Світ стурбований двома проблемами: японськими атомними електростанціями і протистоянням у Лівії. Якщо з першою масштабною техногенною катастрофою, у принципі, відомо, що робити, навіть коли її ліквідація й затягнеться, то з проблемами в затоці Сирт ясності все менше. Воєнний потенціал Каддафі поступово втрачається, але швидкість цього тренду залишається вельми незрозумілою. Бойовики з Іраку та Афганістану почали підтягуватися до Лівії. На сьогодні вони є найбільш боєздатними частинами військ противників Каддафі. Тож Лівія має всі шанси стати такою собі копією Іраку.
Вплив радикальних ісламістів у Тунісі, Єгипті виявився мінімальним. Їхні політичні організації, а в Лівії таких просто немає, займають вельми помірні позиції і поки що не виходять на передній план. Однак у східній частині Середземномор’я становище зовсім інше. З низки причин у Сирії, певною мірою в Лівані, вони стають у перші ряди борців проти панівних режимів. Саме на них вказував президент Сирії Башар Асад, пояснюючи причини народних заворушень. Оманливим виявилося те, що на демонстрації в місті Дераа спочатку виходило не так багато людей. «Кількість (протестувальників. – Ред.) не відображає значення цих подій і рівень народного гніву, – заявив виданню Al-Masry Al-Youm дисидент Айман Абдул Нур. – Усе почнеться з малого, як у Єгипті, але потім виросте у щось велике». Так і вийшло. Повстання перекинулися на провінцію Латакія, а це вже не жарт.
Розклади конфлікту
Для Сирії заворушення не є чимось новим. Свого часу, 1983 року, збунтувалося місто Хомс. Хафез Асад, батько нинішнього президента, не роздумуючи, підтягнув артилерію й танки і наказав відкрити вогонь прямою наводкою. Було вбито понад 10 тис. осіб, півміста зруйновано.
Вочевидь, наслідувати батька повною мірою Башар Асад не наважується. Як кажуть, інший zeitgeist – дух часу. Понад те, він декларував проведення реформ, відправив уряд, що діяв із 2003 року, у відставку, організував комісію зі скасування надзвичайного стану. І навіть спробував умовити протестувальників. «Мешканці Дераа не винні в тому, що сталося, – зазначив він. – Але, на жаль, коли все виплескується на вулиці, коли діалог відбувається там, поза наявними інститутами, настає хаос, реакція бере гору, допускаються миттєві помилки, тече кров».
У самому клані Башара Асада назріває розкол між «яструбами» та «голубами». Перших очолюють вдова Хафеза Асада та його брат Махер, які наполягають на продовженні жорсткої лінії та припиненні переговорів із протестувальниками. Виступ сирійського президента про «початок реформ» і створення комісії зі зняття режиму надзвичайного стану та політичної монополії партії БААС («Відродження») – це компроміс із певною перевагою «голубів». Окрім побоювання міжнародного втручання, небажання дратувати центри впливу, передусім Францію, США і Саудівську Аравію, певну роль тут відіграла й позиція Туреччини, керівництво якої настійливо рекомендувало президентові країни-сусідки піти на реформи.
При всьому цьому справжньою причиною нинішніх заворушень у Сирії все ж таки слід вважати серйозний дисбаланс у системі отримання економічних преференцій елітою країни, коли її багатства фактично розподіляють між собою 16 осіб. Це викликає неабияке невдоволення не тільки в сунітів, а й у частини алавітської верхівки. Не додають спокою Дамаску й очікувані висновки міжнародного трибуналу у справі про вбивство колишнього прем’єр-міністра Лівану Рафіка Харірі, який на прохання Вашингтона відклав «на час» їхнє оприлюднення «з урахуванням непростої ситуації в регіоні».
Регіональні ризики
Навіть у Сирії, де рівень доходів на душу населення не можна порівняти з лівійським, люди вимагають свободи, а економічні гасла не висуваються. Й спроби правлячої верхівки підкупити їх матеріальними поступками не тільки не спрацьовують, а, навпаки, викликають ще більше озлоблення.
