«Золота пальма» Каннського кінофестивалю за короткометражний фільм, здобута цього року українкою Мариною Вродою, є досягненням непересічним, почесним і вкрай цікавим. Вже вдруге Україна тріумфує у короткому метрі: шість років тому у цій номінації «золото» отримав Ігор Стрембіцький за стрічку «Подорожні». Чому обрали саме картину «Крос», і як відбувалося нагородження, Тиждень дізнався особисто від каннського лауреата.
У. Т.: Коли їхали до Канн, у вас не виникало сумнівів з приводу того, чи можна насправді двічі увійти в одну річку? Адже Ігор Стрембіцький де-факто своїми «Подорожніми» відібрав у вас право першості.
– Сумніви виникали. Але, їдучи до Канн, я розуміла, що приз отримати можу, тому що стрічка, на мою думку, цікава. Її досить важко переказувати, варто дивитися. Насправді моя перемога відбулася і закінчилася тоді, коли картину вибрали на конкурс. Все, що було потім, – це просто частина шоу і плата за ту, першу перемогу. В момент оголошення лауреатів я взагалі не зрозуміла, отримала головний приз чи якийсь інший. А коли усвідомила, промайнула думка: «Зараз почнеться!», видихнула і вирішила закінчити все якомога швидше: отримати «золото», зустрітися з журналістами, висловитися, щоб почати працювати знову.
У. Т.: Голова секції короткого метру Мішель Гондрі не розповів вам, чому журі обрало саме «Крос»?
– Я не була фавориткою Гондрі, про що довідалася від самих членів журі вже ввечері після вручення. І це зрозуміло: Мішель не мій режисер, і я не його режисерка, він грається іншими формами і говорить про інші речі. Але він доволі приємний. А мені цікаво приятелювати з людьми, яких не розумію. Між іншим, перше, що він спитав, чи я не збираюся вбивати себе цим призом? Позаяк, каже, знає багато режисерів, яким після здобуття «Золотої пальми» на цьому і стало. Мені не те що байдуже щодо цього призу, але що може змінитися? Після цих слів Гондрі розслабився, і ми посміялися над французькою режисеркою, котра, отримуючи приз, «вмирала» на сцені, нервувала, затиналася і таке інше.
У. Т.: До речі, щодо переможної промови. Ми не мали щастя її чути, але згадуючи, як отримував приз Стрембіцький, коли великий русофіл Жоель Шапрон, колишній віце-директор UniFranceсхідноєвропейських держав, просив його говорити російською, той все ж таки обрав українську, хочеться дізнатися, як усе відбувалося цього разу?
– По-перше, всі знали, що я володію англійською. А по-друге, я говорила загальні речі. Все було просто.
У. Т.: А знімати картину було легко? Адже ви мали французьке фінансування.
– Спочатку робота вибудовувалася на дружніх стосунках. З часів інституту я ніколи ні на кого особливо не розраховувала. І всі свої короткометражки зняла завдяки особистим контактам. І так сталося, що та дівчина, з якою заприятелювала кілька років тому, була француженкою. Вона змогла правильно подати документи і сценарій до приймальної комісії. Так ми отримали фінансову підтримку від Франції. Від України ж була моя команда, ідея та інтелект.
У. Т.: Тобто французи, можна сказати, нагородили свою стрічку?
– Права на картину Україна та Франція ділять 50 на 50, хоча остання покрила всі дорожні та виробничі витрати на зйомку фільму (хоч це і було зроблено на фотоапарат), відтак на те, щоб перегнати на цифру для DCP, а потім на 35-міліметрову плівку; на оплату роботи людей, які працювали на постпродакшні, на, зрештою, мій приїзд до Канн. Ділити, хто кому і скільки дав, – нецікаво. Цікаво, що все вийшло, що члени моєї команди отримали змогу працювати у світі, щоб не гарувати тут на якихось дядьок, як на плантації, а бути більш вільними, як художники. Власне, заради цього я і робила фільм, бо вважаю, що професійність моєї команди не гірша, ніж у всесвітньо відомих. Монтували ми все в Україні, у Франції лише перезаписували звук і таке інше. І коли ми працювали у студії, нашу роботу високо оцінили як звук, так і кольорокорекцію. Останнє похвалив навіть той, хто працював над фільмом Олексія Германа-старшого «Хрустальов, машину!». Словом, ми відчули свою міць, що ми можемо, що наша робота може бути цікавою і в Європі, і не тільки. Зараз «Крос» їде на фестиваль «Кінотавр» в Сочі. Мене цікавить критика на нього.
