Бунти й революції починаються завжди несподівано. Особливо для авторитарної влади. Ще вчора все було тихо й любо, аж раптом мітинги протесту в столиці й по всій величезній країні. Але ж ознаки інкубаційного періоду для різкого підняття температури в суспільстві були такі виразні, що тільки сліпий міг їх не зауважити. Адже обсвистали Путіна в комплексі «Олімпійський» не випадково й не зненацька. Та не такі в Росії правлячі діархи, щоб звертати увагу на всілякі, як їм видавалося, дрібниці.
Читайте також: Симулякр виборів: тоталітарний режим у Росії став фактом
Мітинг на Болотній площі в Москві й схожі зібрання протесту у 80 містах величезної країни, вірогідно, стали цілковитою несподіванкою для влади. У якийсь момент вона навіть розгубилася. Хто міг би подумати, що протест проти підтасовувань і фальсифікацій набуде такого масштабу. У крайньому разі покричали б діячі позасистемної опозиції, щось вичавили із себе комуністи та есери з партії «Справедливая Россия» і справа на тому скінчилася б. Так було завжди, але не цього разу.
Політична сліпота правлячого в Росії режиму не лише в тому, що він проґавив явні ознаки наростання протестних настроїв чи проігнорував їх. Він проспав куди значніші, можна сказати, тектонічні зрушення в суспільстві. До речі, їх свого часу не помітив і режим Леоніда Кучми, а тепер не бачить нова українська влада. Йдеться про формування середнього класу, який набирає сили. Саме він був рушієм відповідних революцій в Україні та Грузії, а ще раніше в Сербії. І це принципово відрізняє тодішні події й нинішні в Росії від того, що відбувалося в Тунісі та Єгипті, а тепер в Сирії.
Ці люди не прийшли на Болотну площу трощити й розбивати, їм цього не треба. Їх ображає і принижує брутальне ігнорування всього того, що є само собою зрозумілим у західних країнах. Фальсифікації на виборах не причина, а привід для виступів, свого роду постріл у Сараєві. Вибух обурення викликав рішення діархів провести рокіровку в короткий бік, повідомивши країну для проформи. До народу поставилися як до отари мовчазних баранів. Таке вже кілька разів російським правителям сходило з рук; та скільки мотузку не плети, кінець їй буде. Ось він і настав.
Білі стрічечки, мітинг у Москві без ексцесів, хоча в низці інших міст вони все-таки були, коректну поліцію, що дістала відповідний наказ, – усе це багато хто розцінив як початок Снігової революції. Може, вона станеться в далекій перспективі, але поки що лише точаться авангардні бої з незрозумілим результатом. Із кількох причин.
По-перше. Одна ластівка – то ще не весна. А тим більше один мітинг іще не потужний рух. Криза верхів наявна, але це не означає, ніби низи готові скидати режим. П’ять вимог, висунутих владі, мають не глобальний характер – у них просто викладено загальнодемократичні умови, як-то звільнити політичних в’язнів. Навіть серйозніший пункт – провести чесні й прозорі вибори – розхитує владу в разі виконання, але не означає її негайної зміни. Була б вона в Росії розумніша і гнучкіша, то легко могла б усе це обернути на свою користь. Це як вимога восьмигодинного робочого дня на початку попереднього століття. Власне, суто економічна й соціальна, але така, що стає політичною за певних ситуацій. У країнах Західної Європи вона так і залишилась елементом тред-юніонізму, у царській Росії перетворилася на одну з найважливіших політичних вимог. Знаючи погляди, які панують у московських коридорах влади, важко повірити, що там підуть на істотні поступки протестувальникам, та на початку процесу можливі будь-які сценарії його розвитку.
Читайте також: Хто насправді виграв від виборів у Росії?
По-друге. Означилося певне консолідування опозиції: створено організаційний комітет «За чесні вибори», а проте, відбувається воно на випадкових і кон’юнктурних засадах. Легко дружити проти когось, куди складніше порозумітися потім. Узагалі важко уявити, щó спільного в комуністів та есерів із лібералами навколо Нємцова, Касьянова й, можливо, Кудріна. Тим паче що ліберали не єдині, їх роздирають проблеми особистих амбіцій та відвертого вождизму.
По-третє. Яка ідеологія революції? Демократія – це не ідеологія, а інструмент. Зазначені в п. 2 чинники є наслідком відсутності ідеологічної основи. За що боротися? За чесні вибори? Мета гідна, але хто на них буде переможцем? Велике питання. Чи думали борці з авторитаризмом на каїрській площі Тахрір, що ісламісти радикальні й помірковані стануть фіналістами вільних виборів?
По-четверте. На глобальний перегляд результатів парламентських і місцевих перегонах влада не може піти за визначенням. Не лише з політичних, а навіть із психологічних міркувань. Не такого виховання Путін і К°. Значить, залишаються вибори президентські. Але тут проти опозиціонерів грає найважливіший часовий чинник, а з ним і адміністративний.
Кандидатів у президенти можуть висувати парламентські партії, представлені в Державній думі. Для самовисування необхідно зібрати 2 млн підписів із низкою умов і досить складною системою реалізації. Варто також врахувати відкриту і приховану протидію влади, в руках якої потужні адміністративні та поліційні важелі. І все це треба зробити до 16 січня 2012 року, тобто за місяць. Не реально. На парламентську диванну опозицію сподіватися годі. Там такі самі, як і в Кремлі. Вони близнюки-брати. Якщо в результаті можливої Снігової революції станеться заміна шила на мило, то який сенс в усій цій катавасії?
По-п’яте. Продовження попереднього. Місяці й роки відлучення від ефіру лідерів позасистемної опозиції призвели до того, що обиватель про них нічого не знає, а якщо й знав, то міцно забув. Хоча федеральні канали в репортажах про мітинг на Болотній площі вперше за роки показали Касьянова, Нємцова, Рижкова, Чірікову, цілком упевнено можна сказати, що подібне не повторюватиметься у великих, придатних для пропаганди масштабах. Мільярдер Прохоров, невдалий лідер партії «Правое дело», заявив, що він бажає взяти участь у виборах президента і створив необхідну інфраструктуру для збору підписів. Якщо влада йому не заважатиме, то в очах опозиції він бачитиметься засланим козачком. Коли в нього почнуться прикрощі з фіскальними та іншими органами, реєстрації йому не бачити. Тож куди не кинь, а все наверх дірою. І станеться так із будь-яким можливим кандидатом від позасистемної опозиції.
Зрештою, не слід переоцінювати лібералізму російського суспільства, вихованого довгою історією на патерналістських засадах. У Росії завжди любили сильну владу й сильних вождів. Мислити самостійно, відповідати за себе, свою сім’ю, державу величезна кількість росіян не хоче, боїться цього, тож і сприймає таких людей з осторогою. До приватної власності завжди ставилися з ледь прихованою ненавистю, господар, приватник був об’єктом обструкції. Відняти й поділити – улюблене заняття. Владу не люблять, але й змінювати щось кардинально більшість просто не готова. Й очільники з такої найважливішої ментальної обставини обов’язково скористаються. Досвіду вони мають у цьому надміру.
Авангард не перемагає в генеральних битвах. Та й про успіх першої з них можна буде говорити тільки після 24 грудня, на яке призначено черговий мітинг. А потім два п’яні тижні січня й тяжкий для голови вихід із похмілля. Кремль сподівається, що народ заспокоїться, принаймні до березня. А там диви – й ряба вивезе. Водночас в Росії заведено довго запрягати, але вже потім мчати щодуху. Знати б іще, куди…
Читайте також: Революція від Навального