▪   Роман Кабачій

Слов'янство проти панслов'янства

ФОТО: Григорій Сподарик
Ян Забродський не космополіт і не шовініст. Натомість організатор Центру слов’янської культури у Варшаві
Матеріал друкованого видання
№ 22 (31)
від 30 травня, 2008

Ян Забродський не космополіт і не шовініст. Натомість організатор Центру слов’янської культури у Варшаві може знайти спільну мову з усіма: з росіянами й українцями, з кашубами й лемками, з сілезцями й лужичанами. Бо саме для діалогу він створював цей Центр. Тиждень поспілкувався з паном Яном у садибі Центру на вул. Гагаріна, 15.

Попит на українську літературу в Польщі важко задовільнити
 
У. Т.: Як давно функціонує Центр слов’янської культури? Чи допома- гають вам організації нацменшин у Польщі?
 
– З 1995 року. Я не намагаюсь окреслювати межі діяльності Цент ру. Ось висять картини із серії «Краса Криму» Володимира Чайковського із Сімферополя. Я вважаю, як є місце, де люди здалека можуть себе тут, у Варшаві, показати, реалізувати, – будь ласка, я тільки за. Не з усіма, однак, складаються стосунки: те ж Посольство України мене ігнорує. До мене тут приходять з різних консульств люди, а українці викреслили зі списку своєї уваги. Можливо, це внаслідок протистояння між православними й греко-католиками, що наявне в українській громаді, – бо вважають мене прибічником перших. Хоч мої контакти з тими ж отцями василіянами з Медової вулиці оцінюю теж як добрі.
 
Цей Центр – чи не єдине світське місце, де можна придбати православну літературу. Українська книга в Польщі – в книгарні «Нестор» у Кракові – й тут. Це не типова книгарня, а читальна зала: не маєш грошей, прийди, почитай, я не забороняю. Пишаюся тим, що під упливом Центру деякі повертаються до своїх коренів. Прийшов колись хлопець з околиць Щецина: батьо – лемко, мати – полька, вихований у католицькому дусі. Тепер видно, що йому хочеться бути іншим: навчається на культурознавстві й українській філології.
 
У. Т.: Як дістаєте для Центру літературу з України?
 
– Один із каналів – «Преса України», я її офіційний представник у Польщі. Одне недобре: українська пошта має дуже високі тарифи на пересилання за кордон. Тому тут я мушу це продавати втридорога. А попит задовольнити важ ко: майже в кожному університеті Польщі зараз є або україністика, або центр культури, ось недавно у Ґнєзні відкрився.
 
У. Т.: Наскільки важко утримувати таку установу?
 
– Раніше приходили всі, хто хотіли, це функціонувало на засаді спільних розмов, за чаєм чи кавою. Зараз, на жаль, такий спосіб провадження часу вже людей цікавить менше. Людину, яка доробилася грошей у першому поколінні, книга не цікавить. Один мій добрий знайомий, досить багатий, приніс колись пляшку коньяку, випили. Питає мене: «Янку, а скільки ота-он книга коштує?» – Відповідаю – «50 злотих». – «Дорога, – каже, – ліпше ходімо в ресторан, проп’ємо 6 тисяч». Багаті мають змінитися через покоління-два. Ми зараз у Польщі більш-менш живемо на однаково достойному рівні. А все одно культура цікавить небагатьох.
 
Старолитвин із Варшави
 
У. Т.: Чи були випадки, щоб вас намагалися позиціонувати як представника якогось конкретного слов'янського народу?
 
– Ні. Я належу до тих диваків (їх у Польщі кілька осіб, зокрема, професори Ягеллонського університету), які себе називають литвинами, «громадянами Великого князівства Литовського». Щоб було зрозуміло – це поляки, для яких дорогим є їх руське походження. Ще нас називають старолитвинами. Можливо, це викликає опір і здивування з боку більшості, але як можна з ними по- іншому: Ярослав Качинський, як був прем’єром, приїздив на пограниччя до Білостока й заявляв: маємо виграти вибори, щоб на Підляшші врешті відчувалася єдність одного народу – польського.
 
Я не прихильник політизації слов’янської ідеї. Моя теорія така: слов’яни мусять жити мирно, але порізно. Росіяни – росіянами, лужичани – лужичанами. Мене досить часто розпитують на ці теми – особливо їх цікавить, до кого я себе сам зараховую. Відповідаю: «З діда-прадіда мої корені в Речі Посполитій. Точніше – з території Великого князівства Литовського». Моєї держави не існує. То мої і твої предки перемогли під Грюнвальдом. Коли питають про якийсь центр слов’янськості, я не розумію, навіщо він тепер потрібен. Історично центром був Київ, також Вільно у певний момент було, найменш – Москва. Як згадаємо на добру справу, то з Києво-Могилянської академії розходилося світло освіти по Слов’янщині. Зараз у моєму серці болить подальший поділ на дві Європи. Польща перенесла свою завісу від заходу на східний кордон – з Одри на Буг. Проте я вірю, що Європа в майбутньому буде-таки одна. Навіть Лукашенко не розігнав демонстрацію під гаслами «Білорусь у Європі». Подобається то комусь чи ні – Україна в Європі буде, як і Білорусь. Я б це не прив’язував також до рівня демократичності в держа ві – це питання культурної приналежності.
 