У. Т.: Тож цілком актуальним буде запитання: що ви хотіли цим сказати? Я розумію, що автор, як казав Вім Вендерс, Олександр Сакуров чи Лотман, не мусить нічого пояснювати, однак «Крос» – це символ життя? Безупинного і безцільного руху?
– Мене завжди цікавили контрасти, протиріччя, як-то життя з одного боку і смерть з другого. Цей фільм народився на перехресті соціального і особистого як реакція на те, що довкола нас: гуляючи парком, мене одночасно охоплювала відраза до нашого способу життя і цікавило, чому так все відбувається. Тому соціальне в «Кросі» трансформувалося під впливом поетичного. В його основі лежить дуже стиснутий час. Я намагалася зрозуміти його і себе в ньому. Насправді, запитань до самої себе у фільмі більше, ніж відповідей. Це ті питання, що постають щодня, зокрема, чому ми так погано живемо, що я роблю і що я можу зробити. Ми перебуваємо у колосальній сплячці, але в ній винні здебільшого самі люди.
У. Т.:Чи можуть такі візуалізовані питання зацікавити нашого глядача?
– Нашому глядачу вже давно нічого нецікаво. Хоча питання у тому, якому глядачу? У дворі будинку, де я живу, це не буде цікаво.
У. Т.: Гаразд, тоді чи орієнтуєтеся ви на глядацьку реакцію, чи робите авторське кіно незважаючи на аудиторію?
– У конкурсі Канн я дивилася один турецький фільм доволі складний, довгий, тригодинний, але дивовижний: «Одного разу в Анатолії». Це емоційно закрита картина, яка жодним чином не спонукає дивитися її далі. Лише після другої години перегляду щось виникає. Такої сили емоції я відчувала лише від «Жертвоприношення» Тарковського. І насправді не знаю, хто його витримає тут. А може, й витримають. Від чого це залежить? Що взагалі примушує людину читати книжки, слухати музику?.. Словом, за глядача я не відповідаю, лише за свою роботу. Чесно кажучи, реакція глядача на мою стрічку більшою мірою зараз залежить вже від вас, а не від мене. Можливо, навіть, що від вашого трактування, якщо ви на «Крос» напишете рецензію, залежатиме, чи побачить його глядач. Дистриб’юторська компанія «Артхаус Трафік» хоче показувати мою короткометражку перед повнометражними картинами. Так чи так, по-перше, глядача треба поважати, тобто планку я не занижуватиму. А по-друге, глядач має право вибору, і може просто не прийти на фільм. Бо його не обов’язково дивитися. Взагалі без кіно можна класно почуватися, вирощувати капусту і бути всім абсолютно задоволеним і залишатися при цьому духовно розвиненою людиною. Життя не обмежується виключно кіно…
У. Т.: Не для вас, як я розумію. Короткий метр – коротка відповідальність… Чи розглядаєте ви можливість працювати над повним метром, як той самий Гондрі, хоча він на 12-му році своєї режисерської кар’єри спромігся зняти «Людську натуру»?
– Хотіла встигнути зробити ще одну короткометражку, а після того взятися за повний метр. Є ідея і є той самий продюсер, який в мене був на «Кросі». Хоча я можу зараз вибирати…
У. Т.: Починаєте використовувати бонуси від каннської нагороди?
– А для чого тоді ці нагороди? Хіба вони для життя потрібні? Ні, звісно, для роботи, саме в цьому їхній сенс.