У вагоні гуркітливого лондонського метро часто можна почути набір найрізноманітніших мов світу й не зауважити англійської. Посеред дня в центрі столиці – переважно туристи. Та навіть у години пік ситуація буде хіба що трохи інакшою – в переповнених вагонах більшість становитимуть заспані зранку й виснажені ввечері лондонці, обличчями яких можна ілюструвати буклети ООН. У цьому місті важко здивувати екзотичним виглядом чи мовою. Тож повідомлення, що 2010-го імміграція до Британії сягнула рекорду, нікого не застало зненацька. Бюро національної статистики оприлюднило цифру 575 тис., але й 209-го відповідний показник був лише на 8 тис. меншим. Британія останніми роками перетворюється на країну іммігрантів, і багатьох місцевих жителів це турбує чимдалі дужче.
Сер Ендрю Ґрін, який очолює організацію Migration Watch UK, вражає своїх співрозмовників тим, що говорить про потребу раз у два роки будувати місто завбільшки з Бірмінгем, аби прихистити мільйон додаткових мешканців країни. Він наголошує: дві третини людності кожного такого гіпотетичного мегаполіса становили б іммігранти. За теперішніх темпів зростання населення Сполучене Королівство до 2025 року налічуватиме 70 млн жителів.
Критики кажуть, що інфраструктура країни вже нині ледве витримує навантаження, і вказують на переповнені школи та лікарні. Уряд нарешті погоджується й запроваджує зменшення квот на робочі візи та інші обмеження кількості мігрантів.
Читайте також: Після глобальної економічної кризи міграція стала іншою
З ІММІГРАНТАМИ ВАЖКО, А БЕЗ НИХ?
Прем’єр-міністр Девід Кемерон заявив, що його держава більше не хоче масової імміграції. Однак, засвідчивши стурбованість кількістю приїжджих, очільник правлячого кабінету закликав також пам’ятати про реалії і поглянути на лікарні, де «ви побачите людей з Уганди, Індії, Пакистану, які доглядають за нашими хворими і працюють фантастично», не оминути увагою шкіл та університетів, де «вчителі з усього світу надихають нашу молодь». Він також указує на роль підприємців іноземного походження в економіці Британії: «…дрібний бізнес, фінансові послуги, мода, ресторани, музика – всі ці галузі набули такого розвитку завдяки імміграції».
Лондонці напівжартома кажуть, що столичне Сіті – ключовий міжнародний фінансовий центр – давно втратило б свій статус, якби не приїжджі, які працюють від найнижчого рівня – найменш оплачуваних прибиральників у банках, до найвищого – менеджерів інвестиційних фондів, що отримують новорічні премії, зіставні за сумою з виграшами національної лотереї.
Саме Сіті закликає уряд не надто захоплюватися обмеженням імміграції. Британія і особливо Лондон розвивають свої ключові галузі завдяки привабленню найкваліфікованіших і найталановитіших працівників, які створюють багатство країни. Навіть приїжджі з найнижчими фаховими показниками додають конкуренції та динамізму на ринку праці, пропонуючи дешевшу робочу силу.
Безперечно, зауважить чимало звичайних британців, прибутки транснаціональних корпорацій – це ще не все, і дешеві робочі руки, може, й вигідні працедавцям, але для мільйонів громадян країни така тенденція означає занижені зарплати, на які не прогодуєш сім’ю, та цілі покоління незадіяних осіб – дітей, які з’являються на світ у родинах, де ніхто з батьків не має роботи, і які виростають без перспектив серйозного працевлаштування. Такі британці чимдалі більш переконані, що причина їхніх проблем – приїжджі. Політики змушені брати це до уваги. Якщо попередній уряд лейбористів, які представляють лівий центр, цю тему приглушував, то правоцентристам-консерваторам антиімміграційні гасла ідеологічно близькі.
Теперішній кабінет каже, що готовий діяти, й навіть проголошує відповідні гасла, та коли вірити скептикам, насправді урядовці не знають, що їм робити. Найпроблематичнішою є не імміграція кваліфікованих працівників, кількість яких влада здатна регулювати кількістю робочих віз. Навіть студентські дозволи на в’їзд уряд може обмежити лише до певної межі, щоб не зруйнувати індустрію платної освіти. До Британії щороку прибувають десятки тисяч людей зі Східної Європи. Лондон не може заборонити полякам, литовцям, словакам та іншим відвідувати країну, бо в межах ЄС пересування громадян вільне.
Проблематичною є масова нелегальна імміграція з Азії та Африки й навіть легальна, підтримувана процесами возз’єднання родин тощо.
Читайте також: Чужі з-поміж чужих
ГОСТЕЙ БІЛЬШЕ, НІЖ ГОСПОДАРІВ
Стурбованість завеликою кількістю чужинців для Британії, і особливо для Англії, – явище не нове. Проблемою з катастрофічними наслідками для країни називав імміграцію ще 1968 року депутат парламенту від Консервативної партії Інок Павелл. Він гучно протестував проти масового переселення з країн Співдружності (колишніх володінь Британської імперії) чорношкірих із Карибських островів, пакистанців та інших мешканців півострова Індостан.
Політик виступив із відомою «Промовою про ріки крові», у якій застерігав про засилля чужинців та можливі спалахи невдоволення серед корінного населення. Заява була така контроверсійна, що тодішній лідер консервативної фракції у парламенті мусив виключити Павелла з тіньового кабінету. На підтримку депутата відбулись акції протесту. Столицею пройшли кількатисячні демонстрації докерів.
Але антиіммігрантські гасла надто легко трансформувались у ксенофобські й навіть расистські. В сучасній Британії говорити як Інок Павелл можуть собі дозволити лише активісти позапарламентської ультранаціоналістичної Британської національної партії та їхні ще більш маргінальні союзники.
Павелл наприкінці 1960-х передбачав, що у Британії через 10–15 років буде 3,5 млн іммігрантів разом із нащадками. Він не помилився. Зараз в Англії є кілька містечок, де корінні жителі становлять менше ніж половина населення. На Туманному Альбіоні зводять мечеті.
Але досі ще не справдилося його застереження про те, що імміграція спровокує соціальні катаклізми й масштабні міжетнічні конфлікти. Англійське суспільство витримало навіть недавній шок усвідомлення того, що всі ісламісти-смертники, які влаштували вибухи в Лондоні 7 липня 2005 року, виявилися британцями. Троє з них прийшли на світ у Сполученому Королівстві у сім’ях переселенців із Пакистану. Четвертий бомбіст був також іммігрантського походження – народжений на Ямайці.
Постає питання не лише про те, як давати раду міграції, а й про те, чи здатна держава перетворити великі громади приїжджих і навіть їхніх нащадків, особливо мусульман, на британців.