Кульмани списано на смітник, туш, ватман, калька й лінійка вже давно не інструменти сучасних зодчих, цегла – не основний будівельний матеріал, а трести й главки – не замовники у великих проектних інститутів. У програмі Днів литовської архітектури до Києва завітав Аудрюс Амбрасас – одна з її знакових постатей. Разом із гостем Тиждень вирішив проаналізувати проблеми, з якими стикаються пострадянські держави в царині будівництва й архітектури.
У.Т.: На початку 2000-х почалось активне спорудження висоток ділового району на березі річки Неріс, поруч з історичним центром Вільнюса. Які проблеми супроводжували ці масштабні роботи?
– Поєднання нової архітектури та старовинного масиву – це тонке питання. Деякі групи використовують його як політичну платформу, котра не має нічого спільного з розмовами про якість архітектури. Нам, сучасним зодчим, не до вподоби, коли все зводять до того, що, мовляв, слід будувати як 100 років тому. Зараз ми так робити не зможемо, бо живемо інакше. Важко знайти синтез старого й нового. Погляньте на західноєвропейську архітектуру – там є приклади різкого контрасту. Але організації, які опікуються збереженням історичної спадщини, кажуть, що там історичних об’єктів чимало, тож можна дозволити якісь сучасні вкраплення – гострі, полярні. А в Литві не так багато збереженої історичної архітектури.
У.Т.: Чи існує у вашій країні система архітектурних конкурсів, із чіткими правилами та методикою ухвалення об’єктивного рішення?
– Вона починала окреслюватися, коли в Литві тривав будівельний бум, але не сформувалась остаточно. Замовникам комерційних об’єктів складно довести, що вони отримають кращий проект, влаштувавши конкурс, ніж обравши розробника з якихось кон’юнктурних міркувань. Інша річ – державні замовлення, коли проект купують за бюджетні гроші. Тоді вже Спілка архітекторів бореться, щоб було проведено конкурс і визначено генпроектувальника.
Умови для таких заходів пишуть, зважаючи на європейську практику, адже литовські архітектори беруть участь у них і за кордоном. Є загальні принципи: наприклад, якщо конкурс відкритий, то всі представлені роботи анонімні, мають тільки ідентифікаційний шифр.
У.Т.: Кілька років тому в Литві відбувався міжнародний архітектурний конкурс на будівлю Музею «Ґуґґенгайм – Ермітаж», перемогла лауреатка Прітцкерівської премії – Заха Хадід. Вам до смаку її проект?
– Мером Вільнюса був тоді Артурас Зуокас – молодий, активний, тож за цей період його головування побудували чимало. Він вважав, що наша столиця, невелике місто (550 тис. жителів. – Ред.), потребує знакового об’єкта для впізнаваності на світовому рівні. Ідея була в залученні нью-йоркського Музею Ґуґґенгайма й петербурзького Ермітажу до створення сучасного музею у Вільнюсі. Це було своєрідне наслідування прикладу іспанського Більбао, де побудовано екстраординарний музей за проектом Френка Ґері для фонду Ґуґґенгайма. Але відмінність задуму була та, що в Більбао діяла ціла програма пожвавлення міста, і музей Ґері – тільки частина великого плану.
Відбувся конкурс серед трьох запрошених учасників. То були архітектори міжнародного рівня – Даніель Лібескінд, Массіміліано Фуксас і Заха Хадід. Вони самі представляли свої роботи у Вільнюсі – презентація була шикарна. Проект Хадід, на мій погляд, зроблений був у її стилі, але саме для цього місця. Не виникало відчуття, ніби це якась домашня заготовка.
Що буде з ним тепер – наразі ніхто не знає. Наглядова рада вже кілька разів змінилася, політичної підтримки поки що не існує. Адже будувати треба за гроші міста. Фонд Ґуґґенгайма не вкладає в цей проект ані цента. Вони займаються виставками, менеджментом. Сам конкурс проводили за кошти інвесторів, які зібрав мер Артурас Зуокас. Столиця вклала дуже небагато.
У.Т.: Район Жирмунай у Вільнюсі – це типова житлова забудова часів СРСР, багатоквартирне житло. Певно, воно, як і в Києві, застаріває морально й фізично, руйнуються комунікації. Які рецепти вирішення цієї проблеми в Литві?
– Джина з пляшки випустили, приватизувавши всі квартири в цих будинках. Коли в одній будівлі, яка потребує ремонту, 70–100 помешкань, усі власники повинні робити його своїм коштом. Це не єдиний такий район у Вільнюсі – є ще Лаздінай, котрий у радянські часи відзначили Лєнінською премією за планування. Там слід оновлювати об’єкти, робити їх енергоощадними й ефективними. А є квартали, ще гірші за радянські масиви. Ті, що зводили під час будівельного буму, коли головним показником була не якість, а кількість квадратних метрів на продаж.
