▪   Едвард Лукас

Практична Антанта

ФОТО: REUTERS
Навіть за умов оновленої тісної співпраці у військовій сфері між Великою Британією та Францією Європа надто слабка, щоби піклуватися про себе
Матеріал друкованого видання
№ 46 (159)
від 12 листопада, 2010

На фото: Разом легше. Об'єднуючи зусилля в сфері оборони, Франція та Велика Британія підтримуватимуть конкурентоспроможність своїх армій

 

І Великій Британії, і Франції як колишнім супердержавам сьогодні нелегко. В обох країн є глобальні амбіції (завдяки своєму імперіалістичному минулому), проте немає глобального впливу. Вони постійні члени Ради Безпеки ООН. Крім того, Франція має третій, а Велика Британія – четвертий за розміром у світі оборонний бюджет. Але водночас їм бракує впливу, щоби справити враження на Америку чи бути самостійними в усьому. Вони намагаються якось боротися з різким подорожчанням військової техніки, тимчасом як їхні літаки, кораблі та машини часів холодної війни вже давно застаріли.
50-річний договір про співпрацю у сфері оборони та безпеки, який Девід Камерон та Ніколя Саркозі підписали 2 листопада 2010 року, закладає основи для безпрецедентної за обсягом, глибиною і тривалістю співпраці між двома військово найпотужнішими країнами Європи.

Спільний раціон

По-перше, велика частина вищезгаданого документа стосується об’єднання експедиційних сил двох держав. Військові дії далеко від рідної країни є чи не найвитратнішими в сучасній військовій справі. Величезні кошти йдуть на рутинну, але життєво важливу логістику та забезпечення солдатів їжею, зброєю, запчастинами й пальним. У Пентагона з цим проблем не виникає, а от у Британії з Францією вони є. Британські солдати сподіваються, що завдяки поєднанню зусиль двох держав отримають і смачний французький польовий раціон замість гидких, але поживних сумішей, якими вони зазвичай харчуються.

По-друге, значна частина договору насправді не є чимось особливим. Навіть найзатятіші англо- та франкофоби по обидва боки Ла-Маншу навряд чи нервуватимуть через перспективу спільного утримання нових військово-транспортних літаків A400M і тренувань на них або удосконалення можливостей дозаправки в повітрі.  

Оборонна промисловість добре розвинена в обох країнах. Природно, вони хочуть підтримувати її конкурентоспроможність, надто на тлі американської потужності. Цьому сприятиме активізація спільних замовлень, для яких пріоритетами будуть атомні підводні човни, супутники, безпілотники й ракети.

Контроверсійним є питання співпраці в царині ядерного озброєння. Обидві країни мають зброю ядерного стримування, розташовану на дорогих і вже застарілих атомних підводних човнах. Але тільки французи у цій справі незалежні. Британці утримують американські ракети «Трайдент», які можна задіяти лише з дозволу Білого дому. Це питання ставатиме дедалі актуальнішим упродовж наступних п’яти років, оскільки наближається час, коли  Туманний Альбіон буде змушений замінити «Трайденти» чимось іншим.  

По-третє, ще одним важливим елементом є можливість спільно користуватися авіаносцями. Франція має один власний, але щосім років він потребує серйозного переоснащення. Велика Британія нині будує два авіаносці, але для неї самої буде занадто дорого користуватися ними обома й забезпечувати їхнє регулярне оновлення. Очевидне рішення – об’єднати військово-транспортні сили, щоб у будь-який момент кожна з країн могла скористатися одним судном, поки друге на ремонті.

Поділитись кодом

Однак найбільша проблема, по­в’язана з цією угодою, не військова, а психологічна. Вельми поширена думка, що Велика Британія і Франція не довіряють одна одній. Париж убачає в Лондоні американського придвор­ного, який має намір підірвати європейську солідарність та лобіювати безсердечну версію агнло-саксонського капіталізму. Велика Британія ж вважає Францію протекціоністською, холеричною і впертою країною, яка може порушувати правила, коли їй це вигідно, і підтримує сумнівні відносини з Іраном та Росією.

