Нереалізовані плани Лесі Українки: язичники, літописи й бібліотечна кар’єра

До ювілею Лесі Українки пропонуємо подивитися на неї не лише як на поетку модерної доби, а як на уважну й допитливу читачку. Її звернення до давньої літератури, регулярна праця в бібліотеках, пошук і опрацювання джерел були частиною продуманої інтелектуальної стратегії. Саме так вибудовувалася модерна українська культура.

Професійна читачка

На межі ХІХ і ХХ століть читацькі смаки в Україні також були сегментовані на «масове читання» й «високу полицю». З огляду на цензурні заборони й бездержавність, попит в обох сегментах суттєво перевищував пропозицію. Тож культурним діячам доводилось обирати, чому присвячувати час — творенню високої конкурентоспроможної культури чи задоволенню менш вибагливих культурних потреб широкого загалу. Адже і те, і те було потрібне, а дієвців не вистачало. Подеколи митцям доводилося обстоювати право творити для вузького кола естетів, а не лише для відвідувачів просвітянських читалень.

Леся Українка потребувала складних текстів — і як авторка, і як читачка. Вона спрагло шукала співбесідників для розмови про них. Вона вважала, що для повноцінного розвитку культури потрібні різні типи текстів, та й читача не варто інфантилізувати. 1905 року Леся Українка писала до батьків: «…я не згожуюся з Людею (Людмилою Старицькою-Черняхівською. — Авт.), ніби вони для “простих смертних” нецікаві. Маю перед очима приклад: К. (Климентій Квітка. — Авт.)зачитується “Мусульманством і його будучністю”, а він же зовсім “простий смертний” в орієнталістиці і з Кримським нічим не зв’язаний. “Мусульманство” се написано дуже цікаво і живо, і, мені здається, його варто й неспеціалістам читати. А “1001 ніч”, може, не всім цікава, та мені цікава, і думаю навіть, що корисна».

Читайте також: Паралелі, що перетнулися: ранні українські модерністи і В’ячеслав Липинський

Леся Українка дивилася на літературний процес очима професійної читачки, і її відгуки про книжки були позначені цим письменницьким поглядом. Саме так у листі до Агатангела Кримського вона відгукується про його текст: «Не можу Вам, хоч і просите, сказати, що буде робити “читач” з Вашою книжкою, себто той читач, для яких звичайне пишуться всякі “предмови”, бо я, на жаль, до таких читачів давно вже не належу і забула їх псіхолоґію. Я читач-літератор, а се порода “ненормальна”, позбавлена спасенної “безпосередности”, отруєна професіональною хоробою аналізу, і треба хіба надзвичайно гармонічного твору, щоб захопив такого читача і не дав ходу його тисячогранному аналізу».

Запит на давню українську літературу

Критики закидали Лесі Українці «екзотичні» сюжети та брак уваги до української тематики в її драматичних поемах (за винятком «Боярині» та «Лісової пісні»). Одна з причин її зосередженості на античних і класичних сюжетах крилася в тому, що про давньогрецьку чи ранньохристиянську добу було значно легше знайти матеріал, аніж про минуле власної батьківщини. Ані середньовічні, ані ренесансні чи барокові пам’ятки української літератури не були доступними. А Леся Українка не могла взятися за творче опрацювання теми без належної обізнаності з матеріалом.

Читайте також: Данте, Шекспір, Дефо: Тарас Шевченко — читач європейської класики

Отож 1912 року вона звертається з листом до Агатангела Кримського. Її приятель був ерудитом і одним із тих, із ким Леся Українка могла спілкуватися відверто й на рівних, зокрема і про свої творчі плани та потреби для їхньої реалізації: «Ото, бачите, гнітить мене моя “необразованність” у рідній історії, себто, розуміється, елементарні відомости я маю і дещо там читала, але перводжерел (літописів головно) зовсім мало коштувала і через те не знаю стілю, “пахощів” давніх епох, а на чужу інтерпретацію не покладаюсь. Мені здається, що якби я сама прочитала якусь там “Волинську Літопись” (Галицько-Волинський літопис. — Авт.) чи Самовидця, то я б там вичитала щось таке, чого мені бракує у сучасних істориків (не виключаючи і Грушевського), а потім, може, й сказала б щось таке, чого ще не казали инші наші поети. От моя “Бояриня” тепер уже мені здається якоюсь елементарною, schwarz und weiss, a, певне, вона була б инакша, якби я була більше “образована”».

