Як і в Петрограді, тут у першій декаді березня 1917 року виникли Ради робітничих і солдатських депутатів. Вихор революційних подій підхопив й українську інтелігенцію. Українські групи мали кількох представників у Київській раді об’єднаних громадських організацій, а також у міській раді робітничих депутатів. Але чи можна було цим обмежитись? – постало питання. Чи слід було українцям іти у фарватері всеросійської революційної демократії, а чи реалізовувати самостійну політичну лінію?
Клуб заслужених діячів
Щоби дати на ці питання відповіді, 16 березня (за новим стилем) у клубі «Родина» Товариства українських поступовців (ТУП), яке де-факто відновило свою діяльність ще за рік перед тим, зібралося понад сто представників київських і деяких провінційних українських організацій. На цих зборах народилася ідея заснувати Центральну Раду, яка б стала найвищим органом українського національного руху.
Принципи її творення, завдання і програмні гасла викликали гостру полеміку, яка тривала кілька днів. Старше покоління українських діячів – Сергій Єфремов, Дмитро Дорошенко, Андрій Ніковський, Людмила Старицька-Черняхівська – вважало, що саме ТУП, до якого воно належало, має стати центром єднання українських сил. На противагу їм молодше покоління на чолі з Дмитром Антоновичем, сповідуючи соціал-демократичні погляди, наполягало на створенні принципово нового центру, де були б представлені всі українські політичні та громадські організації. За цим принципом 20 березня і відбулися вибори керівного ядра Ради. Головою заочно обрали Михайла Грушевського, який на той час ще не повернувся до Києва із заслання; його тимчасово заступав Володимир Науменко. Товаришами голови (заступниками) стали: Федір Крижанівський – представник кооперативних організацій Київщини, Дмитро Дорошенко – від ТУП і Дмитро Антонович – від українських соціал-демократів.
Як бачимо, на початку Центральна Рада формувалася як такий собі клуб заслужених діячів українського руху, за якими, втім, стояли певні реальні сили – не стільки політичні партії, слабкі ще у перші місяці після виходу з підпілля, стільки кооператори, земства, різного ґатунку громадські організації. Практично відразу ж до роботи Ради долучилися робітничі та студентські активісти, культурники; але у перші дні вона відігравала роль лише київської міської національної організації.
Передпарламент
22 березня Рада видала свою першу відозву «До українського народу», де закликала народ активно домагатися від Тимчасового уряду «всіх прав, які тобі природно належать», обмеживши їх, проте, публічним використанням української мови у державних, судових та освітніх установах. Не йшлося у відозві і про місце та роль Центральної Ради в реалізації цих домагань. Ще діяла інерція минулих часів, а настала принципово нова доба.
Щоб рушити у нові часи, українському рухові потрібен був лідер із концептуальним баченням ситуації. 27 березня професор-історик та громадський діяч Михайло Грушевський, який повернувся до Києва із політичного заслання, відразу ж дав чітке спрямування діям Центральної Ради і всього українського руху: домагатися національно-територіальної автономії України у складі Російської федеративної республіки, яка, у свою чергу, мала ввійти до складу майбутньої вільної Європейської федерації народів. Сама ж Рада мусила стати – на час до скликання Всеукраїнських установчих зборів – передпарламентом автономної української республіки, забезпечивши таке скликання.
Аби «підперти» ці домагання, Грушевський поставив завдання перетворити політичні партії на масові організації, залучення до політичного життя широких верств населення. Події розвивалися досить швидко: вже на початку квітня 1917 року на вулиці Києва вперше вийшла стотисячна колона під жовто-блакитними прапорами і з вимогами автономії України. Віче, яке завершило маніфестацію, підтримало підготовлені Центральною Радою резолюції, насамперед про автономію України. В акції, поміж інших, узяли участь 30 тисяч вояків Київського гарнізону. Інше громадське віче, що пройшло в Києві 10 квітня, вирішило «домагатися організації української національної армії з усіма родами зброї, а першим кроком до цього – виділення на фронті всіх українців в окремі національні частини з українським старшинством; а в запіллі – формування чисто українських полків».
