Коли летиш над Європою, бачиш розсип вогнів, міста, стрічки автошляхів. Переліт над просторами Сибіру створює дивну ілюзію: планета здається ненаселеною.
АНАДИР
Перше, що помічаєш в аеропорту, – це маленька бруднувата купка снігу, яка не станула дотепер. І це влітку!
Летовище розташоване лише кілометрів за 10 від міста, але шлях від трапа до готелю незвичайний. Дістатися до Анадира суходолом не можна: літаки сідають і злітають на іншому березі величезного Анадирського лиману. Коли ця водна гладінь скута кригою, шляхами-зимниками бігають маршуртки, крутячи колесами над багатометровою товщею води. Або можна заплатити додатково за місце у гвинтокрилі, який забирає заможніших полярників із аеродрому. Що ж до нашого рейсу, то всіх його пасажирів по прибутті перевезли невеликі річкові катери.
На одному з них ми познайомилися зі Степаном Селезнем із Чернігівської області. Виявилося, їхав на заробітки, уже котрий рік калимить на Чукотці разом із бригадою будівельників, де майже всі з України. Робочі руки на Півночі потрібні, платять тут добряче, тож працюють навіть турки й канадці. А от українські робітники працевлаштовані не зовсім легально – принаймні деякі.
У самому Анадирі дивує підкреслено строкате розфарбування будинків. І сучасні п’ятиповерхівки тут стоять на палях, як на голках. Це спеціальні фундаменти для вічної мерзлоти, а складено місцеві будівлі з різнобарвних блоків – синіх і бордових, брунатних і зелених, жовтих і блакитних… Тони притлумлені, неяскраві, і це зрозуміло: загальне свинцеве тло неба вже не так давить на очі. Часом на всю стіну красується якась величезна фотографія – парсуна евенської вродливиці, птахи, що летять, або вітрильники у морі.
ЯК ТАМ ІЗ ПОГОДОЮ?
Із кліматом Чукотці загалом не пощастило: на сусідній Алясці набагато тепліше й сонячніше. Річ у тому, що північні вітри дмуть саме на тутешні береги, що робить зиму ще суворішою. Літо часом спекотне, але завжди дуже коротке.
На узбережжі часто буває сильний, просто неймовірний вітер, тому все тут закріплено, зав’язано вузлами. Найпоширеніша деталь вбрання, як чоловічого, так і жіночого, – каптур. Неодмінно подбайте про цю примху місцевої моди й для себе. Вітер може здійнятися раптово, рекордні його пориви досягають 80 м/c. Застібатися треба намертво, по горло, до верхнього ґудзика.
Вітер може скінчитися так само несподівано. Залишиться тільки легкий шум у вухах. А якщо вирушите в глиб континенту, в один із запропонованих турів – на всюдиходах улітку, на оленях узимку, – то будете приємно здивовані: там, за стіною сопок, вітер як вітер, цілком звичний для європейця.
Читай також: «Неначе справді рай»
ЛОНДОНСЬКИЙ МІФОТВОРЕЦЬ
Лікар із Москви, з яким ми летіли в Анадир, розповів схожу на жарт дивину про чукотські реалії. За його словами, місцеві не надто освічені жителі вважають олігарха Романа Абрамовіча… живим богом! Це нібито навіть зафіксовано в одному із проведених на Чукотці соціологічних опитувань.
За часів путінського правління Абрамовіча двічі призначали губернатором цього краю. Згодом президент Мєдвєдєв достроково припинив його повноваження з формулюванням «за власним бажанням», однак уже за кілька днів по тому бізнесмен стає депутатом місцевого законодавчого органу, перемагає на виборах із воістину рекордним числом голосів (96,99%) і його одноголосно обирають на посаду голови думи Чукотського автономного округу.
Фокус у тому, що речі та явища, принесені сюди особисто Романом Абрамовічем, чимось і справді нагадують дарунки вищих сил. Саме з його приходом місцевий люд довідався, що таке мобільний зв’язок, зарплатні картки, чартерні рейси тощо.
Олігарх Абрамовіч і донині залишається спікером законодавчих зборів Чукотки… Хоча сам мешкає в Лондоні.
МАГНІТ ПОЛЯРНОЇ ЗІРКИ
В Анадирі люд іще добре влаштувався: місто розташоване кілометрів за 200 на південь від Північного полярного кола. Це коло – лише широта на глобусі. Якоїсь межі на місцевості на кшталт Великого китайського муру там немає, хоча на трасах стоять покажчики, монументи й арки – переважно для туристів.
Межі Арктики вперше дісталися ще давні греки, й вони зовсім не були здивовані тим, що літнє сонце в Норвезькому морі не збирається ховатися за обрій. Оскільки років за 100 до їхньої знаменної подорожі один з учнів Платона довів існування цього явища на пальцях.
На широті кола полярний день триває лише добу, 21–22 червня, тобто сонце не заходить один раз на рік. А в північних районах Чукотки денне світло панує близько місяця, в червні–липні. Взимку денне світило взагалі не сходить.
«Як ви живете серед полярної ночі?» – неодноразово дивувалися ми. «Так само, як і в полярний день, – знизували плечима тубільці. – Прокинувся – значить, ранок. Робочий день добігає кінця – вечір».
Помилуватися полярним сяйвом так і не вдалося, бо в короткі літні ночі воно буває вкрай рідко і є більш характерним для осені й весни. Покоївка в готелі, дівчина-евенка Тінил (вона дозволила називати її Тетяною), натомість розповіла про інше споріднене явище, яке трапляється з людьми в цих північних краях. На нього кажуть «поклик Полярної зірки», або просто «мерячка». Буває, що ціла бригада будівельників раптом прокинеться серед ночі, вийде з вагончиків на вулицю і простує в тундру, не розплющуючи очей. Або чукчі всім стійбищем знімуться з місця й рушають назустріч примарному вогню.