Попри те що більшість британців довго вчать французьку в школі, здебільшого вони або майже, або взагалі нею не говорять. Ба більше. В уяві британців французькі солдати зажили собі слави боягузів. Британцям подобалося, коли під час війни в Перській затоці (1990–1991) американські коміки називали фран­цузів «мавпами-капі­тулян­тами, що їдять сир». На Балканах у розпал війни в колишній Югославії британське командування вважало, що тісні відносини французів із сербами перешкоджали міжнародній спільноті впливати на режим Мілошевича. Але це радше журналістські клі­ше. Британія та Франція пліч-о-пліч виступали в найбільших конфліктах минулого сторіччя – двох світових війнах і холодній війні.  

Торік Франція знову вступила до військової організації НАТО, поклавши край 40-річній розлуці (вийшла з неї в 1966 році. – Ред.). Але британські та французькі війська вже й до того добре знали одне одного. Спеціальні військові підрозділи цих країн тісно співпрацювали в Афганістані та інших військових операціях. Єдина кампанія, в якій Велика Британія діяла самостійно, – це Фолклендська війна. Тоді Франція виявилася некорисним союзником. Вона продала Аргентині протикорабельні ракети Exocet, які серйозно загрожували британським війсь­ково-морським силам, відправленим на операцію. І хоча публічно Франція не виявила жодної зацікавленості у Фолклендському конфлікті, за зачиненими дверима вона повідомила британцям коди, за допомогою яких можна було розладнати роботу протиракетного комплексу Exocet. А також дозволила британським пілотам провести навчання з використанням розроблених у Франції ракет, ідентичних тим, що були продані Аргентині.

Це все добре. Але залишається ще Америка, яка спокійно могла би стати на заваді договору, заявивши, що надалі не може довіряти Великій Британії, яка має надто тісні відносини з Францією. Однак цього не станеться. Навпаки, США тішить те, що дві союзні країни покращуватимуть ефективність та боєздатність своїх оборонних систем. Адміністрація Буша ненавиділа Францію і не довіряла жодним формам європейської співпраці, вбачаючи у ній силу, що підриває міць Північноатлантичного альянсу. Адміністрація Обами інстинктивно багатовекторна. Вона хоче бачити в Європі міцного партнера у всьому – від міжнародної економіки до оборони.  

А що як між Францією та Британією виникнуть суперечності? Досить легко уявити, що років за п’ять-десять Росія, маючи лідерські амбіції, може почати погрожувати країнам Балтії, особливо якщо США будуть надто зайнятими власними проблемами або заслабкими, щоби виконати свою функцію верхов­ного гаранта європейської безпеки? Саме в такому разі Туманний Альбіон зможе застосувати свої військово-морські та повітряні сили для попередження будь-якої шкоди з боку Росії. А  що як флагманом російського військово-морського флоту виступить вироблений у Франції корабель Mistral? Чи повідомить у такому випадку Франція Великій Британії коди й засекречені дані, потрібні, аби потопити такий цінний об’єкт свого експорту?

Хотілося б думати, що так. Але швидше за все Франція спробувала б домовитися про якийсь компроміс, як це було в російсько-грузинській війні, замість того, щоб вступитися за країни Балтії, як передбачено статтями 4 і 5 Північноатлантичного договору. Спроможність Росії укладати тісні двосторонні угоди з окремими європейськими країнами-членами НАТО вже доволі сильно зашкодила довірі до Альянсу. Крім того, зростає небезпека, що він буде брати участь лише в дрібних військових операціях і залишатися осторонь складних.

Сумно визнавати, але навіть за умов оновленої тісної спів­праці між Великою Британією та Францією Європа надто слабка, щоб піклуватися про себе. Вона може відправляти військово-морські підрозділи для захисту від піратів у Сомалі або якісь спеціальні загони для боротьби з терористами. Але коли йдеться про реальне застосування військової сили проти серйозного противника, у західному світі є лише одна країна, в якої вистачить міці та волі для конкретних дій.[2195]

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.