Звісно, все воно майстерно перемішано у сатиричному коктейлі, де найбільш дісталося авторовому поколінню, чиї столичні представники «сиділи в Інтернеті, жерли чіпси під порно, висіли у соціальних мережах і знімали дівчат», «збирали новини про апокаліпсис, а потім пили пиво у нічних клубах», «були цитатами і складалися із лапок умовностей».
Відбувши майже всі спокусливі ініціації свого літературного статусу – від звання «письменника-вундеркінда», який написав свій перший твір ще в школі, до «молодого просунутого автора», чиє ім’я не зникало зі шпальт преси – Любко Дереш якось непомітно зник було з овиду громадської думки-українки. Подейкували, що він подався бедуїном до Непалу, став ченцем у буддійському монастирі, одружився і мешкає в Єгипті. Від часу виходу його останнього роману минуло п’ять років, і ось перед нами нова книжка, видана накладом у 15 тисяч примірників харківським «Клубом Сімейного Дозвілля».
За сюжетом роману«Голова Якова», одному з двох братів, які приїхали підкорювати Київ, а саме – молодому львівському композитору Якову Гораху-Євлампію – загадковими «великими темними отцями» замовлено симфонію до відкриття Євро-2012. Насправді ж це має бути пролог до апокаліпсиса, створенню якого спустошений мистець, виснажений містичними візіями, психо-практиками і просто спраглими жінками, противиться усіма фібрами своєї артистичної душі. Крім того, що має він ніби як дві голови – «об’єктивну» і «суб’єктивну», тобто сповідує соліпсизм, за яким бачить або не бачить те, чого не хоче – ще й «музика, з якою він жив статевим життям з юних літ, висушила його», і світ він тепер сприймає виключно в мистецьких категоріях. Так, «чоловік-саксофоніст – стурбований онаніст», а смичкові інструменти, на яких грають жінки, – «розсадник нав’язливих тремоландо і лесбійства», тож за цією творчою концепцією «у скрипці вібрує струна, у кларнеті – тростина, у жінці – фалос».
Слід зазначити, що якраз жінок у романі не бракує, вони ніжними музами оточують нашого героя, не даючи йому ані працювати, ані вмерти від переситу, оскільки закоханий він у привид своєї колишньої нареченої Ірени. Натомість Майя, Йоланта, Яна – ось ті юні валькірії, які гуртом супроводжують Якова протягом оповіді, яка точиться то в київських кав’ярнях, то в коморі звукорежисера, де працює герой, а то в батьківській хаті, коли він, нарешті, зважується прийняти виклик темних сил і розпочати працю із створення пекельної симфонії.
До речі, роман «Голова Якова» структурований саме як музичний твір, і кожна з його глав-«епісодій» темперована підзаголовками на кшталт «adagio», «allegro», «presto», які задають ритм оповіді, що зайвий раз мусить нагадувати про невідступність основної мети героя – створення акомпанементу до кінця світу. Який, між іншим, спроектовано в одній із авторських фантазій досить реалістично, являючи собою футбольний матч на стадіоні «Донбас-арена» між богами всіх релігій – від Перуна до Кецалькоатля – під пильним оком Рината Ахметова і Чарльза Дарвіна на трибуні, в оточенні фанатів, які виконують танець святого Вітта за повного сонячного затемнення.
Утім, з фіналу роману ми не дізнаємося, чи став запорукою всесвітньої змови твір геніального композитора. У строкатому крещендо подій, які трапилися по тому з усіма героями і персонажами цієї «алхімічної комедії», і про які в епілозі розказано суто конспективно, важко розгледіти тріумф сил добра, яке, вчинивши зло, все ж таки, зберегло світову гармонію. Принаймні будемо на це сподіватися.