Уява малює село, затоплене водою. Хати, сараї, колодязі… Немає хіба що людей на вулицях та худоби на пасовиськах. Замість них – велетенські соми та щуки плавають поміж хатами, зазираючи у вікна…
Насправді – ніяких хат чи інших споруд. Усе руйнувалося перед затопленням. Але елементарна цікавість – що там зараз під водою – стає для нас рушійною силою. Тому ми споряджаємо експедицію й вирушаємо до Ржищева (Київська область), навпроти якого колись було село Гусинці, а зараз над водою від нього залишилася лише церква
У Ржищеві на нас уже чекали. Катер просідає від покладеної в нього амуніції: балонів із киснем, свинцевих грузів та іншого підводного обладнання. До нас приєднується Валентина Михайличенко, колишня мешканка села Гусинці. Сьогодні вона буде гідом: хоча й минуло майже сорок років, як Валентина виїхала із села, але вона ще добре пам’ятає, де і що колись було.
Але спочатку ми прямуємо рукотворним морем до її батька – Миколи Кубрака, який єдиний з усього села не виїхав на чужину, а залишився у своїй хаті в Гусинцях – її було збудовано на підвищені й не затопило.
Останній із гусинських могікан
Човен важко продирається через круту дніпровську хвилю. Уже другий день дме сильний вітер, який скаламутив воду й нагнав низькі дощові хмари.
– Головне, щоб ми застали діда у формі, – хвилюється Микола Спичак, колишній мер Ржищева, який зараз займається зеленим туризмом. – Микола Панасович – дід кріпкий. Ще й зараз на турніку може кілька разів підтягнутися, але дуже вже компанійський. А до нього часто гості приїжджають – то не може від чарки відмовитися…
У колективних переживаннях за кондицію діда Миколи проходить решта дороги.
– Отак на човнах і ми влітку їздили у Ржищів, – згадує Валентина Миколаївна. – Тільки тоді це були довгі дерев’яні з мотором. На базар, до школи… У Гусинцях була восьмирічка, то я закінчувала школу вже у Ржищеві. А у 20 років перебралася туди назовсім – Канівське море поглинуло рідне село.
Села виселяли в примусовому порядку і з особливим цинізмом. Виплачували половину грошової компенсації, щоб люди десь знаходили собі нове житло. А другу половину – тільки тоді, коли власноруч руйнували свою хату, в якій жили батьки, діди й прадіди, спилювали посаджені ними дерева…
У Гусинцях перед затопленням було приблизно 350 дворів, проживало більше тисячі мешканців. У селі колгоспу не було, замість нього – артіль. Вирощували лозу, а потім плели з неї кошики, верейки, стільці, столики, крісла, навіть дитячі колиски.
– Навесні, – знову поринає у спогади Валентина Миколаївна, – збирали конвалії, складали у великі «київські» кошики, переправлялися на човнах у Ржищів, а звідти на пароплаві – до Києва, на базар – продавати квіти. Тому й кошики називалися «київськими».
Дід Микола зустрічає човен на березі. Тільняшка, блакитна сорочка, поверх неї – камуфльований військовий бушлат, на голові – біла морська фуражка з написом «captan» (правильно по-англійськи «captain»). Він «у формі» і в доброму гуморі. Було помітно, що до уваги дід звик, як і звик грати роль екзотичного самотнього дивака. Правила гри ми приймаємо.
Ого! Рукостискання у нього справді міцне. Було б непогано мати таке у 78-річному віці.
– Ну я вже не підтягуюся – бо турніка розібрали, – скромничає Микола Панасович. – Але сила ще є! Можу й молодичку того… – змовницькі підморгує дід Микола і запрошує на подвір’я.
Довгий, грубо збитий дощаний стіл, вкритий яскравою китайською клейончастою скатертиною, «класично» стоїть під старим деревом посеред двору. На нього розставляють привезені з «великої землі» наїдки: рибну юшку, варену картоплю, смажену й копчену рибу та зелень. І поки Валерій (водій човна) розливає юшку в тарілки, батько з дочкою проводять нам екскурсію.