У.Т.: Розкажіть про благоустрій площі Лукішкес, у минулому – Лєніна. Що там з’явилося замість радянських «артефактів»?
– Цей майдан облаштували по війні. Поставили пам’ятник Лєніну, та щойно настала незалежність – відразу ж знесли. Решта залишилася – доріжки, газони. І весь той час точилася дискусія: що зробити на цьому місці? Одні пропонували поставити монумент загиблим за свободу: в районі цієї площі було страчено учасників селянського повстання 1863 року. Недалеко містилася й будівля КДБ в радянські часи. Була ідея відкрити там меморіальне місце, щоб молодь пам’ятала.
У.Т.: На які напрямки зодчества орієнтуються замовники індивідуальних проектів у Литві?
– Архітектура – це проекція наших думок, нашого розуміння краси, способу життя – проекція в бетон, цеглу. Якщо казати з погляду фахівця, то більшість забудовників у нас орієнтуються на об’єкти, що їх зводять у Скандинавії, на голландську архітектуру. Хоча останнім часом помічаю і будівлі в стилі «старої доброї Англії».
У.Т.: Наскільки поширена практика спорудження так званих «пасивних» будинків, які заощаджують споживання енергоресурсів, жител із сонячними батареями, тепловими насосами?
– Їх зводять, але рідко. Це дорога технологія. Використання сонячної енергії в Литві не дуже ефективне. Але геотермічну енергію використовують, ця практика досить популярна. Особливо виправдане її застосування в місцях, де немає газопроводу. На ділянці має бути місце для буріння свердловин. Але загалом «пасивні будинки» – це більше використання бренду, маркетинговий хід. На архітектуру об’єкта він не справляє ключового впливу.
У.Т.: Чи існують у ваших містах труднощі з паркуванням транспорту? Як це питання вирішують?
– У Вільнюсі теж є затори, але немає метро і трамваїв – тільки автобуси й тролейбуси. Фахівці кажуть, що ефективно зарадити проблемі можна тільки розвиваючи мережу громадського транспорту. Інший варіант – організувати паркінги. За мера Артураса Зуокаса під частиною центрального проспекту зробили велику автостоянку. Спершу було чимало противників – усі говорили про високу вартість, незатребуваність. А зараз увесь паркінг, попри подорожчання оренди, заповнений. У житлових районах із цим теж неабиякі складнощі. За радянських часів там узагалі не передбачено було місця для стількох машин. Жителі ставлять свої автівки скрізь, навіть на газонах…
У.Т.: Ваша країна є членом Євросоюзу, належить до Шенгенської зони. Чи відчутна інтеграція в західну систему?
– У Шенгені теж достатньо бюрократії. Тут ключове питання – відповідальність архітектора. У чому різниця між західноєвропейським законодавством і нашим? Там закон м’якший, але всі його дотримуються. У нас хочуть, щоб він передбачав усі випадки й дуже строго регулював відносини, а люди все одно знаходять можливості його обійти. Була думка всю відповідальність за проект покласти на архітектора. Але починається проблема довіри – все потрібно проконтролювати ще двічі або тричі. Вважають, якщо під проектом буде 20 підписів різних осіб – він покращає. Але жоден із погоджувачів не має часу й можливості настільки глибоко в нього зануритися. Певно, краще було б перекласти відповідальність на одну людину. Щоб було зрозуміло: коли автор помилиться, зробить погано, наступного разу йому доведеться змінювати фах.
У.Т.: Які ви бачите перспективи для розвитку архітектури в Литві?
– На розвиток смаків, архітектури дуже сильно впливає середовище. Багато студентів зараз мають змогу їхати навчатися до Західної Європи. На семестр або після бакалаврату по диплом магістра. Я сподіваюся, вони справді принесуть прогресивні принципи створення нової архітектури. Потрібен час, щоб відчути зміни на краще.
Доверстка
БІОГРАФІЧНА НОТА
Аудрюс Амбрасас – литовський архітектор. Народився1962 року. 1985-гозакінчив Вільнюськийінженерно-будівельнийінститут,факультетархітектури.У 1985–1994-му працював у Інституті реставрації пам’яток та проектування. 1991-гозаснував Архітектурне бюро Аудрюса Амбрасаса. Від 2004 року – доцент Вільнюського технічного університету.
Збудовані об’єкти:
– Штаб-квартира Swedbank’у у Вільнюсі, 2009
– Офіс банку DnB NORD в Ризі, 2010
– Комплекс «Європа» й майдан Європи у Вільнюсі, 2004
– Офіс HANNER у Вільнюсі, 2001
Проекти:
– Центр сучасного мистецтва у Вільнюсі, 2011
– Національний художній музей Латвії, 2010
– Концерт-хол у Раквере, Естонія, 2009