Джованна Броджі-Беркофф – не просто науковець світового рівня. Це європейська інтелектуалка, яка глибоко розуміє та переймається проблемами, що роздирають український соціум навпіл. Вона одна з тих ентузіастів неукраїнського походження, яка робить усе можливе, щоб у наш час, коли медійний простір Європи та світу заполонила інформація про політичні скандали в Україні, поширювати інформацію про її адекватний образ, багатство культури та мови.
Читайте також: Медіатор культур
Одностороння славістика
У. Т.: Пані Джованно, яким нині є стан славістичних, зокрема україністичних, досліджень в Україні та світі?
– В Україні зараз з’явилося кілька добрих наукових центрів, є непогані науковці. Але мені здається, що більша частина дослідників-славістів, зокрема україністів, дуже традиційні методологічно та ідейно. У цьому плані ситуація видається не найкращою.
У світі, на жаль, україністика – непоширене явище на офіційному рівні, проте нею дуже цікавляться. Є багато курсів, але університетських кафедр україністики, окрім як у США та Канаді, практично немає. У Німеччині багато університетів, де викладають українську мову, курс української культури або сучасної української літератури. І це робиться спонтанно, оскільки нині вже немає видатних постатей, тих науковців-славістів старшого покоління, які були перед незалежністю. Це загальне явище – великі постаті відходять зі славістики. Проте є представники молодшого покоління, які вчилися у згаданих наукових грандів. Незалежність України, нова культура, великі сподівання після падіння Берлінського муру привели до того, що багато молодих людей у Європі та світі зацікавилися і досі цікавляться вашою державою. Але все це робиться на середньому, не зовсім офіційному рівні зусиллями ентузіастів, що поширюють у своїх країнах знання про Україну. Важливо, що це не вихідці з української діаспори, а представники інших європейських націй. Вони дивляться на українську культуру іншими очима і зовсім інакше, під дуже цікавим кутом зору оцінюють вашу реальність.
У. Т.: Якою мірою нині можна говорити про домінування в сучасній славістиці студій, пов’язаних із вивченням російської мови та культури? Чому Україною цікавляться менше? Що можна зробити, щоб ситуація стала паритетнішою?
– Цю ситуацію ніяк паритетною не зробиш. Рівність у цьому випадку – радше мрія, ніж реальність. І йдеться не лише про україністичні студії, а й про вивчення польської мови та літератури, болгарської, сербської, будь-яких інших слов’янських мов. Росія і російська культура домінують тому, що є потужна держава, російський шовінізм та націоналізм, що в комплексі істотно впливають на розвиток славістики та русистики. Тому я думаю, що паритету між останньою та наукою про інші слов’янські мови не буде. Хіба що певну конкуренцію російськознавчим студіям може скласти полоністика. Можу також додати, що проблема з досягненням рівності між різними гілками славістичних досліджень залежить від того, що певна слов’янська держава робить для поширення знання про себе за кордоном. А Україна нічого не робить і не робила. Це ж катастрофа!
Польща завжди активно поширювала свою мову та культуру, знання про них, Росія нині багато й потужно чинить так само. Російською та польською мовами цікавляться також тому, що росіяни і поляки вкладають у русистику й полоністику гроші, стимулюють таким чином зацікавлення ними. Україна ж ніколи на державному рівні, спрямовано не фінансувала україністичні студії, фактично вбивши цим інтерес до них поміж славістів за кордоном. Таке недбальство з боку вашої держави призвело до того, що світ фактично повернувся до вивчення її мови та культури спиною. До того ж варто зважати на те, що нині Україна не привертає до себе уваги людей чимось позитивним, це також впливає на їхній інтерес до українознавчих студій.
Подолання бар’єрів
У. Т.: Доволі часто можна почути, що західні науковці здебільшого отримують інформацію про Україну, її мову та культуру з російських джерел та в російській інтерпретації. Йдеться про певний міф чи усталену в Європі практику? Чому тамтешні вчені звертаються саме до російських, а не до джерел будь-якою іншою слов’янською мовою?
– Це факт, що практично вся інформація про Україну потрапляє до італійців через Росію. Наприклад, наші журналісти, говорячи про події у вашій країні, використовують повідомлення з Москви. Колись я протестувала проти цього, написала листа на італійські радіо та телебачення із запитанням, чому інформація про Україну не надходить, приміром, із Варшави? Відомостей про вашу країну наші ЗМІ дають дуже мало. Журналіст у Москві – хороший фахівець і людина, але, звичайно, він транслює бачення української дійсності з позиції Кремля. Це факт, який дуже важко змінити. До того ж не можна забувати про економічні та політичні інтереси, оскільки над багатьма італійськими мас-медіа тяжіє національна енергетична компанія, яка дуже зацікавлена в російських нафті та газі. Це не лише італійська, а пан’європейська проблема. Європейці вважають, що Росія є дуже важливим партнером, що є правдою, і саме тому вони не виступатимуть будь-як проти неї. А це впливає на пресу і характер загальної поінформованості населення західних країн про Україну.
В італійських та інших європейських університетах найбільшими поміж славістичних є кафедри русистики. На периферії ж мови наука є традиційнішою та консервативнішою, ніж у центрі, серед її органічних носіїв. Це означає, що російські русисти прогресивніші, ніж іноземні. У 1980-х політичний Київ був консервативнішим за Москву. Тому це загальне правило, яке також стосується славістики. Мені та моїм колегам-україністам дуже важко боротися з проросійськими нахилами наших русистів. А поза тим вони нічого іншого не знають, крім російської мови. А полоніст і болгарист завжди вивчають російську мову і культуру. Що стосується не лише Італії, а й загалом усієї європейської славістики. Це нездоровий односторонній процес, коли спостерігається засилля однієї мови.
У. Т.: Чи є ініціативи з поширення адекватної, неупередженої інформації про Україну в Європі успішними? Якщо так, то про які саме проекти йдеться?
– Такі проекти є. До цього року була школа в Грайсвальді, яка дуже добре та успішно діяла. Проте, на жаль, її закривають. І річ не лише у браку фінансування, а й у внутрішній політиці самих німецьких університетів. Є ще міжнародний проект університету Санкт-Галлен у Швейцарії та ще одного німецького університету, що співпрацюють у галузі соціальних наук, політології. У Констанці три роки був міжуніверситетський проект досліджень про Галичину як частину Австро-Угорської імперії. Йшлося про студії з культури цього регіону а також сучасної, модерної та постмодерної української літератури, їхніх зв’язків із європейською культурою. Також дослідження Галичини в контексті австрійської імперської культури перебувало у фокусі уваги докторської школи у Відні, де діє величезний інститут славістики та україністики. У Кембриджі нещодавно створено новий центр україністичних досліджень і навчання.