Жовтих наліпок із яскравим недремним оком на поштових скриньках не побачить хіба що сліпий. «Пильні сусіди перебувають у прямому контакті з жандармерією», – попереджає яскравий підпис. Людину, яка народилася в країні ГУЛАГів, уточнення радше насторожує. Десь на підсвідомому рівні. Але «молода пенсіонерка» Марі Кобійян дотримується іншої позиції.
«У нашому кварталі досить неспокійно, – розповідає вона. – Крадіжки трапляються часто. А поліція не має змоги ставити постового на кожному перехресті. Тому я погодилася пристати до мережі добровільних інформаторів. Нас 13, усі ми маємо телефони та електронну адресу інших учасників. Але дзвонити до жандармерії має право тільки ланковий. У нас це полковник на пенсії. Він живе ось там, бачите обійстя з величезними жовтими трояндами?»
Читайте також: Як не спинити, то очолити
Механізм дії мережі «пильних сусідів» не складний. Щойно хтось із учасників помітить підозрілу особу, яка вештається попід домівками, або зауважить якийсь непевний автомобіль, він інформує про це колег. Ланковий вирішує, чи варто турбувати цим жандармів. «У 95% випадків повідомлення не виводять на реальних злочинців, – чесно зізнається Жан-Жак, фаховий поліцейський. – Але подеколи спостерігачі натрапляють на зловмисників. На моїй дільниці було заарештовано двох жінок, які робили вигляд, буцімто шукали оренду, а насправді дізнавалися про порожні під час відпусток квартири».
Прихильники нової співпраці громадських активістів із поліцією відстоюють необхідність «відродження природної солідарності», що поступово розчинилася у філософії «кожен за себе». Супротивники урядової ініціативи кажуть про «політичне зловживання почуттям страху», яке використовують у передвиборних дебатах праві радикали. «Заохочувати апріорі підозріле ставлення до незнайомих осіб – нездорова тенденція, – вважає активіст Ліги з прав людини Бенжамен Десенік. – Важко погодитися з тим, що доносити й виказувати раптом стало почесною справою».
Утім, у Великій Британії аналогічна програма успішно працює не перший рік. «Досить часто взяти участь у догляді за спокоєм власного кварталу пропонують уже в день заселення до нового житла, – розповідає тамтешній колега Майкл Пош. – Учасники мережі мають на поштових скриньках наліпки з байбаком. Це мусить віднаджувати потенційних зловмисників. І людям спокійніше – зникає почуття беззахисності перед злочинним світом».
Кожному народові – свої родинні спогади та упередження. Безпосередньо на територіях англосаксонських держав збройні дії не точилися понад півтора століття. Тому, можливо, їхні громадяни дивляться на співпрацю із силовими структурами інакше, ніж континентальні європейці. «Спогади про Другу світову, концтабори, численні диктатури наповнюють словосполучення «інформатор поліції» негативним змістом, – вважає французький соціальний психолог Жан-Поль Деруа. – Хоч би які добрі наміри закладали урядовці і яким високим був суспільний попит на побутову безпеку, французи, іспанці, португальці, поляки, греки зберігатимуть колективну упередженість до таких проектів».
До програми є іще й інші заперечення. «Можновладці могли б не скорочувати вдвічі фахівців-криміналістів. Тоді їм не довелося б робити ставку на аматорів, – вважає правник Рене Маорі. – Зовнішні ефекти з наліпками – для чесних людей. Справжній злочинець бабусі з біноклем не злякається».
Читайте також: Мовчання еліт. Європа радикалізується
Якщо вже французи виявилися психологічно не готовими до запуску проекту, що трохи нагадує загони «добровільних народних дружин» СРСР, краще не уявляти, що сталося б від такого запозичення в Україні. Посвідка інформатора мала б дуже сподобатися не лише ветеранам секретних служб, а й численним приватним безпековим структурам. Там, де французькі провладні іміджмейкери спробували, замість вкладати кошти в удосконалення слідства, побавитися на традиційному смисловому полі ультраправих, рідні імітатори хутко замаскували б під західний стандарт привілеї для корисних людей.
Ось тут, власне, й криється різниця між двома Європами: тією, що має безліч проблем, але принаймні сумлінно шукає для них вирішення, й пострадянською територією, покірливо толерантною до свавілля самопроголошених еліт. Західні керманичі коли вправно, а коли незграбно намагаються домовлятися зі своїми громадянами. Водночас на сході континенту, особливо у провінції, про діалог із владою і не чули.
За кількістю суспільних проблем Захід та Схід цілком зіставні. Принципово відрізняються пріоритети. Як громадян, так і владної верхівки.
ДОСВІД ПОСТРАДЯНСЬКИХ КРАЇН
Провладні дружинники
Росія
2005 року пропутінський молодіжний рух «НАШИ» почав реалізацію федерального проекту «ДМД – Добровольная молодёжная дружина». Основна діяльність цих громадських утворень зводилася до придушення акцій опозиції. 2009-го на форумі «Селигер» було прийнято рішення створити Всеросійську асоціацію дружин (ВАД). Її організатори заявили, що мають намір упродовж трьох років об’єднати 100 тис. неблагополучних підлітків, котрі патрулюватимуть вулиці із травматичною зброєю. «Дожились… Гопников будут вооружать, обучать, полномочия дадут им»; «Отряд фашистов создают», – такими репліками зустріли цю ініціативу російські блогери.
Білорусь
«Дабравольная дружына» діє на рівні районних, міських та обласних штабів. У її складі функціонують молодіжні загони охорони правопорядку. Крім того, в республіці активно провадять інформаційну кампанію, закликаючи громадян «бути пильними» й повідомляти про підозрілих людей. Дружинників використовують задля політичних цілей: приміром, щоб зірвати акцію «Революція через соціальні мережі», представникам молодіжного крила «добровольців» влаштували дискотеки на головних площах країни, де збиралися опозиціонери. Також їх залучали до затримання протестувальників під час так званої мовчазної акції.