А планів було чимало — аби тільки часу й доступу до джерел (Ad fontes! — проголосять її духовні продовжувачі, київські неокласики, вже в наступному десятилітті). «Роїться мені в думці скілька тем — і з боротьби християнства з “реліґією предків моїх”, і з часів татарських наскоків (баладний мотів про брата і сестру), і з цехового волинського життя, вабить мене образ Костя Гордієнка (не так його самого, як подібного до нього)… багато чого такого (не з політичної історії, а з культурної), і нічого того я не пишу “единственно от необразования”», — звіряється Леся Українка в тому-таки листі до Кримського з Кутаїсі.

Читайте також: Читанка, підробіток, переклад і розрада: Тарас Шевченко як читач давньої української літератури

Відомо про низку нереалізованих задумів, яким, вочевидь, стала на заваді саме недоступність джерел з давньої української літератури. Леся Українка планувала розкрити одну зі своїх улюблених тем новонавернених християн на українському середньовічному матеріалі. Згадка про «боротьбу християнства з “реліґією предків моїх”» відсилає до її незавершеної поеми «Перун», з якої зберігся уривок (1910):

Князь Володимир за Дніпром

на вловах запізнився.

І сам незчувся, як в бору

самотній опинився.

Дарма, таж не боїться князь

ні ворога, ні звіра,

водяників, лісовиків

розпудить нова віра.

Князь може полювати й сам,

аби була охота,

от тільки зморою лягла

полуденна духота.

Читайте також: Український передвісник рецептивної естетики: Борис Грінченко і його праця «Перед широким світом»

Серед ранньомодерних тем «з цехового волинського життя», що приваблювали мисткиню, був пісенний сюжет про Бондарівну. 1884 року свою версію «Бондарівни» — драму на чотири дії — написав Іван Карпенко-Карий. Леся Українка мала власну візію. Як згадував Климентій Квітка, «Між іншим, Леся майже все останнє 10-ліття свого життя збиралась написати драму на сюжет Бондарівни. Зложила навіть план її, але спинялася все перед тим, що в неї не було матеріалів про історичний побут укр[аїнського] міщанства і цехового люду. Мріяла написати сю драму з знанням цього побуту».

В архіві поетки збереглися нотатки до плану, зокрема характеристики персонажів:

«Раїна Бондарівна — одиначка в батька-вдівця, цехмайстра бондарського цеху.

Старий Бондар (батько) — спокійний, поважний, повний почуття гідності власної, до інших (тільки не до “панів”) довірливий і зичливий, не без гордощів професіональних. Дочці “дає волю” не з безхарактерності, а з переконання і з довір’я до неї.

Стара бабуся — в домі в Бондаря, живе для господарства, зазнала “підданства”, залякана, добродушна.

Купер’ян — “цехмайстер над соломою” — колишній швагер Бондаря, тепер жонатий удруге, натура товариська, веселий, людяний, безхарактерний, охочий до співу, до радощів життя, готовий і випити, але “при компанії”, не п’яниця налоговий, любить “свестії”, “братські меди”, веселі звичаї “добрих старих часів”. Колись заможний, тепер зубожілий.

Явдоха Купер’яниха — його друга жінка, “багацького роду”, скупа, “фудульна”, до пасербів недобра, в сварці не так груба, як ущиплива (говорить здебільшого в іронічно-ввічливому тоні), і через те її всі бояться. Любить згадувати, як “чинили мої бабуня, покійна бурмистрова, царство їм небесне”. Ходить завжди в добрих коралях із срібними дзвіночками».

Занотувала Леся Українка і ключові сцени, що приваблювали її для майбутнього твору. У них проглядаються риси її улюбленого типу сильної самодостатньої жіночої персонажки:

«Моменти з пісень про Бондарівну:

1. Танок водить (усім перед водить), різка відповідь Кан[ьовсько]му, з жестом.
2. Капелія грає, Бондарівна цілу ніч гуляє. Відповідь людям: “Гуляю до свеї охоти, не втеряю дівочої цноти” (до сцени з женихом на цеховому святі).
3. Відповідь К[аньовсько]му: “Маєш жінку цілувати”.
4. На поради людей втікати: “Сіла кінець столу, пісню заспівала”. (Сцена в панській корчмі, на оранді, при капелії).
5. Бондарівна кидається втікати, застукана в дверях, подається до вікна, і шинкарка “передала її вікном”.
6. Під час погоні один дворак горне до себе: “Молодая Бондарівно, жалко мені тебе”.
7. Питання: “Чи волієш?..” Відповідь Бондарівни: “Волію”…».

