На з’їзді «Единой России», що відбувся минулої суботи в Москві, президент Російської Федерації Дмітрій Мєдвєдєв повідомив, що очолить список партії на парламентських виборах. Щодо президентських виборів глава держави сказав, що бачить кращу за себе альтернативу і назвав кандидатуру нинішнього прем’єра Владіміра Путіна. Сам же Мєдвєдєв планує помінятися з ним місцями після президентських перегонів, очоливши уряд.
Ця заява дала зрозуміти, що конкуренції на виборах керманича держави між двома владними кандидатами, як намагалися прогнозувати ЗМІ та експерти, не буде. Мєдвєдєв у конфігурації влади, яка склалася в Росії за останні п’ять років, був радше «місцедержцем», ніж повноцінним президентом. Звичайно, певні ідеологічні кроки робилися, але не більше. За словами російського політолога Андрєя Окари, президент у дуумвіратній структурі російської влади уособлював «м’яку владу» (термінологія Джозефа Ная), тоді як прем’єр був «жорсткою», що нагадує іранський варіант, однак в Ірані «ідеологічний» аятола має реально більший вплив, ніж «адміністративний» президент.
На цьому ще не край, на виборах не буде навіть інтриги – електоральні резерви влади сягають щонайменше 25–35% (за підрахунками російського політолога Лілії Шевцової). І це лише «чиста» цифра тих, хто довіряє Путіну. Якщо застосувати адміністративний ресурс, цей показник може зрости щонайменше у півтора раза. Опозиційні партії маргіналізуються не в останню чергу штучно, що підтверджує випадок «Правого дела» Міхаіла Прохорова. Коли взагалі-то санкціонований Кремлем проект, який не міг становити відчутної загрози режиму, був торпедований самим Кремлем чи то з мотивів самозбереження, чи то через підкилимові війни між оточеннями Путіна та Мєдвєдєва, перспективи навіть поміркованої опозиційної діяльності, навіть у відведеній владою для опозиції невеликій ділянці політичного поля, доволі сумнівні.
Отже, перемога ВВП на президентських виборах майже в кишені . Що це означає для України?
Варто пояснити, за якою логікою діятиме Путін і вся російська еліта. Якщо це логіка дій офіцера ФСБ, який діє з позицій забезпечення безпеки для Росії, а Януковича сприймають як агента впливу Росії в Україні, то тут розмова може бути жорсткою і короткою. Янукович, на їхню думку, виконує свою роботу недобросовісно: торгується на переговорах замість того, щоб безсуперечно виконувати умови, пробує лавірувати між ЄС та Росією, намагається захищати інтереси своїх спонсорів, хоча й трохи незграбно.
Це дратує та викликає бажання покарати такого несумлінного агента. Разом з тим, позиції Януковича на переговорах залишатимуться доволі слабкими з огляду на помилки у внутрішній політиці, брак довіри населення тощо. Тому він шукатиме опори у Москві, однак відносини вже є натягнутими через намагання піддати сумніву газові контракти 2009 року, підписані особисто Путіним.
З Євросоюзом Янукович також відносини зіпсував своїми спробами втримати владу будь-якою ціною, створенням поліцейської держави та репресіями щодо опозиції. І це якщо не зважати на те, що Росія також впливає на позиції Євросоюзу стосовно України за допомогою газового питання. І Віктору Федоровичу можуть у Москві запропонувати таку угоду: ми кажемо Євросоюзу, щоб він заплющив очі на те, що коїться в Україні, а ти нам поступишся газотранспортною системою, дозволиш увійти на ринок енергетики…
Якщо ж ні, то ЄС і так Україну не візьме з такою владою (хіба що вимагатиме значних поступок в економіці, які неприйнятні для бізнесу оточення Януковича), а за дружбу з Росією треба буде платити щораз більше. В будь-якому разі, якщо Янукович цілком вийде з-під контролю Кремля, одразу ж увімкнеться механізм медіа-пресингу та торговельних війн. Якщо помаранчеві ще мали якесь моральне право претендувати на захист із боку Європи, принаймні ідейний, то нинішня влада, з огляду на внутрішню політику, яка багато в чому не відповідає демократичним стандартам, буде вимушена миритися з тим, що вона може опинитися сам на сам із Росією.
Якщо Путін і Ко діятимуть за логікою бізнесменів, то їм буде потрібно витиснути з України максимальну кількість поступок, вигідних контрактів тощо. І тут теж застосовуватимуть всі методи тиску – від «вигідних» пропозицій, скажімо, по газу, до торговельних війн та приписування боргів за той самий газ. Ба більше, якщо повернутися до газового питання, то Росія зацікавлена у двох речах: максимізації прибутків від продажу газу (навіть якщо у Європі його купуватимуть менше, то обсяги споживання газу українською промисловістю це частково компенсують) та мінімізації витрат на транзит (контроль над українською ГТС і газосховищами).
