20 липня в Україні почався Національний тиждень читання, цьогорічна тема якого: «З нами житиме сучукрліт». За два тижні до того, 6 липня, в The Atlantic вийшов великий, практично програмовий текст Роуз Горовіц із назвою «Настав кінець епохи читання» і підзаголовком про те, що «епоха читання може виявитися лише короткочасною аномалією в історії людства».
Авторка статті, хоч і зосереджуючись винятково на американському матеріалі, пише про те, що суспільство нині стрімко втрачає звичку читати, переходячи у стан так званої постграмотності. Опитування свідчать, що менше половини дорослих читають лише одну книжку на рік, а відсоток тих, хто читає задля задоволення, впав до історичного мінімуму. Водночас різноманітні ігри стали популярнішим дозвіллям, ніж книжка. Навіть самі тексти, які вибирають сучасні читачі, стали набагато простішими. Якщо в середині ХІХ століття популярними ставали складні романи з розлогими й закрученими реченнями, то нині ринок заполонив янґ-едалт, комікси та спрощені жанрові твори.
Причина полягає в тому, що формат споживання інформації радикально змінився. Щодня людина отримує величезну кількість уривчастих текстових повідомлень, дописів у соцмережах та електронних листів. Проте це фрагментарне читання витіснило тривалу, зосереджену увагу, необхідну для засвоєння глибоких і складних ідей. Натомість нові покоління віддають перевагу коротким відео у соцмережах, алгоритми яких працюють за принципом швидкого дофамінового підкріплення. Відтак здатність до глибокого аналізу, синтезу та критичного мислення поступово атрофується.
Занепад культури читання охопив і освітню систему. Школи масово переходять на фрагменти замість повних творів, а в класах стали використовувати планшети замість книжок. Студенти навіть найпрестижніших університетів, таких як Гарвард, дедалі частіше сприймають читання великих першоджерел як невиправдано складний і застарілий спосіб отримання інформації, звертаючись до ШІ задля переказу. Дослідження показують, що сучасні студенти часто розуміють метафори та фігури мови буквально, втрачаючи здатність розпізнавати іронію або контекст. Скорочення часу концентрації уваги призвело до того, що за останні два десятиліття середні показники тестових випробувань з читання та загального рівня IQ почали впевнено знижуватися.
З історичної точки зору писемність завжди була штучною навичкою, яка кардинально змінила людську свідомість. Можливість зафіксувати думку на папері відокремила повідомлення від мовця, давши поштовх розвитку логіки, наукового методу, філософії та художньої критики. Писемна культура сформувала сучасний раціональний розум і демократичні інститути, де інформований громадянин здатен критично оцінювати аргументи. Перехід від друкованого слова до візуального та аудіовізуального контенту повертає суспільство до дописемної епохи. Відеоряд надає занадто багато готової інформації, не залишаючи місця для роботи уяви й активного, залученого мислення, як це відбувається під час читання.
Винахід друкарського верстата Ґутенберґа свого часу зробив грамотність масовою, проте цифрова ера з її безкінечним потоком розваг створює середовище, де читання вимагає надзвичайних вольових зусиль. Електронні пристрої зі сповіщеннями та гіперпосиланнями провокують поверхневе ковзання по тексту, погіршуючи засвоєння прочитаного. І хоча оптимісти сподіваються, що нові цифрові формати можуть розвинути якісь невідомі досі форми просторового чи візуального мислення, нинішні тенденції вказують на втрату аналітичної глибини. Зникнення читання як щоденної практики не просто змінює наші звички, а перебудовує саму структуру людського мозку, позбавляючи суспільство здатності до складної аргументації, історичної пам’яті та критичного осмислення життя.
Припущення про те, що покоління, зрощені на безперервних відеострічках, здатні досягнути якогось когнітивного прогресу, залишається лише гіпотезою. Наразі занепад культури читання підштовхує суспільство до менш раціонального, аналітичного та витонченого способу мислення. Ще у ХХ столітті дослідники зауважували, що цивілізація вступає у фазу «вторинної усності», коли освічене суспільство повертається до звичаїв дописемних культур. В усних культурах мова існує лише в момент її виголошення, тому вона спирається на повторення, штампи, яскраві епітети та емоційні описи конфліктів, які легко запам’ятовуються. Спікер у такій системі координат не може відредагувати сказане, легко заперечує власні попередні заяви і не чекає від аудиторії пам’яті про них, адже значення має особа мовця, а не концепція об’єктивної істини.
