Батогом по прянику

Економіка
26 Квітня 2011, 08:00

Тема відносин із Росією була однією з ключових під час останньої передвиборчої кампанії. Колишній кандидат у президенти Віктор Янукович та інші спікери-регіонали називали конфронтацію попередників із «братньою» державою основною причиною високої ціни на газ, втрати північних ринків вітчизняними виробниками, а відтак низького рівня життя багатьох громадян. Перший рік каденції Віктора Федоровича продемонстрував наївність сподівань на те, що російське керівництво рахуватиметься з офіційним Києвом. Поточні економічні тенденції радше свідчать про «гру в одні ворота».

Так, 31 січня російський уряд ухвалив рішення про продовження до січня 2016 року дії фактично заборонних мит на імпорт металевих труб з України поза квотами. Причому на деякі категорії мито ще й підвищили: на обсадні труби – з 11,4% до 18,9%, нафтопровідні – з 8,9% до 19,4% (для холдингу «Інтерпайп» Віктора Пінчука) та до 37,8% (для інших виробників). До речі, хоч як це парадоксально, наприкінці грудня 2010-го квоти на постачання труб до РФ у 2011-му, виділені «дружньому» режиму Віктора Януковича, становили 300 тис. т, тоді як за часів «конфронтації» в 2009-му цей показник був на рівні 428 тис. т, а в 2007–2008-му – 411–419 тис. т.

Нещодавно міністр аграрної політики і продовольства Микола Присяжнюк розчаровано заявив, що не може збагнути причин, чому не вдається порозумітися з РФ у питанні постачання українського цукру. «Російська Федерація імпортує понад 1 млн т цукру з тростини. Ви знаєте, що сьогодні його світова ціна набагато вища, ніж нашого. Але поки що у нас немає порозуміння в питанні дозволу на безмитне ввезення 100 тис. т».

Дотепер залишається вибірковим санкціонування Кремлем постачання в РФ продукції українських підприємств харчової промисловості, насамперед молочників та кондитерів. Унаслідок тривалої «молочної війни» Москви проти наших товаровиробників, що розпочалася ще 2006-го з цілковитої заборони імпорту молока та м’яса з України, їхні позиції на ринку «стратегічного партнера» послабилися настільки, наскільки посилилися виробники з Білорусі, Польщі, Німеччини та інших країн.

У той час як українські компанії втрачали російський ринок збуту, темпи економічної експансії РФ в Україні зростали. Плани північного сусіда були окреслені відразу після формування уряду Азарова. «Росія претендує на право власності майже за 300 об’єктами соціальної сфери і промисловості, що містяться в Україні. Цілком урегульовані відносини лише за 12 з них. Сподіваюся, зараз (після зміни влади в Україні. – Ред.) процес… вийде на новий рівень», – заявив у березні минулого року заступник голови «Росимущества» Юрій Мєдвєдєв. І почалося…

23 квітня 2010-го було підписано угоду між російським ВАТ «Обьединенная авиастроительная корпорация» (ОАК) та українським ДАК «Антонов» щодо створення СП, яке в Москві розглядають як проміжну ланку на шляху до цілковитого «злиття», а фактично поглинання нашого авіапрому. Уже за тиждень голова ОАК Алєксєй Фьодоров повідомив, що російська сторона отримала від українських партнерів згоду на те, що основне складання Ан-148 відбуватиметься в РФ. Влітку «Антонов» на догоду Кремлю спровокував справжній скандал, коли стало відомо про намір відмовитися від кооперації із запорізькою «Мотор-Січчю» – не просто «вітчизняним виробником», а підприємством депутата з владної партії В’ячеслава Богуслаєва. ОАК тоді висунула «Антонову» вимогу: запорізькі авіаційні двигуни Д-436-148 замінити на SaM146 спільного виробництва російського «Сатурну» і французької Snecma. У листопаді чотиримісячний конфлікт частково залагодили: «Мотор-Січ» відкликала позов в обмін на підтвердження антонівцями своїх зобов’язань укомплектувати перші 50 літаків Ан-148 запорізькими двигунами.

