Стрит-арт: спочатку була вулиця

Культура
24 Лютого 2012, 17:52

Навіть пересічному глядачеві чіткою видається межа між амбіціями райтера засіяти простір своїми тегами-підписами чи просто вандалізовано нашкрябати нецензурний напис, чи все ж спробувати зобразити на стіні оригінальну історію. Кілька років тому стрит-арт розірвав умовні кордони, що розмежовували вулицю і галерейний простір. Британський митець Бенксі потужним локомотивом затягнув моду на стрит-арт до провідних аукціонів мистецтва, постійно встановлюючи рекорди продажів. На сьогодні відомі стрит-художники виробили навіть свій «музейний» формат, створюючи роботи на полотнах під рамкою спеціально для колекціонерів і галерей.

За обставин, коли чи не кожна репрезентативна виставка у стінах «Мистецького Арсеналу» не може обійтися без представника стрит-арту (частіше за все, це одесит apl315), а фільм Бенксі «Вихід через сувенірну лавку» дивилися, мабуть, всі, хто цікавиться сучасним мистецтвом, не дивним є бажання створити власну мапу українського стрит-арту. Принаймні контурну.

У стилі міні

Днями у дніпропетровському арт-центрі «Квартира» відкрилася Street Аrt Еxhibition, яка не є самостійним проектом, а радше важливим бонусом до вечірки електронного музичного руху AbstractBeats. Ініціатором вечірки і супровідної виставки є Василь Лазебник, також відомий як DJ Amistad та Євген Гончаров. Куратором і відповідальним за мистецьку складову запросили дніпропетровського художника Микиту Шаленного, який нещодавно отримав Приз громадськості в рамках премії Pinchuk Art Centre.

Для виставки організатори відібрали роботи 20 стрит-художників з усієї України, репрезентуючи концептуальне різноманіття художніх стратегій райтерів.

Перша проблема, яку слід вирішувати перед підготовкою такої виставки, це: як представляти в арт-центрі роботи художників, котрі переважно не працюють із полотнами, а «бомблять» міський простір? Рішення було цілком логічним – кольорові фотографії раніше створених робіт були роздруковані на папері. Тож роботи, що насправді мали, приміром, 7 метрів завдовжки, перетворюються на мініатюрні дво-триметрові репродукції. Така «мінімалізація» перетворює виставку на своєрідний ескіз майбутньої потужнішої презентації робіт, певним чином нагадуючи хрестоматійну «Коробку у валізі» Марселя Дюшана – ретроспективну виставку творів зменшених до таких розмірів, щоб вони вміщалися в одну валізу.

Галопом по регіонах

Попри те, що це перший кураторський проект Микити Шаленного, та йому вдалося знайти оригінальний підхід. Роботи художників не розвішані лінійно на стінах за принципом «одна за одною», а розклеєні по арт-центру, захоплюючи простір і перетворюючи будівлю на тотальну виставку.

Шаленному вдалося створити ілюзію стрімкого руху вперед, що запрошує відвідувача до прогулянки виставкою. Від входу, де представлена робота Романа Мініна «Чайка-нескучайка», далі сходами вгору, не збавляючи обертів, посилюючи ілюзію руху роботою «Заєць» RAG’а, що показує нашу повсякденну гонитву за жаданою морквою перед власним носом. Виставка призупиняє рух і розставляє логічні акценти – новітню іконографію напрочуд талановитого С. Радкевича та провокативну роботу «Ковріарх» 665 Crew. Виставка трансформує простір арт-центру за рахунок неочікуваних перегукувань – це, приміром, гостросоціальні роботи Міхалича, що цілком органічно виглядають побіля бару, або трешеві роботи Євгена Самборського із зображенням мертвих тварин, що змінюють сприйняття, і розгублений глядач змушений переступати через, здавалося б, одновимірний малюнок, що на підлозі. І роботи Самборського стають логічним завершенням виставки, вказуючи на ідею кінця культури та розкладання сучасності.

