Існує тенденція «завалювання» української жіночої історії в галичинізацію, яка на сьогодні підтримується формальним жіночим рухом. Власне, це все. Решта цього матеріалу — моя спроба пояснити (насамперед собі), як так склалося і що може зробити ще це покоління.
Причина, як завжди, одна — ресурси, точніше чотири групи ресурсів:
- час,
- гроші,
- інтелект,
- джерельна база.
Розгляньмо їх детальніше
Час. Спроби узагальнити жіночі досвіди в Україні належать переважно до ХХ століття, що відображає загальноєвропейські феміністичні тренди. Однак радянська влада була своєрідним «холодильником» феміністичних досліджень — вважалося, що жінка в тій країні має ті ж права і питання дискримінації вирішено, тож ніяких особливих жіночих наголосів у науці, пресі, літературі не має бути. В цьому «холодильнику» регіони України перебували різний час — якісь 80 років, а деякі на пару поколінь менше.
Покоління важать, адже для унормування явища або типу поведінки необхідно щонайменше три покоління — і на більшості території України вдалося сформувати покірну соціально-пасивну жінку, яка добре виконує всі завдання соціуму — і вдома, і на роботі. Вона терпляча і працелюбна, але на диво несамозарадна. Тільки тепер, під час війни, відбувається ця страшна і швидка трансформація — жінки йдуть в армію, водять фури, самі дають раду з дітьми тощо. Відповідно, в суспільстві пасивних жінок навіть запиту не виникає на інші моделі поведінки, не те що наукових шкіл і тривалих досліджень.
Час, який архіви перебували в руках людей, незацікавлених збереженням всього українського, теж важить.
Гроші. Інвестиції, які заходять у цю сферу, здебільшого західні, часто пов’язані з українською діаспорою, яка, звісно, має власну історично зумовлену оптику. Так книжку, яку називають «Біблією української жіночої історії», — «Білим по білому», — написала на замовлення Союзу українок Америки членкиня цієї ж організації Марта Богачевська-Хом’як. І в найкращі часи діяльність цієї структури охоплювала приблизно чотири області сучасної України — поляки ще в 1920-ті писали, що осередки, наприклад, на Волині формально створюються, але фактичної роботи не ведуть. Саме ця традиція тривала в еміграції, певним чином розвивалась і стала підґрунтям для роботи вже в незалежній Україні. Добре, що це було. Добре, що діаспора вважає за потрібне вкладатися в материкову Україну. Але варто розуміти, що такий шлях викривлює реальність. Тобто розвивати найбільш розвинене, оплачуване і підкріплене джерельною базою, звісно, легше, але не будемо забувати, що Галичина — це лише 20 % території України. Такі речі мали би регулюватися державною політикою або тими громадськими організаціями, які мають реальний всеукраїнський вплив, але судячи зі «слабких сигналів», цього не відбувається.
Читайте також: Відновлена тяглість: жіночі імена бойчукізму
Інтелект. Десятиліттями сфера трималася зусиллями ентузіастів і не була інституціоналізована. Схема стандартна: людина приходить до жіночої історії через щирий інтерес, але йде через щире бажання регулярно годувати дітей та робити таку-сяку кар’єру.
Сьогодні з’являються елементи інституціоналізації, але говорити про їхню сталість поки що рано. Так, маємо Українську асоціацію досліджень жіночої історії, яка через власні правила досі не спромоглася стати масовою. За десять років вона підготувала лише кілька текстів, що виходили мізерними накладами й не змогли суттєво вплинути навіть на наукову спільноту. Музей жіночої та гендерної історії через залежність від грантового фінансування, війну та евакуацію ключових співробітників на «підавстрійські» території нині веде доволі обмежену діяльність.
З’явилася нова програма з гендерних студій у Могилянці. Це надихає, але про результати говорити ще зарано. До того ж не виключено, що жіноча історія може опинитися поза фокусом цієї програми. Водночас сили, які об’єднуються навколо Могилянки, є значними й потужними. Будемо сподіватися, що вони залишаться незаангажованими. Щиро бажаю їм волі працювати на благо всієї України.
Поки наукова спільнота і оплачуваний громадський сектор демонструють… однобокий підхід, сфера тримається зусиллями ентузіастів і грошима, не пов’язаними з формальним жіночим рухом:
- є кілька онлайн ресурсів, які дозволяють тримати широку оптику, мої улюблені — Фемінізм.UA, DIVOCHE.MEDIA, Український інтерес.