Російська сторона протягом року надшвидкими темпами просувалася до поставленої Путіним мети: поглинання української атомної енергетики (створити потужний холдинг, який охоплював би об’єднану генерацію, машинобудування та паливний цикл). 1 червня НАЕК «Енергоатом» та компанія «ТВЭЛ» (РФ) домовилися про постачання російських паливних збірок на українські АЕС з 2011 року. Москві вкрай важливо прив’язати наші атомні електростанції (15 енергоблоків потужністю 13,8 ГВт) до сировини корпорації «Росатом», юридично закріпивши за нею найбільший і стабільний зовнішній ринок збуту. Саме цим була, вочевидь, зумовлена й готовність росіян кредитувати добудову третього та четвертого енергоблоків Хмельницької АЕС. 9 червня 2010-го уряди України та Росії підписали відповідну угоду про співпрацю (12 січня Верховна Рада її ратифікувала). Їх спорудження російським коштом, за російськими технологіями, з використанням російського обладнання, зусиллями російських фахівців виключає можливість закупівлі, наприклад, альтернативного американського палива для АЕС – американської Westing­house.

Російський «Внешэкономбанк», головою спостережної ради якого є Владімір Путін, залучений до схеми монополізації українського зернового експорту псевдодержавною компанією «Хліб Інвестбуд» (див. Тиждень, № 9/2011). Не виключено, що саме в такий спосіб відбувається раніше пропонована Москвою інтеграція зернового сегмента економіки двох держав. На початку лютого деякі ЗМІ припускали, що Дмитро Фірташ продасть свої хімічні активи (значно поповнені за останній рік) структурам, афільованим із Газпромом. Якщо така оборудка стане реальністю, російський бізнес монополізує наш ринок мінеральних добрив, а відтак легко буде опанувати й український АПК за рахунок диктату ціни на добрива для вітчизняних аграріїв.

За цими окремими випадками чітко простежується і глобальніша тенденція. Якщо за часів «помаранчевої конфронтації» торговельний дефіцит в економічних відносинах із РФ неухильно зменшувався завдяки випереджальним темпам нарощування Україною свого експорту, то за «прагматичних відносин» спостерігається протилежна тенденція.

По суті, наша держава перетворюється на джерело валютних надходжень до економіки свого «стратегічного партнера», за рахунок якої він встановлює контроль над вітчизняними підприємствами. Наприклад, обсяг прямих інвестицій із РФ в Україну на початок жовтня 2010-го становив $2,96 млрд і за рік зріс на $0,9 млрд – це менш ніж 1/8 відпливу валюти з нашої країни до Росії за цей період. Фактично матеріальні блага в Україні купують за гроші наших співвітчизників.

Відмова від жорсткого обстоювання національних інтересів під лозунгами торговельно-економічної співпраці поєднується з фактичною згодою із російським баченням розподілу спадщини СРСР, передусім радянської власності за кордоном та спірних, економічно цікавих прикордонних територій. На початку лютого посол України в РФ Володимир Єльченко заявив, що оскільки Росія відмовилася йти назустріч нашій країні в питанні розподілу власності колишнього СРСР за кордоном, то їх було вирішено… припинити. «Останнім часом ці переговори призупинилися: сторони дійшли до крайніх позицій, не порозумівшись», – повідомив дипломат. Якщо ж урахувати, що в результаті ця власність залишилася російській стороні, яка може нею не лише користуватися, а й безперешкодно продавати, то стає очевидним, хто виграє від такої «невизначеності».

Усе це свідчить про неспроможність нинішньої влади відстояти перед «стратегічним партнером» економічні інтереси України. Вітчизняні експерти дедалі частіше звертають увагу на те, що ситуація в українсько-російських відносинах досить чітко вписується в модель, яку свого часу сформулювали імперські теоретики на кшталт Алєксандра Дуґіна та деякі російські олігархи, зокрема Олєґ Дєріпаска, котрі наполягали, що вкрай важливо, аби економіку сусідніх країн України цілковито контролювали російські ТНК. Це давало би змогу ставити при владі потрібних людей, які орієнтуватимуться у своїй політиці на Росію.

Не випадково результати соціологічного дослідження, проведеного в жовтні 2010-го Центром Разумкова, засвідчили, що більшість українців вважають вплив на вироблення державної політики в Україні власних громадян та підприємців набагато меншим, аніж сусідньої РФ. 30,3% респондентів вважають його однаковим, а 15,2% узагалі переконані, що уряд північно-східного сусіда впливає на державну політику в Україні більше, аніж вітчизняний.