Крім того, алгоритми цифрових платформ заохочують спрощені, конфліктні та візуально привабливі ідеї, відсуваючи експертні знання на задній план. Водночас виникає ще одна фундаментальна загроза — розвиток генеративного штучного інтелекту. Написання тексту завжди було не просто фіксацією готових думок, а складним інтелектуальним процесом, під час якого людина вчиться мислити послідовно, виявляє слабкі місця у власних міркуваннях і робить нові відкриття. Використання ШІ для генерації текстів створює ілюзію швидкого та якісного результату, проте шкодить розумовому розвитку. Дослідження свідчать, що студенти, які довіряють навчання ШІ, показують гірші результати в тестах на критичне мислення та аналіз. Автоматизація інтелектуальної праці призводить до втрати здатності формувати власну думку та ставити під сумнів отримані дані.
Парадоксально, але у світі, заполоненому штучно згенерованими текстами та книжками, потреба у вмінні глибоко аналізувати лише зростає. Однак саме читання стрімко перетворюється на вузьке, нішове хобі. Хоча загальний обсяг продажів паперових книжок залишається високим, основну масу літератури споживає невелика частка населення. Люди, які присвячують час читанню, формують субкультуру, а публічне читання книжки іноді навіть стає приводом для глузувань у мережі. Культурний та економічний статус літераторів і науковців-гуманітаріїв невпинно падає, а кількість випускників гуманітарних факультетів скорочується.
Натомість культурно-економічне панування переходять до стримерів, блогерів та інфлюенсерів, які збирають мільйонні аудиторії. Якщо раніше знання та моральні орієнтири передавалися вертикально — від старших поколінь до молодших через книжки, то тепер інформаційний потік рухається горизонтально, від однолітків до однолітків. Замість класичних мислителів охоронцями культури стають творці видовищного відеоконтенту, а найбільшою мрією молоді стає кар’єра в соціальних мережах.
Попри це, спроби опиратися таким новітнім тенденціям тривають. У багатьох штатах запроваджують заборони на використання смартфонів у школах, що одразу приводить до зростання зацікавленості шкільними бібліотеками. Деякі вчителі повертають до програм повні тексти замість уривків, а молодь заново відкриває для себе цінність друкованої книжки. Читання завжди було способом відчути зв’язок із досвідом попередніх поколінь, зрозуміти, що наші переживання та біль не є унікальними, а вже були описані видатними мислителями минулого.
Сьогодні людство не ризикує втратити тексти через фізичне знищення книжок: мільйони їх оцифровано й збережено на серверах. Головна загроза полягає в байдужості та втраті самої здатності й бажання ці тексти читати. Величезний масив мудрості та знань залишається повністю доступним, і тільки від нас залежить, чи збережемо ми спроможність скористатися цим спадком.
Знаковим моментом є також те, які саме ілюстрації вибрали для цього практично маніфеста в The Atlantic: це окремі картинки з обкладинками книжок, половина зображення яких зіпсована цифровим чином. Це «Механічний апельсин» Берджесса, «Холодний дім» Дікенса, «Джейн Ейр» Бронте і «Наступного разу» Джеймса Болдвіна. Тобто це саме те, що, на думку Роуз Горовіц, і перестають читати. Та для обкладинки статті обрали саме «Анну Карєніну» Толстого — доволі показовий вибір, у контексті того, що Український тиждень нещодавно писав про те, хто і чому популяризує російську літературу. І стаття в The Atlantic, попри своє ідейне спрямування, теж цілком вкладається в цю тенденцію популяризації літератури РФ, хоч і говорить про нечитання. Вибір саме такої обкладинки — доволі симптоматичне явище, що вкотре показує те, як на Заході розділяють політику і культуру, продовжуючи підтримувати літературу агресора.
