що посвідчення визнавалося автентичним. Остання перевірка на справжність проводилася в березні 2009 року німецькими експертами-криміналістами. Фахівці порівняли посвідчення Дем’янюка з трьома аналогічними, наданими для дослідження владою США. За словами експерта баварського управління кримінальної поліції Антона Дальмайера, на всіх чотирьох посвідченнях є певні особливості, які повністю збігаються. Деякі сумніви, втім, викликала фотографія Дем’янюка на аусвайсі.
Фото проштамповане двома круглими печатками, лінії яких дещо зміщені. За словами Дальмайера, фото, ймовірно, було здерте, а потім приклеєне заново. Німецький експерт, однак, підкреслив, що відсутні будь-які ознаки підміни фото. І другий сюжет: виявляється (це встановив Верховний суд Ізраїлю), були два односельці Дем’янюки, обидва Івани зі схожими (до певного етапу) біографіями. Обидва вони служили у Червоній армії, обидва зникли безвісти (себто потрапили у полон), один повернувся зрештою до села, другий залишився на Заході. Того, що повернувся, за якийсь час почав «пресувати» КДБ – та так успішно, що чоловік наклав на себе руки. Отож запитання: а якого Івана насправді це було посвідчення, як воно опинилося в Москві і навіщо переклеювали фото?
Відтак ще одна, пов’язана із сюжетом з посвідченням, проблема. Співпраця з КДБ, яку запровадив Симон Візенталь для пошуків нацистських злочинців по всьому світу, – це не найліпша сторінка в діяльності відповідних ізраїльських структур. Можна сказати й різкіше: це відверта колаборація. Адже ҐПУ-НКВД-МҐБ-КДБ – це спецслужба, яка посідає впевнене друге місце після Ґестапо-СД-СС за числом знищених у ХХ столітті євреїв. А були роки – аж до 1941-го – коли совєтські чекісти впевнено випереджали своїх німец3ьких колег. У мене немає сумнівів у щирому намаганні Симона Візенталя та його команди знайти та поставити перед судом якнайбільше нацистів, винних у масовому знищенні євреїв, – але чому вони не прагнули зробити того самого і стосовно більшовиків? Адже, скажімо, навіть серед знищених НКВД в’язнів львівських тюрем перед втечею «червоних» із міста наприкінці червня 1941 року, до 10% становили заарештовані за сіоністські переконання юдеї… Чи ті, хто був знищений чекістами, – то люди «другого ґатунку»?
Схоже запитання й до німецьких «шукачів правди про злочини Другої світової». Ще живі (хоча їм також у районі 90 років) учасники і свідки тяжких злочинів Червоної армії у 1944-45 роках проти цивільного населення, передусім жінок та дітей, на окупованій нею німецькій території. Тоді «зникло» понад два мільйони цивільних німців; частина з них загинула від зимового холоду й інфекційних хвороб, частина – від цілком випадкових куль та бомб, але щонайменше сотні й сотні тисяч були жорстоко й цілеспрямовано вбиті совєтськими вояками. Такими ж за своїм тоталітарним світоглядом як і їхні однополчани, котрі, потрапивши у німецький полон ішли добровольцями у табір вишколу наглядачів «Травники».
Свідчень цих звірств вистачає – від класичних творів Олександра Солженицина та Лева Копєлєва до недавно написаних спогадів художника і поета Леоніда Рабичева, тоді – молоденького лейтенанта-зв’язківця. А крім убивць, були ще й ґвалтівники. Лише у Берліні і лише у травні 1945 року були зґвалтовані близько 200 тисяч жінок і дівчат, серед них – дивом уцілілі єврейки, ув’язнені в пересильному таборі у Веддінґу; есесівці їх не чіпали, попри наказ усіх розстріляти, але ж прийшли «солдати-визволителі»… Але ані Німеччину, ані, до речі, Ізраїль ці речі, схоже, не цікавлять і ніколи не цікавили. Отакою є крайня вибірковість німецької Феміди.