Американський незалежний режисер, сценарист і оператор Том ДіЧилло – частий гість фестивалю некомерційного кіно «Санденс». Свого часу він працював із Джимом Джармушем, Стівом Бушемі та Ніком Кейвом. Життя музичного андерграунду не раз потрапляло в об’єктив його камери («Кава і сигарети», «Джонні Замша»), тож його документальний фільмпро культовий рок-гурт The Doors став своєрідною квінтенсенцією, панегіриком усім тим, хто звик жити не за правилами.
The Doors підсвідомо був моїм улюбленим гуртом, уперше я почув його років у 14. Відтоді я постійно слухаю його музику і щоразу ніби чую її вперше. Я знаю, в нього була велика таємниця, щось не сказане донині. І мені захотілося спробувати якось це визначити.
Це моє перше документальне кіно. Отак думаєш собі й вирішуєш: ну поїхали! Складаєш докупи всі фрагменти – і стрічка готова. Але я розумів, що тут треба було підходити як до фільму-історії і таким чином відкривати й розвивати, особливо Джима Моррісона як головного героя. Я усвідомив, що треба було зрозуміти його якнайглибше, однак я ніколи його на власні очі не бачив. Я не знаю, що діялося в нього всередині. Але мені треба було відчути, що я можу співпереживати з ним. Це усвідомлення і пройшло через низку трансформацій.
Тільки-но я почав читати про Моррісона, перше, що впало в око, – це була назва книжки: «Ніхто не вийде звідси живим» (перша біографія лідера гурту The Doors, написана по його смерті журналістом Джеррі Гопкінсом. – Ред.). Я просто не міг повірити, що це було його стовідсотковою правдою чи єдиною відповіддю. Автор зобразив Джима людиною, котра живе у безперервному і майже блискавичному процесі руйнації.
Я вважаю, що Джим був митцем. Але Пікассо теж був митцем, тільки він не згорів у 27 років. Якось мене запросили на вечерю в дім Анни Моррісон (сестри музиканта). Я згадав про пиятику Джима і спитав, чи вона або хтось із її дорослих дітей могли б розповісти мені більше, чому він почав пити. Хтось за столом ледь не зчепився зі мною і дуже різко відповів, що Джим був алкоголіком, а це хвороба – її не вибирають. Це відкрило мені очі: виявляється, Моррісон усе життя з чимось боровся. То була битва, а не бажання просто напитися. Здавалося, що він завжди намагався загострити або притупити своє сприймання, чи принаймні змінити…
Переглянувши перші 10 хвилин відеоматеріалу, я вирішив, що цей фільм треба робити тільки з оригінальних кадрів. Ніяких дикторів, ніяких інтерв’ю з гуртом. Рей Манзарек (один із засновників колективу, клавішник, продюсер і його лідер після смерті Моррісона. – Ред.) сказав: «А як ти розповіси історію The Doors, не чуючи її від живих членів гурту?» Тоді він подивився півгодинне відео, яке я монтував, і додав: «А, тепер я розумію, що ти збираєшся робити». Інакше кажучи, слід створити певну атмосферу й не випускати більше глядачів із неї. Треба розповісти історію, показати початок гурту, а потім просто залишатися в цьому сюжеті, так наче цей момент відбувається саме зараз. Ти ніколи не відходиш від нього, ніколи не споглядаєш його збоку.
Продюсери тиснули, вимагаючи концепції, бо їхній відеоматеріал був неймовірним, але не цілісним. Я сказав: «Якщо справді хочете почути її від мене, мушу передивитися кожен кадр вашого відеоматеріалу». Отже, перші три тижні пішли повністю на перегляд, від восьмої ранку до сьомої вечора. Прозріння насталотоді, коли я вже остаточно наситився побаченим. Тоді й сказав собі, що коли зіпсую чари цього неймовірного відео, яке показує The Doors у їхні кращі часи, врізаючи старі заїжджені кадри про визначну роль «The End» чи щось на кшталт цього, то облажаюся. Якось залишитися в цьому світі я міг, тільки не вириваючись, не виходячи з нього.