Читайте також: Боротьба за книговидання в ранньомодерній Україні: конкуренція, прибутки, читачі, заборони

Третій згаданий у листі до Кримського задум — «з часів татарських наскоків (баладний мотів про брата і сестру)» — теж мав потенціал до реалізації. В архіві письменниці зберігся рукопис початку плану прозового твору «Турчин і вірменочка» за баладним мотивом про брата й сестру:

«І. Вдома. II. Авантюрний. III. Невільниця. IV. Край розкоші — край неволі. V. Пізнання і самопізнання.

Брат — безідейність, дух авантюри, воля без мети, одвага без змісту, риск для риску, безладдя і пристрасть, вкупі з тим ніжність і мрійність, упертість і безхарактерність, кондотьєрська грубість манер і звичок і поштивість “сина чесного роду” — в грунті натури».

Стилістика перекладів і просвітницька робота

Леся Українка потребувала давньої української літератури не лише для власної творчості. Серед інших своїх іпостасей, вона займалася перекладами. Зокрема 1902 року листувалась із симпатиком українського руху Феліксом Волховським щодо перекладу його прозового твору з ранньомодерним сюжетом. Як перекладачка вона ретельно працювала над стилістикою, добирала слова, що мали б відповідати реаліям доби, й демонструвала обізнаність у темі. Своєму кореспондентові вона писала із Сан-Ремо: «Щодо українізації великоруських виразів і барви, то прийдеться, либонь, попрацювати чимало, та се вже я беру на себе. Спитаю тілько, чи згожуєтесь “Земскій Собор” перекласти “Велика Рада”, як звалися за гетьманщини ті ради, куди збірались не тілько старшина та козацтво, але й поспільство і навіть “чернь низова”. Остатній “проект української констітуції”, що подав Орликові Кость Гордієнко, надавав такій раді значіння du conseil suprême безапеляційного, а поспільство та чернь завжді тілько Велику Раду і вважало справді закономірною. Коли хочете, можна оживити сю традіцію в Вашій казці. “Земский Собор” буде менше зрозумілим на Україні як слово, а яко традіція він для неї не існує».

Читайте також: Небо і зорі Лесі Українки: яку книгу поетка прочитала першою

Із тим-таки Волховським мисткиня ділилася задумом написати науково-популярну працю з ранньомодерної соціальної історії України, компенсуючи брак подібної роботи: «По історії України є дещо популярного, — котре путніше, то пришлю Вам, хоч, правду кажучи, зовсім путнього мало. Має вийти (певне, сього літа) брошюрка Цегельського, власне, “Історія України” з соц[іал]-револ[юційного] погляду, та й я маю зладити історію селян під царями російськими (головно, історію панщини, рекрутчини та податків і відношення до того всього, свідоме і несвідоме, царів з їх маніфестами), політична історія буде там займати другорядне місце (найбільше зачеплю Палія, і Мазепу, і Гордієнка, Петра і Катерину, та те панство, що продавало і купувало Україну “даже до дня сего”)». Авторка мусить поспішати, аби «зладити сю книжку, поки я ще по сім боці», тобто за кордоном, адже в межах Російської імперії цей задум ставав загрозливим. Легше було написати «аполітичний» підручник з історії стародавнього світу (що вона і зробила), аніж з історії України. Тож Леся Українка застерігає свого кореспондента: «Будьте ласкаві, ні про сей мій план, ні пізніше про моє авторство нікому не говорити».

Волховський і далі просив рекомендацій щодо історичного читання, тож Леся Українка схарактеризувала поточний стан так: «У справі історичних праць постараюся надіслати Вам матеріали проф. Антоновича про історію козаччини і рекомендую Вам (про загальну історію України) курс проф. Грушевського, читаний у Вільному російському університеті в Парижі, збірник праць (тепер друкується) французькою мовою. Ви можете їх отримати від Ваших паризьких приятелів. Ці дві праці не позбавлені деяких хиб і односторонності поглядів їх авторів, але їх можна рекомендувати як загальні програмні курси нашої історії, що дотепер була трактована у складі монографій або фрагментарно».