– Хату цю збудовано ще у 1895 році. Після війни поміняли солом’яну стріху на шиферний дах, – пояснює Валентина Миколаївна.
Хату зроблено з дерева, поштукатурено глиною із соломою і побілено. До неї добудовано невелику дерев’яну веранду. З веранди потрапляєш у сіни. Там – драбина на горище, двері до комори й широкі, але низькі двері до кімнати.
– Низько їх зроблено, щоб тепло не виходило, а широкі – щоб корова могла пройти. Коли корова тільки-но отелилася взимку, її забирали разом із телям до хати.
Кімната виявилася несподівано великою – не менше двадцяти метрів. Мабуть, будували люди заможні. Усередині – приємна прохолода. Стіни помазано й побілено, під стелею – сволоки й дошки, теж побілені крейдою. Є ще одна, менша, кімната – зараз спальня діда.
На стінах у вітальні – фотографії, вишиті рушники й образи. А ще – фото затопленої сільської церкви. На столі – якісь документи, креми й фотоальбом. Довідка з архіву, що у 1967-70 роках у Кубрака Миколи Панасовича була земельна ділянка площею 0,15 га (15 соток).
– Хата, до речі, зараз не наша – перехоплює мій погляд Валентина Миколаївна. – За документами її тут навіть немає – адже ми першу половину компенсації забрали, а значить, більше не живемо… Та й села такого вже нема…
Навколишні прибережні землі інтенсивно освоюються новими власниками, які будують дачні будинки і серйозні особняки, намивають пляжі й одразу огороджують їх високими парканами.
А 78-річний дід не може отримати документи на власну хату…
Тим часом стіл уже готовий. Юшка зникає – тільки за вухами лящить. А потім картопелька зі смаженою цибулею і салом, копчена риба…
На лавці поруч зі столом сидить мордатий котяра. Він спокійно й наполегливо сіпає мене за штани кігтистою лапою, вимагаючи риби. Отримавши сазанячу голову, неквапливо їсть її під столом.
Обід досягає кульмінації – дід Кубрак виносить дволітрову пляшку жовтуватої рідини з яскравою етикеткою «Кубраківська. Горілка особлива 60o». На етикетці – Микола Панасович у формі лісничого.
Всі нахвалюють домашню горілку, а дід Микола міняє капітанську фуражку на зелений кашкет лісничого і стає схожим на себе з етикетки.
– Я й досі працюю в лісництві. 50 років на одному місці – це вам не просто так, – хвалиться дід.
Тим часом нас цікавить, де і що розташовувалося в селі до затоплення – щоб занурення не виявилося безрезультатним. За обідом з’ясовується, що десь неподалік було кладовище. Бо коли років з десять тому втонув якийсь мільйонер, то його шукали багато водолазів і бачили під водою хрести й домовини.
Ми намагаємося витрясти з діда Миколи потрібну інформацію.
– Да, було кладбище. Десь за Зміїним островом. А знаєш, чому його Зміїним називають? Бо туди на човнах із чужими дівчатами, зміюками, приїжджають, – раптово міняє тему дід Микола.
Було видно, що він дещо втомлений нашим візитом. Прощаємося, дід Микола стоїть по стійці струнко біля своєї веранди, над якою висить австралійський прапор.
– Австралійці приїжджали й подарували!
Австралійський прапор над хатою затопленого села виглядає абсурдно. Але ж українська влада діда Миколу не визнає!
Церква на острові
До церкви від кубракового обійстя – не більше кілометра. Ми підпливаємо до неї й причалюємо до нової кладки-причалу.
– Цю кладку зробив отець Варлаам, священик із Києва, – пояснює Микола Спичак. – Він зараз опікується церквою і на Великдень тут проводив службу.
Поки Андрій та Сашко готують спорядження до занурення, ми оглядаємо церкву. Збудовано її майже 200 років тому – у 1812 році. Із червоної цегли, у стилі українського бароко. Поруч із церквою – дзвіниця, але без даху. Під час війни у неї влучив снаряд, а у повоєнні часи грошей на ремонт культової споруди ніхто, зрозуміло, не виділяв. І церква, і дзвіниця розташовані на маленькому острівці, який лише на півметра-метр піднімається над водою. Одна із стін церкви практично стоїть у дніпровській воді.
