У. Т.: Пане Юрію, в багатьох країнах колишнього СРСР влада часто користується судочинством з політичних міркувань. Як досягти незалежності судової влади в таких державах? З чого розпочати? Скасувати успадковані від радянського ладу генеральні прокуратури? Підвищити заробітну плату суддям? Яку судову реформу слід провести, щоб закон насправді захищав слабкого від свавілля сильного?
– Домогтися незалежності судів можна, лише зруйнувавши владну вертикаль, до якої нині вмонтовані суди. Свобода преси, включно зі створенням незалежних телевізійних каналів, зняття обмежень на опозиційну діяльність, на реальну можливість створювати партії та інші об’єднання громадян, вільні вибори на всіх рівнях, забезпечення незалежності законодавчої влади від президентської. Цього, загалом, було б достатньо, щоби звільнити суди від політичної залежності. Для повноцінного виконання судами своєї місії, враховуючи тотальну корумпованість правоохоронних систем у колишніх радянських республіках, необхідна генеральна кадрова чистка. Можливо, виникла би потреба у додаткових реформах. Звичайно, процес не буде ані легким, ані швидким.
У. Т: Ви стежите за тим, що відбувається нині в Україні? Як ви оцінюєте її внутрішню політичну динаміку? Чи погоджуєтеся з думкою, що в Україні стверджується авторитарний режим?
– Так, я стежу за подіями в Україні. Відмова від ідеалів Помаранчевої революції у людей мого кола спричинила гіркоту і розчарування. Водночас, дивлячись збоку, не відчуваєш того песимізму, що викликає ситуація в Росії. Мені здається, що Україна у своєму розвитку ще не переступила точки неповернення і що для неї не втрачено можливості звернути на демократичний шлях.
У. Т: Якої ви думки про судові процеси проти Юлії Тимошенко?
– Дотримуюся думки, що неспроможне, з правничого погляду, судове провадження має за провідну причину передовсім особисту помсту. І що переслідування живиться цілою сукупністю додаткових політичних причин.
У. Т: Можна сказати, що з батьківського боку ви є спадковим російським дисидентом. Чи вважаєте ви, що справа Ходорковського та часті короткі арешти російських опозиційних політиків поступово формують нове покоління дисидентів?
– У 1960–1980-х роках слово «дисидент» було терміном, якому нині немає сутнісного та навіть вербального відповідника. Активних дисидентів якраз можна було б назвати правозахисниками у точному значенні цього слова. Але в ті часи воно практично не вживалося. Його сучасний активний та часто недоречний вжиток я пояснюю браком точнішої дефініції. Реальністю на сьогодні є широкий спектр опозиціонерів, які діють цілком легально: від поміркованих лібералів, що виступають за еволюцію системи в рамках чинної Конституції, до непримиренних супротивників режиму. Від правих до лівих, різного забарвлення. Правозахисниками також називають екологів, захисників історичної та культурної спадщини та багатьох інших.
Багаторічну присутність Михаїла Ходорковського в політичному та громадському житті Росії варто сприймати як унікальне явище. Ані його драматична доля, ані мужній спротив режиму не призвели до появи нового покоління російських опозиціонерів. Проте не викликає сумніву велике різнопланове значення цього безпрецедентного феномену в історії Росії. Ця тема варта більшої, окремої розмови. Можливо, час для неї ще не прийшов.
У. Т: Як змінилися перспективи ймовірного виправдувального вироку для Михаїла Ходорковського після того, як російський президент Дмітрій Мєдвєдєв відмовився балотуватися на другий термін, а нинішній прем’єр Владімір Путін, напевне, відновить абсолютну владу в Росії?
–Гадаю, перспективи звільнення Ходорковського у будь-який законний спосіб взагалі не змінилися. Переконаний, що невтручання місцеутримувача до цієї справи входило до «пакетної» угоди, за якою Путін на чотири роки передав Мєдвєдєву посаду президента РФ.
У. Т: Європейський суд з прав людини у травні цього року встановив, що окремі права підприємця Ходорковського були порушені. Однак суд відмовився назвати справу політичною. Чому так сталося? Адже є резолюції парламентів демократичних країн, які визнають політичні мотиви переслідувань… Чи готує захист нові скарги до Страсбурга?
– Найближчим часом, не пізніше листопада, захист скерує до Євросуду скаргу на другий вирок у справі Ходорковського. Попри резолюції, про які ви згадуєте, є чимало інших прямих доказів, які підтверджують зацікавленість вищих посадових осіб Росії в переслідуваннях Михаїла Ходорковського, як і у руйнуваннні, а відтак розкраданні ЮКОСа. Є докази грубого втручання влади у процес судочинства. Визнати справи політичними з першої скарги у страсбурзьких суддів банально не вистачило сміливості. Не виключаю, що свою роль зіграли ще якісь, не пов’язані із судочинством, обставини. Цю тему можна розвивати довго. Але інших пояснень дивній сліпоті та глухоті я не знаходжу.