Читайте також: Леся Українка як наставниця політичного активізму

Де дістати потрібні книжки

Потреба «діставати» замість купувати і статус вартісних книжок як дефіцитних сформувалися ще до радянської доби.

1912 року Леся Українка пише своєму «повіреному» у книжкових питаннях Агатангелу Кримському з Кутаїсі: «Але я не маю ніякої змоги образуватись хоч трохи, коли Ви мені не поможете. Скажіть, на Бога, де я можу тих перводжерел здобути? Чи їх можна купити, чи їх треба десь просити? Коли можна купити, тілько не дуже дорого, бо грошей у мене мало, то скажіть, що і де, а я вже куплю, коли ж треба просити, то вже поможіть випросити, бо мені самій, без Вашої поруки, може, і не дадуть. А коли щось і сами пришлете, як тоді Aulard’a то я вже не знатиму, як Вам і дякувати».

Дещо із середньовічних і ранньомодерних пам’яток у ХІХ столітті таки встигли підготувати до друку — над цим працювали і в Галичині, і в Наддніпрянщині. Проте книгорозповсюджувальна інфраструктура була не надто розвинена, і на потрібні видання доводилося «полювати».

Так 1906 року нарешті вийшов друком український переклад Нового Завіту (перекладач Пилип Морачевський, що виконав його ще 1861 року, так і не побачив свого дітища оприлюдненим — помер у 1879-му). Наклад, видрукуваний у Московській синодальній друкарні, вмить розійшовся, і родина Косачів не встигла придбати бажаний примірник. Тож Леся Українка писала з Києва — знову до Агатангела Кримського: «мама просить запитати Вас, як там справа з тими відбитками перекладу Євангелія. Може, Ви якось призабули написати про се в Москву, то вона просить Вас таки написати тепер, а якщо Ви писали та відповідь забарилась, то може б, Ви були ласкаві ще раз написати в сій справі, кому там про те “ведать надлежит”. Коли отримаєте сей переклад, то вже не в Київ його надсилайте, а в Гадяч».

Читайте також: Василь Стус як читач: модерна взаємодія з традицією в таборових умовах

Коли не можна було купити — доводилося позичати. Леся Українка, вочевидь, позичати книжок не любила, принаймні ненадійним людям без перспективи повернення. У листі до матері 1905 року вона наполегливо просить прислати їй у Грузію потрібні книжки, аби вони не пішли «“по людях”… от як в свій час пішли казки дядька, Рудченка, Чубинського, і се мені буде велика шкода, а людям користь невелика». В іншому листі Леся Українка перепрошує за різкий тон в обороні книжок із родинної бібліотеки: «прости, мамочко, що я так напосідалася, але ж я знаю, що не з твоєї вини і ні з чиєї книжки часто пропадають — такий вже usus».

Завсідниця бібліотек

Найповнішими бібліотеками модерних міст були, очевидно, університетські. Але жінок до них довгий час не допускали. 1908 року Климентій Квітка в листі до Ольги Косач-Кривинюк ділиться нелегальним способом почитати потрібну книжку в університетській бібліотеці — з досвіду своєї дружини: «Дістати потрібну літературу або навіть і дістати доступ в саму бібліотеку універсітета для читання того, чого звідти не дають додому (напр[иклад], словарів), певне, ти могтимеш через Тимченка або Черняхівського. Леся було просто приходила в бібліотеку до Тимченка і тут же, коло його стола, читала, що треба». Тобто необхідно було мати знайомство (наприклад, із мовознавцем Євгеном Тимченком, котрий працював у бібліотеці Св. Володимира).

Схоже, Леся Українка не проминала жодної нагоди скористатися послугами бібліотек.

1902 року вона пише до родини із Сан-Ремо: «Справила я у Відні і всі літературні справи, записалась в бібліотеку (будуть сюди посилати книжки за 2 G[ulden] в місяць».

Пізніше того-таки року уточнює в листі до сестри Ольги: «Скінчивши статю, справила всякі посилки до бібліотек з замовленнями нових матерьялів до моєї статі in spe про поетесу Делле Граціє».

Книжкові справи перемежовуються в листах із лікарняними. Про перші, очевидно, говорити значно приємніше. 1904 року Леся пише сестрі про свої бібліотечні плани: «В Одесі я хотіла пробути тепер більш тижня, щоб походити в іностранні бібліотеки, а то я тут від європейської літератури відстала. В Києві теж треба трохи застрянути для літературних же діл».