Майстерність будівельників дев’ятнадцятого століття викликає подив і захоплення. Щоб стільки років пробути у воді й не зруйнуватися!
Однак від людських рук наші прадіди-зодчі церкву не вберегли. Її дерев’яні частини розібрали на дрова. Замість образів і розписів (кажуть, фрески, які тут відідрали, забрали на кордоні у контрабандистів) – написи типу «Лубны. ДМБ-75. Кадиров, Дробатенко, Слизкий». Частота використання абревіатури «ДМБ» на стінах храму зашкалює. Це пояснюється розташованим неподалік військовим полігоном.
А ще, виявляється, якась Світлана у 1996-му так любила Аліка, що видерлася на чотириметрову висоту й зафіксувала це на церковній стіні. Її спритності можна позаздрити. Невже вона притягла сюди з суші драбину?
Хлопці вже в повній амуніції, перевіряють знімальне обладнання й тихо занурюються у воду. Ми з нетерпінням чекаємо на них на клаптику суші. Що ж там на дні? Чи залишилося хоча б щось від гомінливого колись села Гусинці, яке зникло під чотириметровим шаром рукотворного Канівського моря влітку 1971 року?
Замість відповіді – тільки бульбашки на воді від наших аквалангістів.
– Ось там от, – показує рукою Валентина Миколаївна на маленький острівець очерету за метрів п’ятдесят від нас, – стояла наша школа. А лівіше був клуб, а он там – спортивний майданчик. Весело ми жили. І в футбол грали, і у волейбол… Свята проводили разом – усі один одного знали… Якось навесні, коли Дніпро розлився, я (ще зовсім малою) сіла у ночви й попливла, немов у човні. Мені пощастило: сусіди побачили й урятували.
А от сусідам Валентини Миколаївни не пощастило. У 1971 році вони із затопленого села Гусинці переїхали до Іванківського району, збудували хату біля Чорнобиля. А через 15 років їх переселили й звідти – сталася Чорнобильська аварія.
– Ми з колишніми односельчанами час від часу припливаємо до на нашого села. Зупинишся над своєю хатою, позгадуєш… Старші уже ні – повідходили в інший світ; тепер черга мого покоління бувати на рідній землі.
– Нічого там не видно, – розчаровано говорить Андрій, який щойно виринув біля кладки. – Прозорість води – сантиметрів сорок, не більше. На дні – товстий шар мулу, який від наших рухів швидко підіймається у воді, роблячи її ще каламутнішою.
Навіть якби на дні стояла неушкоджена хата – ми її б не побачили, – такий вердикт спеціаліста. Не говорячи вже про якісь дрібні артефакти.
Усі розчаровані. Море не пускає до села.
– Бу-у-у-ль, пр-р-р – з’являється голова Сашка, а потім і він увесь.
– Нічого не бачив – тільки коріння латаття та ось це, – і він починає зривати зі свого гідрокостюма чотирисантиметрові чорного кольору колючки.
– Це водяний горіх, до речі, занесений до Червоної книги України. Його на дні повно.
Виявляється, водяний горіх, або по-народному – водяний реп’ях – було завезено сюди спеціально. Очікувалося, що він «переб’є» очерет, а значить, трохи очистить воду від заростей, які уповільнюють тік води і сприяють її цвітінню.
Та на практиці виявилося, що горіх чудово прижився, нікого не потіснивши в цій екосистемі, й наплодився до таких масштабів, що влітку купання на місцевих пляжах часто завершується тим, що люди ранять собі ноги об гострі «горіхи».
Наша експедиція завершується. І хоча ми не побачили очікуваного – не засмучуємося. Після розповідей наших попутників здається, що ми на власні очі побачили і хати з садками, і школу, і клуб.
Цей матеріал опубліковано на умовах партнерства з журналом "Мандри". Оригінал читайте на сайті журналу