За цих умов навіть «капітальний ремонт» тамтешньої системи влади нічого не міг змінити. Оскільки система, «заточена» лише на ефективне пограбування країни, нездатна почати себе реформувати, тому що це б означало втрату влади для її клептократичних еліт і перспективу відповідальності за свої дії для її очільників.
Протестний рух у Росії, що набирає обертів і в перспективі цілком може перерости у народний бунт, ставить перед росіянами закономірне запитання «чи можна не допустити Путіна до президентської влади?» І хоча тактично розгойдування путінського режиму виглядає цілком логічним і вмотивованим, але, на жаль, за цим усім не простежується пророблена стратегія демонтажу влади, котра своїми діями прирікає Росію на самознищення.
На початку 2012 року для росіян стає найактуальнішим питання, як захистити себе від третього пришестя Путіна й уникнути колапсу для своєї країни, яка ще одного путінського президентства просто не витримає. Адже після 70 років панування над Росією комуністичної мафії і 12 років путінізму Росія, в якій соціальні та політичні процеси переходять у фазу найвищого загострення, цілком може потрапити у полум’я громадянської війни.
Це саме те, чого, можливо, найбільше бояться не лише в Росії, а й на Заході, адже, попри все, ця країна хоч якось функціонує, а входження російського народу в пряму конфронтацію з путінським режимом може призвести до її розпаду і виникнення на величезних територіях Євразії вогнища руйнівної нестабільності.
Можна не сумніватися в тому, що Владімір Путін, як і свого часу його тезка Владімір Лєнін, задля утримання і збереження захопленої влади здатен спровокувати громадянську війну, руйнівні наслідки якої для російського народу буде дуже важко передбачити.
Нині ситуація в Росії складається так, що майже всі наявні лідери опозиції, котрі намагалися протистояти 12 років путінському режиму, виявилися не надто недієздатними, і лише шляхом політичної самоорганізації знизу росіянам може вдатися почати змінювати ситуацію на свою користь.
Вочевидь, Росія гостро потребує нового лідера. На перший погляд, кандидатура Алєксєя Навального є найбільш підходящою. Однак, як зазначив один із американських дослідників сучасної Росії, вона викликає певні побоювання. Тому що «ця людина втілює специфічно-російський архетип «сердитого молодої людини, людини дії».
Навальний – це турґєнєвський Базаров, стверджує цей експерт, ідеологія Навального примарна, а риторика нагадує про насильницькі «чистки».Але водночас справжній опозиціонер Росії вимушений активно діяти і зачищати авгієві стайні путінського режиму. Та й турґєнєвський Базаров не мав схильності ні до терору, ні до гнобленням простолюду, ні до аморальних вчинків.
Прем’єр-лідер ВВП, котрий пройшов хорошу школу тоталітаризму, перебуваючи в лавах КДБ, всі роки своєї узурпації влади дуже вміло використовував неспроможність лідерів опозиції не лише об’єднатися, а й навіть порозумітися між собою. Але тепер він надокучив уже всім. А зважаючи на той факт, що реальна соціальна база путінського режиму є надзвичайно вузькою, шанси не допустити його до влади, справді зростають.
Проте головною помилкою всієї російської опозиції (і лівої, і правої) є те, що вона вкотре стратегію підміняє практикою. Мета провести чесні вибори і скинути Путіна зрозуміла. Припустімо, провели чесні виборі, скинули путінський режим, а далі? Для чого скидати ВВП і проводити чесні вибори? Мета яка? У запалі ейфорії боротьби з режимом всі забули, для чого все це потрібно.
Не маючи на початку боротьби чітких планів і кінцевої цілі, можна провести революцію для того, щоби президентом Росії став комуніст Ґеннадій Зюґанов або Сєрґєй Міронов зі «Справедливой России», а олігархи зберегли владу і свої капітали.
Демократична опозиція забула про одне. Провести чесні вибори і скинути режим Путіна слід для того, щоб врешті-решт закінчити реформи, котрі нібито тривають майже 30 років. Щоб у країні були: нормальна прозора економіка, професійна армія, доступна для людей медицина, наука, освіта, поліція, непродажні суди і гідний рівень життя населення країни. Це все начебто цілком зрозуміло, але якщо про це забути, то навіть і найчесніші вибори не матимуть жодного сенсу. Поміняються політичні персоналії і назви партій, а решта залишиться без змін.
В Росії діє феодальна система відносин, і тому значна частина еліти невдоволена тим, що Путін може продовжити своє правління ще на 12 років. Але якщо президентські перегони в державі справді відбудуться 4 березня, то чи можна сумніватися в тому, що на них «переможе» Владімір Владіміровіч? Переможе, навіть якщо президентські вибори будуть ще більше сфальсифіковані, ніж торішні парламентські.
Тому лише цілковитий демонтаж цієї повністю прогнилої клептократичної системи і повне перезавантаження політичного життя з нуля здатні щось змінити в Росії. Очевидним плюсом для нинішньої російської політичної ситуації є те, що соціальна база путінського режиму дуже вузька. Це лише одне з відгалужень панівної номенклатурної бюрократії, котре зав’язане безпосередньо на ФСБ та інших силових структурах, яке, крім того, не бажає зважати не лише на інтереси більшості суспільства, а й частини великого олігархічного російського капіталу.
Стратегією нинішньої влади в Росії є збереження недоторканності Путіна і його найближчого оточення. А те, як це буде зроблено – поверненням ВВП на царський трон (найбажаніший для неї варіант) чи за допомогою нового фіктивного президента на кшталт Дмітрія Мєдвєдєва – це вже тактичні ходи.