У. Т: Ви є також представником родини загиблого депутата Держдуми Серґєя Юшенкова. Оскільки замовником виявився тодішній кандидат на лідерство в Ліберальній партії Росії з боку одного з її спонсорів – Боріса Бєрєзовского, чи правомірно було би припустити, що він у якийсь спосіб причетний до цього вбивства?
– Мушу визнати, що маю давню та стійку неприязнь до Боріса Бєрєзовского. Перед тим, як ґрунтовно проштудіювати матеріали справи, я припускав, що він міг бути причетним до злочину. Проте згодом повністю відмовився від цієї версії. Не маючи сумнівів щодо провини засуджених, як і двох осіб, виправданих судом, не можу позбутися думки, що до цієї справи передовсім має стосунок ФСБ. У цієї служби, на відміну від Бєрєзовского, були реальні та зрозумілі причини для усунення Серґєя Юшенкова. Як, до речі, й іншого депутата – Юрія Щекочихіна. На жаль, нічого, крім логічних конструкцій та запитань, що залишилися без відповідей, на підтримку цієї версії навести не можу.
У. Т: Крім Ходорковського та родини Юшенкова, ви представляєте також близьких депутата російської Держдуми Ґалини Старовойтової, яку застрелили у власному під’їзді 1998 року. Замовника цього вбивства заарештовано та засуджено лише цього року, хоча його ім’я називалося з-поміж підозрюваних від перших днів розслідування. Наскільки складно було домогтися арешту Сєрґєя Ґлущенка, також екс-депутата російської Держдуми?
– Я представляв родину Ґалини Старовойтової лише у слідстві по справі Колчина, Акішина та інших виконавців убивства. В суді родину представляв мій партнер з адвокатського бюро Леонід Сайкін. Я на той час працював зіу справами Юшенкова, Самодурова (директора центра-музею Андрія Сахарова) та Ходорковського. Не маючи схильності роздавати компліменти ФСБ, і, зокрема, її слідчій службі, не можу не відзначити наполегливості та професіоналізму тих людей, які працювали по цій справі. Все ж таки часи тоді були інші…
Ґлущенко весь час переховувався від слідства. У документах, що були нам надані у перші роки після вбивства, практично не було жодних доказів його провини. Пізніше, 2007 року, Сайкін також перейшов до групи захисту Ходорковського. Про арешт Ґлущенка та звинувачення, які йому було висунуто, ми отримували інформацію лише уривками.
У. Т: Дисиденти 1970-х років домагалися від радянської влади відповідності проголошеним принципам. Нині чимало колишніх українських дисидентів стверджують, що вже тоді питання варто було ставити інакше: заперечувати систему та засади комуністичної ідеології загалом. Чи можливо було за тих умов діяти інакше?
– Дисиденти 196080-х років, на відміну від політичних опозиціонерів покоління мого тата, не ризикували проголошувати себе відкритими супротивниками режиму. Їх (нашу) позицію точніше відображувала вимога «дотримуйтеся власної Конституції».
Для боротьби з дисидентами було цілком достатньо вибіркових «посадок». Ані сил, ані темпераменту, ані об’єктивних умов для розгортання «великого терору» брєжнєвський істеблішмент не мав. Та й потреби в ньому також. Боротьба точилася переважно під гаслами свободи слова, свободи поширення та здобуття інформації, свободи художньої творчості, свободи совісті, права на обмежену еміграцію.
Практично ніхто з дисидентів не висував вимог свободи об’єднань, і тим більше, багатопартійності. Не йшлося тоді про вільні вибори, зміну влади, скасування економічного примусу, свободи підприємництва… Були, звичайно, винятки, але вони не змінюють загальної картини. Якби ці винятки набули більш масового характеру, можливо, крах СРСР відбувся б раніше.
Біографічна нота
1937– Юрій Шмідт народився в Ленінграді. Його тато на той час відбував покарання за участь у діяльності соціал-демократичного молодіжного руху в сталінських таборах, що тривало 26 років.
1960– закінчив юридичний факультет Ленінградського університету.
1964– повернення батька із заслання з Воркути. Долучення до дисидентського руху, розповсюдження самвидаву, дружба з поетом Йосифом Бродським.
1986– виключений з адвокатської колегії за скаргу клієнта, яку було написано під примусом влади.
1987– відновлений у адвокатській колегії.
1988–1989– захист лідера вірмен Нагорного Карабаху Аркадія Манучарова.
1991– створив Російський комітет адвокатів на захист прав людини.
1992– захист узбецького журналіста Абдуманноба Пулатова, якого звинувачували в образі президента Іслама Карімова.
1996– захист афганського офіцера Абдул Гафара, якого російські міграційні служби намагалися незаконно видворити на батьківщину, де тривала війна та зазнавали переслідування особи, які співпрацювали з СРСР.
1998– захист інтересів родини застреленого російського депутата Ґалини Старовойтової.
1999– захист російського еколога Алєксандра Нікітіна, якого звинуватили в державній зраді за співпрацю з норвежцями.
2003– захист двох пермських журналістів, яких звинуватили в державній зраді.
2004– захист інтересів родини вбитого російського депутата Сєрґєя Юшенкова.
З 2005 – керівник захисту Михаїла Ходорковського