Розбурхані революцією маси повинні були отримати чіткі політичні завдання та гасла – і Грушевський наприкінці березня – у першій половині квітня 1917 року виступив із низкою публікацій, починаючи з програмної статті «Велика хвиля», де, полемізуючи з поміркованим крилом українського руху, своїми ж колегами з ТУП, заявив, що «нічого більш помилкового не може бути тепер, як витягувати старі українські петиції і подавати їх наново правительству як наші домагання в данім моменті», а відтак зажадав негайно перейти від культурно-освітніх вимог до політичних та соціальних. І що цікаво: одночасно з цим, у тому ж квітні 1917 року Грушевський почав організаційну підготовку до створення Української академії наук.
Під прапором федералізму
Ухвалення політичної програми Центральної Ради і перетворення її з громадської організації на вищий представницький орган усього українства повинен був, за задумом Грушевського, здійснити Всеукраїнський національний конгрес. Про його скликання Рада оголосила наприкінці березня. Підготовка до конгресу та статті Грушевського активізували українські політичні сили, які почали проводити свої партійні зібрання з метою визначитися у принципово новій ситуації. У першій половині квітня на своєму з’їзді ТУП не лише підтримало гасло автономії України, а й змінило свою назву на Союз автономістів-федералістів; українські есери провели установчий з'їзд Української партії соціалістів-революціонерів (УПСР); соціал-демократи зібрали чергову конференцію Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП). Відновила діяльність Українська радикально-демократична партія (УРДП), і тими самими днями в Києві зібралися на з’їзд представники села, які створили Українську селянську спілку.
Усі провідні українські політичні сили буквально за півмісяця змогли стати на єдину платформу, що поєднувала вимогу української національно-територіальної автономії зі спрямуванням на встановлення демократичного соціалізму. Консервативна політична течія в українському русі на той час була представлена поодинокими діячами, котрі, втім, теж погоджувалися з ідеєю автономії. Такі ж політики, як Микола Міхновський, котрі йшли ще далі у своїх політичних вимогах, вимагаючи повної державної незалежності України, були у ті місяці поодинокими і не надто впливовими постатями.
Непровінція імперії
Усі події, пов’язані з масовими акціями українських політичних сил, підготовкою і проведенням Всеукраїнського національного конгресу, надавали останньому (а відтак – і Центральній Раді) в очах суспільства великої ваги. А для загальноросійських політичних кіл і значної частини росіян-городян, які мешкали в українських губерніях, все це стало справжнім шоком – вони з величезним подивом відкрили незнану досі ними Україну – не заповідник фольклору, не мальовничу провінцію великої імперії, а енергійну національну спільноту, здатну до самоорганізації і висунення самостійних політичних вимог. Не випадково з’явилася міфологема про «німецьку інтригу», про «міф Петлюри», про «змову масонів» тощо. У наші часи дійшло навіть до того, що появу на політичній арені українських національних сил пов’язують із… більшовиками.
Біля витоків автономії
Насправді ж і потужні вияви народної ініціативи, і рух «знизу» на підтримку української справи, і швидке поширення ідеї, ба, навіть програми досягнення автономії України не були випадковими. Це все були результати десятиліть копіткої праці культурників та громадських діячах обох частин розділеної між двома імперіями України. Праці нерідко непомітної, але цілком реальної. Що ж стосується безпосередньо програми автономізації Наддніпрянщини, то вона була детально розроблена Михайлом Грушевським та рядом провідників новопосталої Центральної Ради ще у 1906-1907 роках, коли українське представництво у першій і другій Державних думах Російської імперії готувало відповідні проекти законів і внесення їх на розгляд депутатів (на заваді реалізації цих планів став державний переворот 3 червня 1907 року, ініційований прем’єром Пєтром Столипіним), і в пізніші роки, коли трибуною національного руху і майданчиком громадських дискусій стала українська щоденна газета «Рада».