Якщо сирійський режим не проведе швидких і радикальних реформ за зразком туніських чи єгипетських, у чому є сумніви, то напруження в цій країні зростатиме. Як наслідок – дуже висока ймовірність приходу до влади в Дамаску радикальних елементів. Це матиме низку далекосяжних наслідків у регіоні.
По-перше. Країна після ослаблення в середньостроковій перспективі позицій Єгипту є ключовою в близькосхідному врегулюванні, у вибудовуванні відносин арабського світу з Ізраїлем. Саме тому в Тель-Авіві дещо стурбовано спостерігають за посиленням радикальних елементів у сирійських подіях. Сюди ж додаються проблеми Палестини й руху ХАМАС.
По-друге. Це Ліван. Нестійка ситуація в Дамаску миттєво позначилася на перспективах формування нового уряду на чолі з Наджібом Мікаті в Бейруті. У ньому ключові посади мали обійняти представники «Хізбалли», що викликало велике неприйняття на Заході. Ліванські антисирійські сили на чолі з колишнім прем’єром чудово відчувають втрату свободи маневру Дамаском і поспішають скористатися новою ситуацією. Захитався й лідер друзів Валід Джумблат, який долучився до «Хізбалли». У таких умовах сирійське керівництво цілком може піти на загострення ситуації на півдні Лівану з прицілом на Ізраїль, сподіваючись, що зовнішній чинник послабить хоча б на деякий час внутрішній тиск.
По-третє. Основні центри сили спробують скористатися ситуацією в Сирії для реалізації власних планів. У середньостроковій перспективі вісь протистояння в мусульманському світі проходитиме між Саудівською Аравією та Іраном.
Так, для Ірану збереження при владі правлячої верхівки в Дамаску – перше і головне питання в регіоні. Випадання Сирії з іранської обойми загрожує йому не тільки міжнародною, а й справжнісінькою фізичною ізоляцією. У такому разі Тегеран буде цілковито оточений або ворожими державами, або недружньо нейтральними, наприклад, Росією. Це різко звужує надії ісламістського іранського керівництва посилитися в сусідньому Іраку після відходу звідти американців, а також у Лівані. Якщо вплив Ірану в Сирії та Лівані послабиться або зійде нанівець, це буде катастрофою для президента Ахмадінежада й усієї теократичної верхівки, яка привела й утримує його при владі.
Це розуміють і в інших столицях регіону, тому можна очікувати активного залучення у ситуацію в Сирії арабських держав. Події в Бахрейні наочно показали еміратам Перської затоки, що Тегеран відіграв головну роль у розпалюванні протистояння між шиїтами та сунітами в Бахрейні й намагається зробити те саме в Саудівській Аравії. Тому на деякий час була залишена осторонь багаторічна ворожнеча між королівством і Катаром. Їхні літаки беруть участь у складі коаліції в Лівії, обидві країни спільно діють у Сирії з підриву влади президента Башара Асада. Останній же підтримує Каддафі. Сирійські пілоти в Лівії намагаються протистояти західній військовій авіації, щоправда, без особливого успіху.
Тим часом роль США та Євросоюзу в регіоні зменшується. Після виходу американців з Іраку їхній вплив може бути тільки опосередкованим. А ЄС усю свою увагу зосереджує в районі Середземного моря, при цьому нашвидку переглядаючи підходи до політики. У проекті резолюції «За нову політику щодо країн Північної Африки та Близького Сходу», представленому в німецькому бундестазі групою депутатів партії «Союз 90/Зелені», визнано невдалою ідею «Союзу Середземномор’я» французького президента Ніколя Саркозі, підтриману бундескацлерін Анґелою Меркель. Пропонується пошук нових стратегій партнерства й добросусідства держав регіону та ЄС, а також розробка ідеї створення демократичних структур. Водночас звучить застереження щодо будь-якої співпраці з авторитарними режимами.
Проте всі ці заклики можуть бути не почуті – на Близькому Сході загострюються як суперечності всередині кожної країни, так і давні конфлікти між центрами сили. Тому Заходу, щоб уникнути ефекту доміно нестабільності на своїх кордонах, слід енергійніше придумувати більш безпосередні методи впливу. Традиційних можуть не помітити – на Сході зараз не до них.