- є серія передач на радіо «Накипіло» від Андрія Парамонова про харків’янок, ймовірно, буде книга;
- є спільнота в Гадячі, об’єднана постаттю Олени Пчілки;
- є подкаст «Говорять жінки українського Сходу» — це дуже цінні напрацювання з біографістики, хоч і розрізнені.
Насправді багатьох ми ще тільки відкриваємо — про Марію Раєвську-Іванову є аж одна монографія, про Христину Алчевську немає жодної сучасної роботи — тільки у 2026 році відбулася конференція, присвячена її спадщині.
Фундаментальних праць фактично дві: «Білим по білому» Марти Богачевської-Хом’як та книги Людмили Смоляр. Саме вони знаменують перехід від біографістики до спроб узагальнення, виявлення тяглості та основних тенденцій української жіночої історії.
Ця робота була виконана ще у ХХ столітті й, будьмо чесними, відтоді не отримала комплексного розвитку. Із сучасних видань поруч із цими працями можна поставити хіба що останні книги Тамари Марценюк.
Читайте також: Ритми змін: як українські письменниці повертаються в канон
Джерельна база — ще один дискусійний аспект. По-перше, як уже згадувалося, колишня підавстрійська Україна має значно краще збережені архіви та може спиратися на видання української діаспори. Так, наприклад, книжка Софії Русової «Наші видатні жінки», що вийшла в Коломиї 1934 року, була перевидана 1945 року у Вінніпезі (Канада), і саме цим виданням ми нині послуговуємося. До речі, воно доволі збалансовано репрезентує тогочасний пантеон українських діячок.
На Сході України збереглося значно менше джерел. Так ми знаємо з побіжних згадок, що в Харкові вже 1840 року існувала жіноча організація, але документів, які б це беззаперечно підтверджували, я поки не бачила.
Ще одна проблема полягає в тому, що чимало збережених джерел створено мовою імперії. Так склалося історично: частина української історії зафіксована мовами держав, до складу яких входили українські землі. Наприклад, книга І. П. Лазаревича «Діяльність жінок» («Деятельность женщин»), видана Харківським університетом 1883 року, попри дискусійність окремих положень, була прогресивною для свого часу. Проте сьогодні вона фактично недоступна для наукового цитування через чинні академічні правила. Її електронна копія існує, але поширювати такі видання нині принципово неприйнятно.
Із цієї ж причини ми не можемо просто перевидати праці Христини Алчевської — вони потребують повноцінного перекладу. Крім того, значна частина документів, що стосуються української жіночої історії, зберігається в імперських архівах. Саме до столиць імперій надсилали статути громадських організацій, там опинилася значна частина творчої спадщини Олександри Екстер та багатьох інших діячок.
Приводом для написання цієї статті стало нове видання «Білим по білому». Книга, що доволі добре збалансована в своїй основі, тепер позбавлена значної частини ілюстративного матеріалу — вихолощене саме те, що стосується центральних, південних і східних регіонів: Олена Пчілка, Христина Алчевська, відкриття пам’ятника Котляревському в Полтаві, театральна трупа Садовського, Вищі жіночі курси тощо. Напис «виправлене» у цьому виданні викликає лише гірку усмішку. Видавництво офіційно ніяк не прокоментувало цих виправлень. В особисті повідомлення мені написали, що не знайшли фотографій належної якості. Дивно, бо частина необхідних файлів доступна для завантаження з Вікіпедії.
Цей яскравий факт підтверджує, що перекос закріплюється саме зараз, бо в першому виданні «Білим по білому» такого не було. Ця «випадкова помилка» з’явилась у другому виданні (УКУ) і могла бути виправлена тепер. Але ні, її закріплюють. Під егідою найпотужніших інституцій сфери. Над перевиданням працювали знані науковиці, м’яко кажучи, дотичні до роботи Української асоціації досліджень жіночої історії. Обидві представляють Львів. Не можу припустити, що докторки наук не вміють працювати з джерелами, чи що готуючи третє видання, вони не мали доступу до першого. Це позиція, яка в моїй картині світу називалась би культурним злочином, якби таке поняття існувало. Знаючи трохи «кухню» українського жіночого руху, думаю, що цей підхід буде просуватися й надалі. Подивимось.
Тож сьогоднішній стан розвитку жіночої історії в Україні формує перед нинішнім поколінням завдання розвитку біографістики, накопичення і впорядкування джерельної бази та пильнування від «легкого шляху галичинізації» з поступовим вирівнюванням регіональної презентації. Це оптимістичний сценарій.
Читайте також: Дві траєкторії пострадянського фемінізму