Погляньмо на коло авторів і співробітників цієї газети: Михайло Грушевський, Сергій Єфремов, В’ячеслав Липинський, Дмитро Дорошенко, Микола Вороний, Іван Франко, Олександр Олесь, Володимир Винниченко, Михайло Коцюбинський, Олена Пчілка, Осип Маковей, Дніпрова Чайка, Панас Мирний, Архип Тесленко, Степан Васильченко… Імена доволі знакові в історії України рубежа століть. Секретарем редакції був Симон Петлюра, а коректором – молодий тоді поет, художник та музика Павло Тичина. У своїй програмній статті команда газети зазначала, що буде «старатися освітлювати і питання дня, і загальніші, більш принципіальні, питання українства з погляду різних поступових партій». А видавалася вона переважно коштом землевласника і мецената Євгена Чикаленка, письменника та землевласника Володимира Леонтовича і підприємця-цукровара та вченого Василя Симиренка. Газета «Рада» сприяла формуванню національної свідомості своїх читачів та уясненню ними програмних цілей українського руху. За свідченням Павла Скоропадського, у ті часи – генерала царської армії, у 1906-1914 роках різночинна за своїм походженням інтелігенція підросійської України: канцеляристи, земські діячі, телеграфісти, священики, викладачі народних шкіл – у своїх родинах розмовляли українською, співали у хорах «Просвіти», захоплювалися Шевченком та передплачували «Раду».
Сп'янілі свободою
Отож, навесні 1917 року шлях до автономії України (за прообраз бралася Козацька держава Богдана Хмельницького, права якої були незаконно порушені московською владою і мали бути відновлені) був зрозумілий як активістам українських політичних і громадських організацій, так і достатньо широкій освіченій громаді.
Саме тому Грушевський зумів так швидко окреслити практичні завдання; тому, зорієнтувавшись у новій ситуації, переосмислили свої цілі діячі ТУП; тому Центральна Рада мала велике число прихильників серед провінційної інтелігенції – адже йшлося про обговорені ще перед світовою війною речі.
Втім, у наявності цих «домашніх заготовок» була не тільки сила, а й слабкість українського руху. Що робити, якщо демократична за своїм характером російська центральна влада відмовиться задовольнити національні і соціальні вимоги українців? Чи є автономія оптимальною формою організації державного життя України? Як протидіяти ненависникам українства та деструктивно-радикальним політичним силам? Як досягнути за умов світової війни об’єднання українських земель? На ці та інші питання відповідь довелося шукати вже в процесі подальшого розвитку революції, до чого більшість її лідерів (та й активних учасників) виявилася не готовою. Але це все буде потім, а березень, квітень і травень 1917 року – це місяці загального сп’яніння свободою та злету вивільнених українських сил.
Відтак, коли в Києві 19 квітня 1917 року урочисто відкрився Всеукраїнський національний конгрес, в якому приймали участь 900 делегатів від усіх українських громад колишньої імперії, від різних політичних, кооперативних, військових, освітніх та інших організацій, навіть противники українського руху були змушені визнавати його силу. Тож відбулася своєрідна легітимізація Центральної Ради шляхом обрання до неї 150 представників від різноманітних українських організацій, перезатвердження Михайла Грушевського її головою і початок перетворення Ради на передпарламент України.
Революційна хвиля
Українська революція охопила всю колишню Російську імперію і навіть такі віддалені землі, як північну Маньчжурію, де проживали десятки тисяч українців. У низах російської армії набули популярності і реальної сили Ради солдатських депутатів, але паралельно з їхнім утворенням у частинах, де служили українці, виникли українські Військові Ради (у тилу – військові клуби, громади, комітети), які за своєю політичною лінією нерідко розходилися з Радами, очолюваних есерами та більшовиками.
Перша суто українська маніфестація в Петрограді відбулася на початку квітня 1917 року. Під жовто-блакитними прапорами на вулицю вийшли понад 20 тисяч вояків столичного гарнізону. Очолювали колону кубанські козаки-чорноморці, котрі несли січовий прапор та бунчуки. Віча і маніфестації за участю вояків, представників місцевих українських організацій та усіх, хто відчув себе українцями, пройшли також в окупованій у той час російською армією частині Галичини і Буковини, у Харкові, Катеринославі, Сімферополі, Одесі, не кажучи вже про міста Центральної України. Очі всіх учасників цих акцій із надією дивилися на золотоголовий Київ, на Центральну Раду, яка, на жаль, виявилася не до кінця готовою виправдати великі очікування широких українських мас.