Місія: переклад

Українські митці радянської доби ішли в переклад не лише тому, що хотіли підняти красне письменство до «світового рівня» чи тому, що їм не давали писати власні твори. Переклад у ті часи був шляхом до свободи від міщанської сірості та ідеологічної цензури. Часто українсь­­кий переклад надихав і споживачів літературної продукції – за словами директора мовного центру Inter­na­tional House (Харків) Ігоря Манка, «чи не єдиним реальним мотивом вивчення української на Сході країни були публікації в журналі іноземної літератури «Всесвіт».

 

У 1950-х, після репресій і війни, українською тлумачили хіба що оригінали віршів (переважно з дослівного підрядника), а всю прозу перекладали з російської. Бо, скажімо, з перекладачів украї­­н­­сь­­кого багатотомника Джека Лондона (1920-ті роки) в живих на той час не лишилося нікого. І тим разючішими є перетворення наступних десятиріч. Тиждень згадує тих, які вже стали класиками.

 

 

Микола Хомичевський (1897–1983) обрав собі псевдонім Борис Тен – від європейського варіанта вимови давньогрецької назви Дніпра, хоч і народився на Волині (Дермань біля Здолбунова). Шоста дитина сільського священика, Хомичевський і сам згодом став протоієреєм Української автокефальної православної церкви, а в 1920-х роках служив у церкві Петра і Павла на київському Подолі. Як наслідок – сім років далекосхідних таборів. З 1941-го він на фронті, далі полон та німецький концтабір. На табори йому взагалі «таланило», бо не оминули Миколи Васильовича й радянські фільтра­­цій­­но-смершів­сь­­кі. Ну і, як годи­ться, до кінця життя (а жити йому дозволили в Житомирі) – недовіра «сильних світу цього», цькування й доноси.

 

Щоправда, 1979-го Борисові Те­­­ну таки присудили республіканську премію імені Максима Рильського. До цього часу вже вийшли друком його взірцеві переклади – «Прометей закутий» Есхіла, «Лісістрата» Аристофана, «Поетика» Аристотеля, «Розбійники» й «Вільгельм Телль» Шиллера, п’єси Шекспіра. І, нарешті, «Одіссея» та «Іліада» – ці «бористенівські» переклади на сьогодні є хрестоматійними, цілком надаючися до того, для чого їх і творив Гомер – до декламації вголос.

 

 

Григорій Кочур (1908–1994) родом із Полісся (Менський район на Чернігівщині). Володів понад трьо­­ма десятками мов. Польську, чесь­­­ку, словацьку, литовську, фінську та естонську перейняв від товаришів по каторжних роботах у шахтах ГУЛАГу, де провів десять років за «український націоналізм». Мабуть, цілеспрямованість та стійкість у переконаннях – не в останню чергу результат уроків його вчителів – професорів Київського інституту народної освіти (так тоді називався університет ім. Шевченка) Миколи Зерова, Степана Савченка, Олександра Білецького. І видатного сходознавця Агатангела Кримського, в якого Григорій Порфирович деякий час працював секретарем.

 

1953-го в селищі Ірпінь під Києвом відкрився Ірпінський університет. Саме так почала називати маленький будиночок, в якому замешкав Кочур після звільнення і шести років роботи на полярних копальнях, опозиційно налаштована столич­­на інтелігенція. У 1968 році Григорій Порфирович разом з іншими автора­­ми  підписує так зва­­ний «Лист-про­­тест 139» (проти незаконних судових розправ). Його оселю не­одноразово обшукують, за ним встановлюють постійний нагляд, а після відмови дати свідчення проти Євгена Сверстюка виключають зі Спілки письменників.

 

Попри все це Григорій Кочур багато та плідно працював, виховуючи – як і личить неформальному лідерові – нові покоління українських перекладачів. У 1970-х він навіть консультує (з метою конспірації його зауваги переписує своїм почерком Леоніда Світлична) Василя Стуса, який у мордовських таборах перекладає Рільке. Підсумок роботи Кочура можна побачити в унікальній збірці «Друге відлуння» (1991), де один перекладач представляє 130 авторів, 24 мови і 26 сторіч – починаючи від давньогрецького поета Архілоха, через Данте, Шекспіра, Верлена, Леопарді до сучасних поетів Європи, Азії та обох Америк.

 

 

Микола Лукаш (1919–1988) народився в Кролевці на Сумщині. У нього теж були свої табірні історії. Перша – фантастична. Буцімто його, зовсім маленького, вкрали цигани, і кочував він із циганським табором чотири роки, поки батьки не знайшли. Друга могла стати цілком реальною – її підтвердження є в архівах СБУ. В середині 1960-х з’явилася робота Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація». Коли її автора заарештували, влада отримала чемний лист від перекладача з 20 мов Миколи Лукаша: «Прошу ласкаво дозволити мені відбути замість вищеназваного Дзюби І.М. визначене йому покарання».

 

Розправа не забарилася. Майже до кінця життя всі нові переклади Миколи Олексійовича виходили під чужими прізвищами. Зухвало, не звертаючи жодної уваги на ака­деміків-мово­знавців, Лукаш уводив до своїх перекладів маловідомі й геть забуті слова (і постійно носив із собою словни­­ки, щоб довести цензорам існування цієї лексики). Герої «Де­­­камерона» говорять у нього українською, якою вона могла б бути за часів Боккаччо, а Дон Кіхот висловлюється, наче середньовічний український шляхтич. Перекладений гуцульським діалектом Федеріко Ґарсія Лорка пронісся країною на кшталт шаленого андалузького вітру. Як і всі генії, Лукаш обріс легендами: у його квартирі на Печерську не було газової плити, бо інакше не вистачило б місця для книжок; він любив розслабитися, граючи в доміно в парку Шевченка й вишукано лаючись із завсідниками або ж скандуючи «Ки-їв!» на стадіоні «Динамо».

 

Сухі рештки життя: «Фауст» Гете, «Декамерон» Боккаччо, Сервантес (велику прогалину посере­дині другого тому «Дон Кіхота» талановито заповнив Анатоль Перепадя, який загинув у червні 2008 року під час звичної прогулянки на велосипеді – перекладача збив легковик за нерозслідуваних до кінця обставин), «Пані Боварі» Флобера, середньовічна японська поезія, численні оперні лібрето, а також феєричне перевтілення шедеврів Бернса, Гайне, Шиллера, Аполлінера, Верлена, Рільке, Гюго, Міцкевича…