Сучасна Європа має два ядра:
- Економічно-політичне — ЄС;
- військово-політичне — НАТО.
Обидві інституції зі штаб-квартирами в Брюсселі, але протягом десятиліть вони практично не спілкувалися між собою. Тимчасом сила Європи ґрунтується на цьому подвійному ядрі. На саміті військового альянсу в Анкарі цього тижня лідери повинні відверто визнати, що друге ядро Європи терміново потребує реконструкції.
Обидві організації суттєво розширилися з часів свого заснування:
- НАТО — з 12 країн-членів 1949 року до 32-х нині,
- ЄС — з шести країн-членів Європейської економічної спільноти 1957 року до 27-ми нині.
Не менш як 23 європейські країни, на які припадає десь дві третини ВВП Європи, зараз входять до обох ядер. Але якщо візитівкою ЄС були постійні зміни, то НАТО характеризувалося надзвичайною структурною стабільністю. У 1949 році це був альянс-гегемон під домінуванням США, і, по суті, залишався таким навіть із 32-ма членами, аж до 2025 року — тобто до того, як друге пришестя президента США Дональда Трампа (Трампові урізання бюджету-2025) поставило під сумнів майбутнє НАТО.
Протягом своєї історії ЄС-Європа покладалася на інше ядро. Майже всі прифронтові країни східного флангу двоядерної Європи, що нині опинився під загрозою, — від Естонії на півночі до Болгарії на півдні — стали членами НАТО ще до вступу в ЄС. (Лише колись нейтральні Фінляндія й Швеція зробили навпаки). Сьогодні Чорногорія й Албанія вже входять до складу НАТО і сподіваються на вступ у ЄС.
Протягом усіх цих десятиліть військовий альянс на чолі зі США захищав економічно-політичну Європу, яка мирно розвивалася, від потенційної радянської/російської агресії. Він також захищав Європу, нехай і менш помітно, від повернення віковічних внутрішньоєвропейських суперництв за військову могутність і лідерство. Зовнішня загроза, безсумнівно, нещадно повернулася, але й дається взнаки відродження старої внутрішньоєвропейської проблеми. За нинішніми побоюваннями Франції й Польщі щодо стрімкого зростання німецьких витрат на оборону, зосереджених виключно на Німеччині, ховається виснажений привид історичних страхів перед німецьким військовим домінуванням.
Після півторарічного правління адміністрації Трампа стало цілком очевидно, що Європа більше не може покладатися на Сполучені Штати в питаннях своєї оборони. Чи може це змінитися з приходом нового президента США в січні 2029 року? Можливо. Але Європі було б безглуздо на це розраховувати. Тим часом існує значний ризик, що російський президент Владімір Путін атакує територію НАТО ще до настання цього потенційно радісного дня. Розуміючи, що Трамп, можливо, не прийде на допомогу Європі, і що Європа починає серйозно переозброюватися, російський диктатор у скруті може вирішити, що зараз його останній і найкращий шанс продемонструвати, що НАТО — це паперовий тигр.
Читайте також: НАТО 3.0.: які виклики постали перед Альянсом та чого чекати від саміту в Анкарі
Тому відновлення другого ядра Європи є водночас важливим і нагальним завданням. ЄС має відігравати вирішальну роль у збільшенні та координації фінансування європейського переозброєння, як це вже почало відбуватися завдяки таким ініціативам, як SAFE («Заходи з безпеки для Європи») і Європейський оборонний фонд. Що більше коштів вдасться залучити, то ефективнішим каталізатором стане ЄС. Однак було б небезпечною ілюзією вважати, що ЄС сам собою може стати військово-політичним ядром Європи, а Стаття 42.7 Договору про взаємну оборону відіграватиме бодай якусь роль, подібно до Статті 5 НАТО. Натомість ці дві організації, що базуються в Брюсселі, мають усвідомити, чим у найкращому разі були і чим, після цієї трансформації, знову мають стати: двома ядрами, які істотно доповнюють і підсилюють одне одного.
Для фактичної військової оборони Європи відправною точкою має стати європеїзація НАТО. Це передбачає дві окремі часові рамки: десятирічну і десятимісячну. Європа й Канада (ця велика почесна європейська країна) повинні працювати — наскільки можливо, бажано спільно зі США, — на стратегічну мету: створення Європи, яка має звичайні збройні сили, так звані стратегічні засоби забезпечення і, зрештою, європейське ядерне стримування для самооборони.
Водночас НАТО потребує негайної розробки планів дій, спрямованих на забезпечення оборони під керівництвом Європи, а в найгіршому випадку (тобто якщо Трамп проявить себе з найгіршого боку) — оборони виключно європейськими силами проти будь-якої можливої російської агресії, чи то ескалації гібридних атак, чи то спроби безпосереднього вторгнення в якомусь регіоні: від Свальбарда до Чорного моря. Особливо за найгіршого сценарію, коли Європа лишається на самоті, вирішальну роль може відіграти здатність до швидкого реагування таких мінілатеральних ініціатив, як Об’єднані експедиційні сили Великої Британії, країн Північної Європи і Балтії. Подальша військова й економічна підтримка України, яка зараз завдає далекобійних ударів по території Росії, залишається життєво необхідною. Україна продемонструвала можливості бойового духу і героїчної імпровізації навіть, коли шансів майже немає. За умови належних часових рамок, адміністрація Трампа має схвалити таке планування на випадок надзвичайних ситуацій.
Планувальникам оборони доведеться опрацювати всі деталі, бажано таємно. Але на публічному рівні слід чітко донести (як в Анкарі, так і за її межами) наявність політичної волі європейських лідерів до подолання довгострокових і нагальних викликів. Ефективне стримування Путіна можливе лише за умови, що Європа виявить залізну рішучість захищатся.
Книжка Тімоті Снайдера Europe in 7½ Chapters вийде друком цієї осені.