Прикметно, що організатори не обмежилися добіркою «готових», уже раніше реалізованих робіт. Була спроба відтворити атмосферу безпосередньо «живої сесії», і художники намагалися створити нові роботи безпосередньо на ватманах у стінах «Квартири». Так само були і «живі» малюнки на папері, серед яких на особливу увагу заслуговують роботи Сергія Сєрка і Маріанни Таріш із Херсона та тернополянина TEZ.

Як каже Микита Шаленний, «за виставкою можна простежити регіональне розмежування художників. Приміром, Харків і Донецьк в основному переймаються гострими соціальними проблемами. Натомість Львів, Тернопіль, Луцьк перейняті внутрішнім пошуком, рефлексією. Південь демонструє тяжіння до казки, повернення до етномотивів».

«Шість днів» і один неліричний відступ

За ідеальних обставин проект StreetАrtЕxhibitionматиме продовження у травні. Для свого кураторського стрит-арт проекту «Шість днів, шість ночей» Микола Шаленний запросить шість стрит-художників, які протягом тижня намалюють у найбільш упізнаваних локаціях Дніпропетровська свої історії про створення нового світу.

Зазвичай на цьому огляди виставок завершуються. Робиться витончений словесний пірует та й край історії. Але у випадку зі Street Аrt Еxhibition історія відкриття і сам процес «відкривання» виставки місцевою публікою не менш важливий. Наступний фрагмент міг би бути написаний цілком у стилістиці гонзо-журналістики Гантера Томпсона, карколомно передаючи на письмі наркотичні й алкогольні виверти думки. Тому…

Зустрічі з невідомим

Для широкого загалу виставка відкрилася вночі 18 лютого. Точніше кажучи, вона була візуальним супроводом до вечірки електронної музики. Організатори розкрутили проект так, що в якийсь момент довелося зачиняти двері на вхід, через те, що внутрішні балки арт-центру могли не витримати. У цей час всередині перебувало близько 300 відвідувачів. І платили вони за вхід таку суму, як зазвичай коштує вхід до клубу, а не до музею. Після цього стає зрозуміло, чому пан Шаленний дотепно назвав це «найдивнішим відкриттям виставки, яке будь-коли відбувалося. Надалі виставка буде безкоштовною. Тут же люди за неї платять. Зазвичай на вернісажах відвідувачів приваблює безкоштовний алкоголь. Тут же люди за нього теж платять». Клубна аудиторія хотіла отримати максимум задоволення від усього – гроші ж заплачені. Як результат – протягом «вечірнього вернісажу» близько 20–30% робіт були пошкоджені – обклеєні стикерами, обмальовані маркерами чи просто пошматовані в п’яному угарі. На запитання та докори організаторів веселі поціновувачі мистецтва могли лише пробелькотіти, мовляв, «це ж стрит-арт, тут усе можна». Кілька робіт вкрали, одну «живу» акварель навіть витягли з-під скла. А про обмальовані стіни, вирвані дверні ручки та один розбитий писок, заклеєний скотчем, годі й говорити.

Сила мистецтва?

В цьому випадку відкриття виставки спрацювало як хепенінг, що спровокував аудиторію на неадекватні дії чи радше на незапланований соціальний експеримент. Експеримент на дослідження зрілості й адекватності аудиторії, чи здатна вона сприймати мистецтво у такій формі, як візуальний супровід до музичних рухів. Експеримент на презентацію робіт стрит-арту в галерейному просторі, який, вочевидь, виявився неготовим до такої «ночі в музеї». Експеримент на ламання стереотипів сприйняття стрит-арту нашим глядачем, для якого наразі непробивною залишається диференціація вуличного від галерейного, парканного від мистецького.

Відкриття StreetАrtЕxhibitionбуло чи не важливішим за музичну вечірку, або саму виставку. Воно спрацювало так само, як і нещодавнє закриття виставки «Українське тіло»: кола, створені на місцевому болоті, важливіші за сам камінь, який в них упав…

А наступного ранку було прибирання, поспішний ремонт робіт і підготовка до офіційного відкриття для журналістів, галеристів і критиків. Яке відбулося, на диво, спокійно. І тихо.