Чому? Бо багато вміщає, овочі-фрукти не пріють в поліетилені, мясо-риба – вниз, все м’яке і свіже – нагору, несеш в руці по кошику, зручно тримати, не врізається в руці справжньої галицької жінки, та й зрештою бережу планету від «нелегкоусвояємого» пластику – кульочків-маєчок, кульків по 3 грн на 10 кг, що рвуться поклади туди хоч 5.
Отже, мій споживчий кошик завжди оптимальний: молода сім’я має обмежений бюджет, але необмежену фантазію. Багато в чому нас виручають батьки. Овочі, фрукти вирощуємо самі на городі, а це – картопля, морква, буряк, кабачки, огірки, зелень та приправи різноманітні, цибуля, часник, салатка листкова, горошок, квасолька(до речі, їх теж заморожуємо, відтак швидше варяться), редиска, якщо пощастить з погодними умовами, то капуста, помідори і перець болгарський. І працюєш – голова відпочиває, і врожай, як Бог дасть, то буде. В селі молокопродукти закуповуємо в тітоньки-сусідки за ціною оптового скупу, для пані ринкова економіка не закон, і вона не накидає роздрібну націнку, а молочко су перове, нерозведене на весняних травах, — одним словом, тут ми теж у виграші.
Ще один білок – м’ясо – закуповуємо глобально, у вигляді цілої рогатої чи рохкаючої тварини – раз на півроку, як вдасться, як хтось десь щось добре на картоплі, а не на преміксах виростить, ділимо з батьками, купили навіть для такого діла правого морозильник 1,70 м заввишки. Розділяємо на шпондерки, вирізки, шматки та обрізочки, підписуємо, що то є і коли запхане, і насолоджуємося власним приготуванням кілька місяців. М’ясо на базарах дороге, невідомо, що воно їло і чим жило, в супермаркеті – теж зле, по тій самій причині, плюс ще хитрощі пакування, купуючи вирізку, можна натрапити на масну частину завернуту у вирізку))) Ще варіант: в Бережани рано-вранці за птицею, інколи м’ясо добре знайти можна. Але то треба пильно і швидко, бо перекупки переженуть Астон Мартін агента 007 в перегонах за щойно прибулою бабусею з кроликом чи індичкою.
Риби майже не їмо. Якось колега чоловіка купив карпиків у супермаркеті, а вдома виявилося, що карпики були з бонусами, живими та верткими). При зверненні адміністратор показав аркуш паперу, на якому зазначалося, що оскільки рибка з відкритих водойм то і плаває вона там не сама і продають вони всіх разом. Санепідемстанція посилался ще там на якусь станцію – і грошей не повернули, і справедливості не добився. Повторювати його досвід ми не стали. Морожена риба – це варіант, але замороженої типом еко-заморозки. Це коли філе зі шкіркою десь тричі облите водою і заморожене так, що льоду десь пів сантиметра, що комерційно вигідно виробникам і під розумним еко-гаслом))) Пробували – смачно. На базарі знову ж заморожене-переморожене, тільки краї обрізають, щоб темного обвітреного не було видно, а це показник терміну придатності. Тепер муляє, звідки ця рибка припливла, чи не світитимемося, її з’ївши. Мабуть, варто копати ще й свій ставок))).
Сипучі крупи-макарони купуємо багато і відразу на місяців чотири – п’ять, торгові марки дуже різні, дивлюся на сам продукт, чи гарно оброблений, без домішок за принципом мішок сміття на 5 мішків гречки. Одною картоплею на гарнір не проживеш. І то зараз так трохи морозець по спині – не хочеться китайську гречку викупити в країні гречкосіїв.
Миючі засоби – окрема колонка. Посуд миємо в гарячій воді та милі дитячому. Від жиру – сода і… гірчиця, це економить на плинах так, що в жодній рекламі і не описати, заодно планету бережемо та свій організм не захаращуємо. Кажуть, 40 разів треба полоскати тарілку з плину. Таке враження, що вони з водоканалом змовилися). От якби нам ще хтось з закордону пральні порошки привозив, то я була б взагалі спокійна. А так купуємо те, що є. Прати пере, добре полощемо та й все.
Взуття/одяг – або за кордоном, або вдома, але після дооовгого вибору серед купи того, що продається. Ціни дикі, якість невідповідна, навіть обговорювати не хочеться.
Сервіс – теж важливе питання. Сумно, коли продавчиня може гаркнути: «Беріть що дають, або не морочте голову» на запитання про термін придатності продукту. Сумно, коли людина бере цей продукт та платить за це гроші. Сумно, коли покірно погоджуються на запропоноване, на фальшиво солодку усмішку продавця домашніх яєць з фабрики, кидання здачі і без «дякую», на повний ігнор, коли хочеш щось запитати у дорогому магазині (більше того, продавці кучкуються, скоса на тебе дивляться, обговорюють, а самі ж на такій самій зарплаті, дихають тим же повітрям і ходять по тій же землі). І тоді згадується вічний приклад: були ми в післястудентські роки в Празі. Є там вулиця Паризька, де бутикуються провідні світові марки товарів люкс-класу. Ціни – тисячі крон. На розі – Hermes(хай живе та квітне, французький Модний дім, шкіра, одяг, парфуми, інтер’єр, салони по всьому світу, фірма не наша))) тож, думаю, опублікувати можна), заходимо двоє студентів з рюкзаками, в джинсах та кросівках, на порозі чорний мужчина в лівреї з галунами символіки Дому підбігає з вибаченнями, що невчасно відчинив нам двері, продавчиня по-простому усміхнено запитує, що нас цікавить, ми теж по-простому відповідаємо, що зайшли подивитися, вона розповіла, де які колекції є, що зараз нове, що зі знижкою, і де її знайти коли виникнуть питання. О, свята простота! Вірите, хочеться навіть щось купити, тим більше, знаючи, що над якістю продукції там працює не одне покоління майстрів. Є у Львові кілька магазинів, де дорого, проте тобі професійно підберуть і запропонують речі, хоч 20 примірок, а вибираєш те, що до вподоби і ніхто не дивиться, що ти в протертих джинсах, і головне, що воно українське, дизайнерське. Решта – дико дорога Туреччина під гаслом «Дєвушка, не трогайтє ето же дорогоє платає», або кажуть французько-італійське, а так не віриться, а так пахне Одесою і цехом з дівчатками-швачками…
Думаю, навчитися культурно продавати річ українці можуть, а от вміти якісно виготовити, те що продається, – це ще потрібен час і ініціатива.
Беріть участь у конкурсі Тижня та вигрівайте призи – книги видавництва «Темпора»