А плануючи їхати до Грузії, клопочеться про те, щоб не лишитися без книжок: «Та ще треба мені буде підготувати всякі виписки, книжки і т. д. для роботи на сю зиму, бо слід мені зібратись сей рік не так “скоропалительно”, як торік, инакше знов будуть всякі невигоди й задержки в роботі. Та, може, я сю зіму і не в самому Тіфлісі буду, а в малому місті недалеко від Горі (рідне місто Гамбарова, коли знаєш), то там, може, й бібліотеки не буде, отже, варто забезпечити себе з літературного боку».

Книжки на межі століть і так було нелегко діставати, а для людини, що вела мандрівний спосіб життя, — і поготів. Проте Леся Українка давала собі раду. Перебуваючи в Ялті в 1907-му, вона надсилає дистанційне книжкове замовлення сестрі Ользі: «ми були б дуже вдячні, якби ти нам прислала новий збірник пісень Конощенка (що публікується в “Раді”), — може б, і сама книгарня могла б вислати, якби хто замовив, — а то ще, якщо можна, просили б ми взяти з бібліотеки “Просвіти” і прислати нам (хоч і на моє ймення) ті томи (І і II томи) етнографічн[их] матерьялів Грінченка, де народні казки, а може, ще в кого з знайомих знайдеться який том з казками “Зап[исок Наукового] Тов[ариства] им[ені] Шевч[енка]” (переважно, здається, записі Гнатюка), або казки Рудченка, або Чубинського, взагалі всякі народні укр[аїнські] казки». 

Читайте також: Від київської «Просвіти» до Центральної Ради | Ігор Стамбол

Є в листі й згадка про «кур’єра» — молодого двірника «Просвіти», котрому можна переадресувати це доручення: «Може б, хто з молодих людей взяв би на себе послати сю посилку, бо я навіть не хочу накидати на тебе сей клопіт. Може, Степан, бігаючи на почту по просвітних орудках, узяв би й се відправити? а я б йому якогось гостинця за це привезла», — пише Леся Українка.

Бібліотечна кар’єра

Зрештою для затятої бібліофілки мрія працювати в бібліотеці чи книгарні видається цілком закономірною. І Леся Українка теж приміряла до себе ці ролі.

Поетка не полишала надії зміцнити здоров’я і стати до праці. 1903 року вона писала до Михайла Павлика із Сан-Ремо, розвідуючи, зокрема, про перспективи роботи книгарки: «умови “вільного найму” — для пріватної учительки, кореспондентки в склепі (напр[иклад], в якій книгарні), взагалі робітниці в такім заводі, де потрібне знаття чужих мов і вправність в літературному (хоч би і діловому тілько) стілі, — я б хотіла знати, тілько не знаю, як про них довідатись. Чи не поможете?»

1904 року вона звертається до Івана Франка з Тбілісі з пропозицією подарувати книжки до бібліотеки НТШ: «При сій нагоді запитаю Вас, як саме і на чию адресу треба посилати книжки до бібліотеки Тов[ариства] ім[ені] Шевч[енка]. Тут один добродій тіфліський хоче пожертвувати деякі книжки, та не знає, як їх посилати та й чи потрібні вони, або хоч декотрі з них, бібліотеці. Може, переглянувши список їх (сей, що тут посилаю), Ви дасте пораду про се?

…Якби я була бібліотекарем, то вважала б, що “всякое даяние благо”, але ж на се можуть бути різні погляди».

Вдруге думка «якби я була бібліотекарем» пролунала з її вуст у 1906-му, коли в Києві нарешті дозволили заснувати осередок товариства «Просвіта». Один із напрямів роботи — бібліотека — не мав керманича, і Леся Українка розглядала можливість діяльно долучитися, а можливо й очолити бібліотеку.