До цього дивного захворювання, яке вивчав іще Бєхтєрєв, схильні люди з нестійкою психікою та ослабленим здоров’ям. Воно виявляється в тому, що під час спалахів у небі людина тимчасово відключається, перестає сприймати навколишнє, але чує дивні голоси, звуки, чарівний спів, бачить ангелів. От і йде їм назустріч – завжди на північ, у бік сяйва.
Читай також: Скеляста оаза серед рівнин
РЕАЛЬНІСТЬ КРАЙНОЩІВ
Утім, крайня Північ вабить багатьох не тільки примарним сяйвом. Завербувавшись сюди на рік, відтак повернувшись додому, люди часом місця собі не знаходять, їх тягне знову й знову до цих країв. Річ не лише в красі пейзажів: приміром, зводячи житлові будинки, тут можна отримати чималі гроші.
На Чукотці багато п’ють, – приїжджі й тубільці, і не тільки «щоб зігрітися». В аборигенів Півночі особливий організм: у ньому немає ферменту, що розщеплює алкоголь. Тому їх надзвичайно легко споїти, з чого колонізатори й користаються вже впродовж століть. Отруєння «паленою» горілкою – одна з головних причин смертності на Чукотці. У віддалених від Анадира населених пунктах навіть введено «п’яну п’ятницю», щось на зразок м’якого сухого закону. Це означає, що спиртні напої продають лише у три останні дні тижня. Також, пов’язано це з проблемою алкоголізму чи ні, але показники зростання кількості венеричних захворювань за останні роки на Чукотці жахають. Вони в кілька разів більші, ніж загальноросійські.
ВІЧНОЮ МЕРЗЛОТОЮ
Саме туди ми й вирушили з центру автономного округу в заздалегідь оплачений тур. Він включав внутрішній переліт Анадир – Егвекінот і назад. Програми мандрівок називалися дуже по-радянськи: «У гостях в оленярів» із нічлігом у стійбищі, «У гостях у морських звіробоїв» із проживанням у селі чукчів Уелькаль. Вартість турів – $3–7 тис. з особи, залежно від умов додаткового комфорту.
Мандрівникові на Чукотці потрібні терпець і додаткова витримка, слід завжди бути готовим до екстремальної ситуації. З усіх знайомих мені місць, включно із сибірською тайгою, півострів тримає пальму (чи карликову березу?) першості за кількістю комашні. Окрім комарів тут кишить: дрібною мошкою, чорними мухами, ґедзями та ще бозна-якими летючими упирями. Розумний турист – той, хто правильно вдягнувся. Усіляке антимоскітне вбрання – вітровки, енцефалітки, накомарники-капелюхи тощо є в місцевій торговельній мережі. Але все-таки варто запастися заздалегідь як одягом, так і хімічними засобами. Це надійніше, а в багатьох випадках – дешевше.
АВТОНОМІЯ ПОТРЕБУЄ «ВІЗИ»
Чукотський автономний округ належить до прикордонної зони Росії, на його території діє відповідний режим. Тобто іноземці повинні оформити туди перепустку, а це складніше, ніж отримати візу в деякі країни. Дозвіл на в’їзд видають органи Федеральної прикордонної служби ФСБ Росії на підставі особистих заяв громадян або клопотань підприємств, наприклад турфірм. Важливо точно знати свій майбутній маршрут, оскільки пересування територією Чукотки відбувається з обов’язковою реєстрацією в усіх (!) пунктах перебування.
ВАРТО ПОБАЧИТИ
Анадир – місто-порт на крайньому північному сході Росії, адміністративний центр Чукотського автономного округу. Розташований на березі затоки Берингового моря в зоні вічної мерзлоти.
Полярне сяйво – оптичне явище у верхніх шарах атмосфери, світіння окремих ділянок нічного неба, що швидко змінюється. Тривалість – від кількох хвилин до цілих діб.
Золотий хребет – засніжений гірський масив на території Чукотського автономного округу, простягається вздовж узбережжя Анадирської затоки. Найвища вершина – пік Іоанна (1012 м). У цих горах 1905 року знайшли промислове золото, звідси й назва.
Арктична тундра – безліса природна зона, тягнеться на північ від зони тайги.
ЕТИКЕТ ЧУКЧІВ
Не дивуйтеся, якщо на вході в які-небудь двері (магазину, під’їзду будинку) ви не одразу зможете з кимось розминутися. Ми звикли спочатку випускати тих, що залишають приміщення, а потім уже входити самі. Тут, навпаки, спочатку дають людині змогу опинитися в теплі. Ця чукотська звичка – від довгих морозних зим.
ПОЛЯРНА КУХНЯ
Традиційно на стоянках у місцевих поселеннях частують олениною. Зауважимо: тут можна скуштувати її не тільки в «чистому» вигляді, а ще й супу з нею, або ж купити ковбаси того-таки походження.
Цікаво, що вартість 1 кг цього м’яса в столицях світу досягає €60–70. Чукчі-оленярі здають його по 27 рублів за кіло (приблизно 10 грн). На ринку в Анадирі воно лежить за 120–130 рублів.
На Чукотці полюбляють їсти молоді пагони полярної верби, дику цибулю і щавель. І, звичайно ж, ягоди: морошку, лохину, брусницю, шипшину.
Із-поміж приправ нам сподобався корінь п’упукит. За смаком він нагадує коріандр. Узагалі, рослинних харчових додатків у чукотської кухні не менше, напевно, ніж в індійської. Пелкумрет, лемкут, їечавтин, ип’ен, – так називаються місцеві корінці й трави.