«Кремлівські карлики» грають у багатокомбінаційну гру з глибокоешелонованою обороною. Для вирішення першого тактичного завдання – повернення Путіна на трон – розігрується комбінація з Алєксєєм Кудріним. Спочатку останній береться виступати на мітингах і у блогосфері і ніби стає опозиціонером до путінського режиму. Цілком імовірно, що Путін у цій комбінації до певного часу використовує його як потаємну конячку, щоби відведена Кудріну роль для пересічних російських виборців виглядала цілком природно.
Після того, як він пішов з уряду, спочатку навіть можна було зробити припущення, що саме Кудріна готують на заміну Мєдвєдєву. Однак відтак у Кремлі вирішили переграти цей варіант і на першому етапі своєї розкрутки йому наразі відводиться скромна роль опозиційного чинній владі незалежного політика.
За нинішньої непростої для Владіміра Путіна ситуації завдання Кудріна полягає в тому, щоб не дати опозиції згуртуватися і тягнути час, пропонуючи вести переговори з владою, незрозуміло про що. Скидається на те, що путінська команда підкинула опозиціонерам класичне яблуко розбрату, відоме ще з міфів Давньої Греції. Поки опозиція дискутуватиме і сперечатиметься з приводу того, чи потрібно спілкуватися з владою, з ким і про що, якраз настане 4 березня 2012 року і про щось сперечатися буде вже запізно.
Стикнувшись із непокорою і виступами росіян, Путін, який є майстром саме локальних спецоперацій-провокацій з неодмінною умовою анонімності і переведення стрілок на кого завгодно, як видно з усього, не готовий набратися сміливості і почати розстрілювати росіян подібно до того, як це робить президент Башар Асад у Сирії.
Відверто незадоволених кремлівською камарильєю людей у Росії, насправді, дуже багато. Поки що більшість із тих, хто незадоволений, поводяться з обережністю. Віддаючи перевагу балансуванню між розмовами на кухні і відкритою участю в протестному русі проти узурпатора влади Путіна. Це і є тим величезним потенціалом, за який російській опозиції необхідно боротися.
А бачачи роздори, нерішучість і мудрування противників режиму Путіна, ця частина, потенційно негативно налаштована до нинішньої влади, громадян Росії, напевно, відчуває слабкість опозиції та безперспективність революційних починань. Тому Росії потрібні нині лідери опозиції, яким би народ повірив і які здатні підняти тих, хто «лежить на дивані». Це гасло Наполеона як ніколи актуальне для росіян, тому що часу до 4 березня все менше і менше.
Важко сьогодні сказати, як діятиме у цій ситуації Путін. Адже найчастіше, прогнозуючи вчинки політиків, ми проектуємо їх на свій спосіб мислення, а він у них зовсім інший. Тим більш, намагаючись спрогнозувати поведінку людей, котрі волею випадку (чи волею колишнього президента Боріса Єльцина, як це було із Путіним) отримали до своїх рук гігантську безконтрольну владу.
Весь досвід «царювання» Путіна підтверджує те, що він ані психологічно, ані морально не був готовий до такого велетенського тягаря влади. Дуже непросто від позаштатного підполковника КДБ перескочити отак собі просто у президентське крісло. Однак, мабуть, саме тому, що наполеонистий Путін прекрасно усвідомлював весь цей час, що він опинився не на своєму місці, йому психологічно майже неможливо тепер відійти від влади і тихо піти на політичну пенсію.
І тут простежується пряма аналогія між підполковником Путіним і полковником Каддафі. Адже на початку повстання лівійського народу в останнього було багато часу і ресурсів для маневрів. Спочатку відмовитися від влади і виїхати всім зі своїм гаремом до дружньої йому арабської чи африканської країни. Відтак попросити політичного притулку в Ірані чи Венесуелі. А наприкінці повстання зробити пластичну операцію і за новими документами продовжити безбідне життя. Але Каддафі просто не зміг відмовитися від влади.
Сам же Путін вже занадто довго відчував себе політичним альфа-самцем, і тому погодитися за заштатне життя пересічного громадянина Росії (хоча і мультимільярдера) для нього є майже надвипробуванням. Найімовірніше, путінський режим таки сфальшує президентські вибори в Росії 2012 року. Адже чинний прем’єр належить до політиків зі специфічною психологією, і, втративши владу, він перестане себе сам поважати. А для нього це як смерть.
Хоча «фюрерство» Путіна – це дуже специфічна річ. Адже, на відміну від Каддафі, він чужий проект. Та й ті, хто його призначив на президентську посаду, мабуть, і не чекали, що Путін швидко вийде за рамки цього початкового проекту і виявить непомірні амбіції та зарозумілість. Для них він ніякий не лідер і не альфа-самець. Тому що тут здебільшого почет грає короля.
Росією, вочевидь, керує якась група товаришів (і серед них, зрозуміло, і сам Путін). Щось на кшталт відповідника політбюро ЦК КПРС 1970–1980-х брєжнєвських часів, які не бажають публічно світитися. І ця група дуже і дуже небідних осіб задля збереження свого благополуччя цілком може пожертвувати знахабнілим альфа-самцем. Оскільки хто-хто, а вони добре знають, що альфа-самець він лише номінально, для зовнішнього політичного застосування. На кшталт виконавчого директора політичного проекту із розграбування Росії.
Утім, протестні рухи тим і важливі, що нехай і не усвідомлено, але вони знижують поріг страху в тих людей, які ще й досі бояться. Але хтось обов’язково має зробити перший крок. У грудні 2011 року масові мітинги в Москві та інших містах продемонстрували, що росіяни наважилися на такий крок, що спрямований проти узурпації влади, зробивши його назустріч демократичним процесам і змінам в Росії.