У. Т.: І після подібних заяв представники білоруської та української нацменшин і далі голосують за «Право і справедливість»?
 
– Не буду відповідати за інших, а скажу, що мені найближче воєводство Підляське. Я подивився, в чиїх виборчих списках є прізвища «східнослов’янські», православні. Більшість – у «Громадянській плат формі», Селянській партії й «Лівиці». Себто все ж намагаються від шові- нізму триматися подалі. Разом з тим, на колишніх греко-католиць ких, у давнину уніатських, теренах сильні позиції має ультракатолицьке «Радіо Марія» на чолі з отцем Ридзиком |див. довідку|. Наші люди нерідко більші католики, ніж самі поляки.
 
У Польщі лемки вважаються окремим етносом
 
Візит Ющенка на Лемківський фестиваль – уже політика
 
У. Т.: Чому так багато українців і білорусів у Польщі записуються поляками? Що змінилося за часи демократизації?
 
– У кожній країні справа посу- вається до панування титульної на- ції: так є з поляками в Україні, так є і тут. Сьогодні денаціоналізація мен- шин відбувається й без участі політики. Асиміляція природним способом пожинає свої плоди. При своїй національності лишаються люди, які розуміють, нащо це їм. Скоро в мене відбудеться виставка фотографій Шимона Барни з Лемківщини: людина цим займається, бо їй це болить, вона любить свою малу батьківщину. А політика проглядається в усьому: приїхав Ющенко з дружиною й дітьми на Лемківську ватру, польське телебачення краєм ока по- казало його – а то ж був Президент сусідньої держави
 
У. Т.: Ви особисто у лемківському питанні кому симпатизуєте?
 
– До мене приходять як так звані сепаратисти, так і «лемукраїнці». А я знаю, що лемківська культура одна. Хочеш бути самостійним лемком – будь! Я сам більше зацікавлений Підляшшям, запрошую сюди гурти звідти, які співають архаїчні пісні, – «Жемерва», «Ранок». Ми тут у центрі по-своєму говоримо. Чого я мав би стидатися в своїй хаті? Я трохи дивуюся тому молодому поколінню: кажу тим дівчинятам – анумо давайте так, як ти на вьосці |«на селі» – білор. – прим. Ред.| говорите! А вони мені – таяк, по-польськи? Тут, у Варшаві – можна, а там соромляться, бо ж то по-сільському, не випадає. Між собою говорять польською, хоч і роблять у мене тут «Маланки», люблять приходити, навчені говорити, але між собою – по-польськи. При цьому жодної польської пісні не можуть заспівати. А коли якісь наші пісні від мене хочуть вивчити, мушу написати латинкою – кирилицею мало хто читає. Молодь, яка до нас приходить, розуміє як мінімум дві культури, а значить, уже є толерантна. Дивлячись на них, відчуваю себе оптимістом.
 
У. Т.: Наскільки актуальні заходи популяризації східно слов’ян- ської культури?
 
– Ми намагаємось організовувати заходи в найліпших залах Варшави – хтось приводить друзів, яким то мусить сподобатися. Та й самому не повинно бути соромно. Частина поляків приходить, і це вже успіх! Особливо радію за білоруські вечори – Білорусь має поганий образ у ЗМІ, й коли молоді білоруси роблять щось атракційне не тільки для своєї громади, а й назовні, це не може не втішати. І що цікаво: на вечорах спільно з’являються як представники лукашенківського посольства, так і місцеві політемігранти.
 
У. Т.: У вас чимало книг поль- ських інтелектуалів – Єжи Ґєдройця, Юзефа Мацкевича, Лободовського. Ви мали з ними особисті контакти?
 
– Католицька преса написала, що я один із найщасливіших людей у Європі. І я з ними погоджуюся. Той самий Ґєдройць завдяки нашим зв’язкам у країнах СНД залучав на паризькі стипендії перспективну молодь з України й Білорусі. Хоч спершу поширювали чутки, що я тут заледве не будую Україну посеред Варшави. Сусіди навіть шибки вибивали. Однак, можливо, через те, що разом із православними ієрархами часом приходить і верхівка римокатоликів, ставлення поступово змінилося. Був випадок, що одна із сусідок, виїжджаючи, принесла нам усі свої квіти. Навіть молодь із району почала вітатися.