Крім того, Росія претендує на контроль над промисловістю України, лобіюючи інтереси свого бізнесу в металургії, хімічній промисловості, аграрному бізнесі, транспорті, банківській сфері. Тобто там, де отримують прибутки спонсори Януковича. Тим більше, що намагання «донецьких» не допустити росіян в економіку російська еліта розцінює щонайменше як невдячність. Мовляв, ми на вас ставку зробили, допомогли перемогти на виборах, а ви…
Якщо казати про третю логіку дії – імперську, то навіть експансія бізнесу цілком вписується в цю модель. Адже російський великий бізнес залежний від держави і є економічною основою для конструювання нової імперії. Принаймні його лобіювання перебуває в площині інтересів державної політики, й історія Газпрому як засобу впливу на внутрішню та зовнішню політику України в цьому переконує.
Одним із перших завдань для Путіна на геополітичній арені буде домогтися того, щоб Україна принаймні не увійшла не лише до НАТО, а й до ЄС. І це перший крок зі «збирання земель» – лобіювання нейтралітету для України, навіть через міжнародну ізоляцію. Наступним кроком може бути економічна інтеграція України до цілісної міжнародної економічної структури, утвореної навколо Росії (формат може бути різний – ЄЕП, Митний союз тощо).
Паралельно відбувається процес підготовки до формування єдиної ідентичності, наразі через концепцію «русского міра», яку пропагує РПЦ. На черзі «реанімація» та посилення інтеграції СНД, оновлення Ташкентського договору. І це при тому, що Москві не потрібно, та й не вигідно з дипломатичного боку якось обмежувати формальний суверенітет молодших партнерів. Якщо нинішня влада України загалом готова на нейтралітет, СНД та «русскій мір», то економічними вигодами жертвувати не збирається. І це вже є основною причиною непорозумінь між Путіним та Януковичем.
Можливо, російська еліта, особливо та її частина, яку уособлює Путін, і рада була б скинути Януковича з посади президента України (як? – питання для окремої публікації, а може, навіть і кількох). Однак для того, щоб інтегрувати Україну в російський геополітичний та економічний простір, Путіну необхідно, щоб на посаді глави держави в Україні перебувала людина, особисто від нього залежна, український аналог Рамзана Кадирова. Відсторонивши Януковича від влади, російська еліта потребуватиме «спадкоємця» для Віктора Федоровича, щоб продовжити місію, не виконану останнім. І наразі такого спадкоємця в Україні не видно.
Тимошенко – малоймовірно, адже Юлія Володимирівна, навіть (гіпотетично) вийшовши з ув’язнення та надолуживши падіння рейтингу, не обов’язково схилятиметься в бік Росії (інакше, чому після укладання вкрай вигідного для Росії газового контракту, за який зараз формально судять екс-прем’єрку, її фракція у парламенті підтримала законопроект про заборону акціонування української частини ГТС для іноземних інвесторів, маючи на увазі в основному російський Газпром?).
Арсеній Яценюк – теж малоймовірно, навіть, якщо Росії і вдасться вибити з України якісь поступки для свого бізнесу, все одно зовнішньополітичний вектор буде західної спрямованості. Про лівий сектор українського політикуму, досить-таки проросійський, всерйоз годі й мову вести, адже їхні електоральні перспективи не дозволяють їм претендувати на роль провідника російських інтересів.
Як і у проросійських націоналістичних партій на кшталт «Родіни» Ігоря Маркова, їхні успіхи є лише локальними і не впливають на загальну картину в Україні. Розколоти ПР на проросійську та економічно незалежну частини? Це під силу російським агентам впливу. Однак проросійську частину у самій ПР давно вже не сприймають всерйоз, адже вона надто маловпливова, хоча й може попсувати нерви (особливо на парламентських та місцевих виборах, відкушуючи шматки електорату). Та й немає там фігури, яку можна впевнено поставити на посаду маріонеткового президента України, як не крути, але виражено проросійські сили не проходили навіть до Верховної Ради.
Якщо ж брати когось із оточення Януковича, то найперспективнішим є нинішній голова СБУ Валерій Хорошковський, за часів якого лінія поведінки цієї структури набула явно проросійського спрямування (навіть незважаючи на останні депортації очільників проросійських радикальних кіл у Криму). Однак тут варто зауважити, що Хорошковський спирається здебільшого на Дмитра Фірташа, який був би вкрай незадоволений перемогою того, хто погодився прибрати посередника RosUkrEnergo з газових договорів між Україною та Росією.
Якщо перший прийме російську допомогу і остаточно стане головним провідником російського впливу, то опиниться у внутрішній ізоляції ще до того, як гіпотетично зможе очолити державу. Ба більше, посварившись із політичним покровителем, він може легко втратити посаду та стати жертвою внутрішніх сутичок у середовищі регіоналів. Більшість інших впливових ПРівців (за виключенням, мабуть, іншого члена фірташівського пулу Юрія Бойка) на цю роль не підходять – їхні бізнес-інтереси не настільки збігаються з позиціями російської еліти.
Отже, наразі питання гідного «спадкоємця» для провадження проросійської політики в Україні відкрите, Януковича не будуть активно усувати від влади, хоча тиск час від часу посилюватиметься. Українського Кадирова поки що на політичному горизонті немає, а це означає, що Путіну доведеться співіснувати у російсько-українському просторі саме з Януковичем. Принаймні до кінця першого терміну останнього.