Наприкінці травня The Guardian виклав свій список «100 найкращих романів», де на першому місці виявився «Міддлмарч» Джордж Еліот. І, звісно, в усьому переліку — жодного українського тексту, але натомість є звична компанія з «велікой русской літєратури»: Толстой («Анна Кареніна» на 6-му місці, «Війна і мир» на 7-му), Достоєвський («Брати Карамазови» на 28-му, «Злочин і кара» на 69-му), Набоков (щоправда, з англомовними романами — «Лоліта» на 25-му і «Блідий вогонь» на 29-му) і Булгаков («Майстер і Маргарита» на 66-му). Обирали у цьому випадку автори, критики та науковці, тож умовно можна вважати цей відбір показником так званих професорсько-університетських смаків.
Та 6 червня The Guardian виклав «народний» список «100 найкращих романів» від простих читачів «від Уругваю до острова Скай», і в опитуванні взяли участь понад 3 тисячі респондентів. Утім, перелік російських письменників і творів несуттєво змінився (хоча розташування за списком, здебільшого, стало вище): Толстой, Достоєвський і Булгаков з тими ж романами, а от у Набокова лишилася тільки «Лоліта».
Цікаво, що «академіки» та прості смертні оперують тими самими іменами без жодних сюрпризів, тому видається, що цей повторюваний набір літературних прізвищ більше скидається на готовий шаблон відповіді, аніж на справді «улюблені й перечитувані» тексти.
Власне, російська пропагандистська машина може собою пишатися, бо десятиліття вливання нафтодоларів в міжнародні культурні інституції різного калібру не минулися дарма: від Уругваю і до острова Скай, від Оксфорду до Гарварду всі можуть згадати той самий джентльменський набір письменників, який часто зневажливо називають одним словом «Толстоєвський». Хоча все одно дещо дивує така одностайність людей по всьому світу, які всі як один згадали лише ті самі чотири «вєлікіє русскіє» культурні стовпи, але не будемо безпідставно вигадувати теорію змову про необ’єктивність The Guardian.
Утім, цікавіше інше: таке враження, що ці два вище згадані списки відкрили скриньку Пандори. Бо ось уже The New Yorker 10 червня рекомендує влітку почитати дев’ять книжок, серед яких зненацька опинилася «Капітанська дочка» Пушкіна, при тому, що нових перекладів цієї повісті англійською не виходило вже понад десять років. Рекомендує Пушкіна Дженніфер Вілсон, постійна авторка журналу, яка, зрештою, одразу пояснює свій вибір тим, що колись захистила в Прінстоні дисертацію з російської літератури.
Та обґрунтування того, чому вона пропонує саме цю повість, само по собі доволі показове і неоднозначне: «Люди просять мене порекомендувати книгу, я розумію, що вони хочуть, щоб я зіграла роль літературної домінатрікс й назвала твір, який вражає своєю каральною інтенсивністю» (чудова алюзія до визначального дискурсу насильства в росліт). Далі йде покликання на культурні авторитети, яким будь-якій культурній людині нічого протиставити, бо ж якщо з Вілсон ще можна посперечатися, то з визнаною англійською модерністкою зась: «Вірджинія Вулф вихваляла романи Достоєвського як “бурхливі вири, круткі піщані бурі, водяні стовпи, що шиплять, киплять і засмоктують нас”». Потім дописувачка The New Yorker частково проговорює щось своє, автобіографічне: «Що стосується того хворобливого задоволення, яке ми отримуємо від російської літератури, то тут має значення обсяг: росіяни не славляться лаконічністю (“Війна й мир” має два епілоги). Той, хто шукає російський роман, прагне чогось вагомого — такої книги, яка могла б зайняти людину під час довгого походу до Сибіру». Знову ж таки знакове поєднання: хвороба, задоволення і в’язниця — все те ж насильство, але вже з ноткою мазохізму (ніякого злочину, суцільна кара). І, зрештою, стає зрозуміла причина того, чому треба читати Пушкіна: «Його твори коротші за твори його співвітчизників за кількістю слів і, що зручно, сповнені порад щодо того, як повалити уряд». Читайте «Капітанську дочку», бо там лише 192 сторінки, але хай вас не вводить в оману оце ліберально-революційне «там є поради, як скинути уряд»: у Пушкіна якраз ніхто нічого не скидає, ще й головний герой опиняється на засланні. Власне, перед цим Дженніфер Вілсон робить ще одне покликання на авторитета, несвідомо проговорюючись, навіщо все ж вам варто влітку читати саме цю російську повість: «Письменниця Людміла Пєтрушевская, чия родина стала жертвою сталінських репресій, розповіла журналу “The Paris Review”, що її прадід наказував своїм дітям завчити напам’ять якомога більше російської літератури, бо “коли вони опиняться у виправній колонії, їм знадобиться щось, чим можна розважити своїх співв’язнів”». Нарешті названа справжня причина того, чому «Капітанська дочка» — ідеальне літнє читво: згодом ви зможете поговорити про неї у в’язниці. Які ще треба докази того, що Росія — тюрма народів? Як на мене, Вілсон переконливо це доводить.
Та, нібито нам було ще мало цих російських письменників, новий номер London Review of Books, що вийде 25 червня, виносить на обкладинку заголовок «Горькій проти Толстого», і сам часопис містить рецензію Адама Тірвелла (вже доступну на їхньому сайті) на спогади Максіма Горького про Толстого, Чєхова й Андрєєва, які вийшли англійською у вересні 2025 року. Кажуть, що глянцеві журнали добре продає слово «секс» на обкладинці, тоді як для літературних, вочевидь, таку роль виконує Толстой чи Достоєвський. Сама ж стаття Тірвелла має промовисту назву «Розкішний мужик» («Luxury Muzhik»), а мемуари Горького автор називає «дивним і зворушливим твором». Загалом же допис в London Review of Books пронизаний ледве не побожним пієтетом до російських митців початку ХХ століття (і Тірвелл знову ж таки цитує Вулф, яка захоплювалася Достоєвським) та російського реалізму, який, за словами автора, є унікальним для європейців своєю «мінливістю, зміною настрою персонажів і незрозумілими слізьми, а не звичним культом деталі».
Тож на сакраментальне питання Оксани Забужко «Як читати російську літературу після Бучі?», винесене в заголовок її статті для Times Literary Supplement (квітень 2022 року), у червні 2026 року можна ствердно відповісти: десь так само, як і раніше, а може ще й більше і навіть рекомендувати її як доречне літнє читво.
Світ (принаймні провідні літературні журнали) укотре демонструє фатальне нерозуміння того, що політика невіддільна від культури. І безліч прекрасних і відомих людей, які голосували для The Guardian (на сайті наведено їхній перелік), можуть публічно підтримувати Україну і роблять це, а у вільний час без жодної задньої думки почитувати «Війну і мир» чи «Майстра і Маргариту».
І якщо після повномасштабного вторгнення 4 роки тому видавалося, що російської культури дещо поменшало в публічному просторі, то зараз складається враження, що її стало ще більше, ніж було до 2022-го. Чи це сумний знак якихось нових тенденцій буде зрозуміло згодом, поки ж така нав’язлива реклама російської літератури у цьому червні видається якоюсь спланованою акцією, грандіозним відновленням викривленого статус-кво. І ще, звісно, це свідчення недалекозорості інтелігенції в усьому світі, яка продовжує розділяти художню творчість та ідеологію, російський реалізм і російський нашизм, що, безумовно, є трагічною ознакою наших буремних часів, усіх цих «бурхливіх вирів, крутких піщаних бурь, водяних стовпів, що шиплять, киплять і засмоктують нас».