[611][612][609][610]

 
КОМЕНТАР
Роман Кабачій

БРАТИ Й СЯБРИ

Забродський - це Костомаров сьогодні

Ця людина одразу мені здалася своєю. Чомусь не нагадував він часто снобістських поляків, котрі всіх «зі Сходу» сприймають дикими тубільцями, які пишуть «смішними літерками». Пізніше зрозумів чому – бо він сам «наш». 

Ян Забродський у мові користується поліським есперанто з околиць містечка Гайнівка (північний захід від Бреста). За часів Народної Польщі був, як би у нас сказали, «заслуженим діячем культури». За демократії вирішив зайнятися справою, котра йому боліла: відкрити варшав’якам багатий світ іншо-слов’янської культури. Коли зі мною познайомився, пожартував, що є сербо-лужичанином – їх-бо залишилося небагато. Коли запитати пересічного поляка, ким є оці-от недосерби, недолужичани, навряд чи хто скаже, що це безпосередні сусіди Польщі із заходу (живуть в околицях Лейпцига).
 
Українцям, які розуміють завдяки осо- бливостям своєї мови чи не кожного брата по крові, на слово «слов’янство» начхати, так само, як і на «братство». Зрозуміло з яких причин – внаслідок дискримінації цих понять братами північно-східними. Однак чи ж винні словенці й словаки, чехи й болгари в тому, що хтось нам по-братськи колись пересолив? У Центрі на варшавській вулиці Гагаріна, 15, навіть гортаючи російські видання, хочеться забути про «менших» і «старших». Там нерідко кількість літератури про кашубів (етногрупа поляків із гданського регіону) може перевищити обсяг друкованих одиниць про тих самих росіян.
 
Найбільша пристрасть Яна Забродського – білоруська культура. В час, коли на кількох білорутеністиках у Польщі студенти жартують, що вивчають мову мертвішу від латини, він не полишає надії на відродження білоруськості в її наймодерніших проявах. Польща як представник Білорусі (поза асоціаціями з політичним режимом у Мінську) веде перед у Європі. Чому українці, які звикли до меркантильного сприйняття Польщі як адвоката нашої країни, не можуть прийняти на себе хоч частину тієї ноші? У Варшаві відкривають білоруське телебачення, знаходять кошти на білоруську філологію в головному університеті країни, а прості люди на кшталт Забродського просувають білоруську літературу у власному Центрі. В Києві ж заощаджують навіть копійкина вокзальних оголошеннях. Про потяг до Мінська чи через Мінськ нам розповідають на «общєпонятном» – при цьому берлінський, празький, бухарестський напрямки в мовному плані не дискримінуються.
 
Ми воліємо подавати себе «жертвою», якій потрібна допомога адвоката. А тим часом, якщо Ян Забродський закриє свій Центр, то не матиме кому передати ідею та бізнес, крім власної книжки. Хто в Києві, костомарівській і шевченківській столиці слов’янства, підхопить його естафету?
 
ДОВІДКА

Микола Костомаров – автор ідеологічних положень Кирило-Мефодіївського братства – таємної політичної організації, яка існувала в Києві у 1846 – 1847 роки. Своїм головним завданням братство, до складу якого входили й Тарас Шевченко з Пантелеймоном Кулішем, вважало побудову громадянського суспільства на засадах християнської моралі, знищення царизму, скасування кріпацтва й станів, встановлення демократичних прав і свобод для громадян, забезпечення рівних прав усім слов'янським народам на власну мову, культуру й освіту.

 
ДОВІДКА

Слов’янство у світі

Слов’яни поділяються на 3 великі підгрупи:
 1) південні: болгари, македонці, словенці, серби, хорвати, чорногорці, босняки;
2) західні: поляки, кашуби (деякі вважають етногрупою поляків), чехи, словаки, лужичани;
3) східні: українці, білоруси, росіяни (в деяких країнах визнано також русинів).
 
ДОВІДКА

 Ультракатолики в Польщі 

Польща вважається однією з найбільш радикально католицьких держав. Серед причин явища – опозиційність церкви за часів комуністичного панування, а також фактор перебування на папському престолі поляка Кароля Войтили (Івана Павла ІІ). Католицьке лобі в польській політиці представляє поміркована партія братів Качинських «Право і справедливість», а також радикальніша «Ліга польських родин» на чолі з Романом Ґєртихом. Обидві партії спираються на діяльність кількох ЗМІ, очолюваних священиком-редемптористом о. Тадеушем Ридзиком (ТВ «Трвам», Радіо Марія та ін.). Електоратом цих партій є так звані мохерові берети – жіночки старшого віку.
Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.