Річ у тім, що ця посада потребувала благонадійності в очах охранки. А таких кадрів серед представників українського руху практично не було. Тож вибір громади припав на старших Косачівен, і 1906 року Леся Українка пише до очільника київської «Просвіти» Бориса Грінченка про свою й сестрину готовність опікуватися бібліотекою: «М. Ф. Левицький писав до мене і до сестри моєї Ольги, призволяючи нас (від имени “Просвіти”) взяти на себе номінально або й фактично просвітянську бібліотеку, бо ніхто з членів ради нашої, крім нас двох, не має для сього такого “цензу”, якого треба адміністрації. І я, і сестра однаково охоче згожуємось на сю справу, тілько ми не знаємо, котра з нас буде придатнішою для сього діла. Щодо мене, то за мною нема ніяких зареґістрованих “провин” (адже труси на кордоні, та ще й без “наслідків”, — се вже такий minimum, що й не йде ні в який рахунок), в турмі не сиділа, під судом і слідством не була, “гласного надзора” не скоштувала, зостається тілько те “хождение под Богом”, без якого у нас ні одна жива душа не буває. Сестра моя, як Вам, може, відомо, сиділа в турмі два місяці позаторік, була причеплена до якогось “дела” і якийсь час малася під “гласным надзором”. Хоча все це річ скінчена і жадних наслідків з того не було, та, може, се таки послужить якимсь “але” для адміністрації. Отож ми просимо раду саму зважити, котру з нас вона вважає за кращу фірму, та тую вже й записати, куди там слід. Я не знаю зовсім форми, як воно робиться, і тому прошу людей тямущих показати мені чи сестрі, що і як треба для сього чинити. Що ж до фактичного завідування, то, певне, все одно чи я, чи сестра самотужки з сим ділом не справились би, а мусіли б щонайменше одна в одної помочі просити, а може, і в инших товаришів по “Просвіті”. Обидві ми ніколи бібліотеками не займались і вважаємо себе профанками в сій справі, але я гадаю, що я можу знайти навіть справжніх спеціалістів сього діла собі до помочі, бо, власне, маю таких серед своїх українських знайомих, що, певне, не зречуться помогти не так мені, як “Просвіті”, а через те, певне, поможуть і сестрі моїй, якщо її буде фірма».

Читайте також: Мікроісторія про те, як формувались національні еліти ХІХ століття: «Розділена династія» Шульгиних

Бібліотеку Лесі Українці очолити не судилося, проте вона з усім завзяттям береться наповнювати її книжками — пише своїм приятелям і приятелькам із проханням поповнити фонди української книгозбірні. Ось, наприклад, лист до Ольги Кобилянської: «У Київі тепер єдиний ясний пункт на темному тлі українського життя — то наша недавно відкрита “Просвіта”. Се ж перше леґальне українське товариство у Києві, відколи він став “губернским городом российской империи”, а то досі можна було тілько “киевские общества” відкривати, тілько, борони Боже, не українське. “Просвіта” наша хоче мати ширші завдання, ніж галицька, і, крім видавництва книжок для народа, хоче мати свою бібліотеку, книгарню, музей і всяку всячину, а чи воно пощастить, то, звісно, невідомо. Тим часом найбільше захожуємось коло видавництва та коло бібліотеки. А з бібліотекою найбільше маю клопіт я, бо то я маю бути “відповідальною особою” в тій справі, та хочеться, щоб воно було якось не гірше, ніж у людей. Може би, і хтось пожертвував би нам хоч по одному примірнику своїх творів? Комусь би “Просвіта” наша була дуже вдячна за те, а хтось білий найбільше».

До Агатангела Кримського вона, звичайно, теж звернулася: «Тим часом я сама розпочинаю прохання до українців у Москві з Вашої власної шановної особи і прошу від имени бібліотечної комісії тов[ариства] “Просвіта”, чи не будете ласкаві подарувати нам до бібліотеки Ваші твори й видання, та, може, й так знайдуться у Вас неконечне потрібні для Вас самих книжки (не тілько вкраїнської, але й всякої иншої мови). Наша мета — зробити нашу бібліотеку настілько багатою й розмаїтою, щоб українець, пробуваючи в Київі, не потребував ходити по чужих бібліотеках, а міг би знайти загоду в своїх літературних потребах у рідній інстітуції».

Зрештою Леся Українка торувала шлях для модернізації української культури через опертя на освіченість і високу книжну традицію. «Треба ж щось підготувати, щоб не уподобитись євангельським “спящим девам”», — писала в листі до сестри Ольги й Михайла Кривинюка. Вона лише трішечки не встигла — побачити, як у Києві постане «Ложа Нарбута» і п’ятірне гроно, як розквітне мода на бароко, як комісія давнього українського письменства ВУАН видаватиме пам’ятки, яких вона так потребувала.